Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Геть сніг дощі з асфальту змили чисто, І кригою Дніпро лежить лиш скутий. Дерева якось додали в об’ємі, Хоч, як належить, ще гілки всі голі, Та весняну виспівують вже тему Горобчики й синички на тополі. І небо нині теж якесь високе, А вчора хмари неслись зовсім низько… Ну й що, що лютий, а в душі неспокій Вже весняний… Весна ж бо зовсім близько! «Туманом знову все повито…»
Туманом знову все повито. Парк – як із мушлі виглядає. І сніг, відлигою зігрітий, Щось дуже швидко осідає. Простори вулиць поступово Водою повняться, мов ріки. І піднімає місто знову Туманом склеєні повіки. По-іншому і буть не може. Були відлиги всі віки. Отож і ллють щасливі сльози Від снігу звільнені гілки. «Блукає знов зима одна…»
Блукає знов зима одна В нічних просторах білосніжних. На перший погляд, навіть ніжних, Коли стоїш біля вікна. Коли милуєшся отим, На склі, морозним візерунком Як споконвічним подарунком Засніжених холодних зим. Красиве все, як уві сні! Й зима, мабуть, – це те, що треба. З морозом, снігом, синім небом… Та я щасливий навесні. «А ночь такая лунная и тихая такая…»
А ночь такая лунная и тихая такая… Зима уже не юная, однако молодая, Еще довольно стройная и хороша лицом, Постель вновь стелет белую для ночи с морозцом. Разглаживает складочки, чтоб мягкою была,