Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

схилів вниз, аж до Подолу. По небу мчать сріблясті хмари, Й не по одній, а табунами. Чи ні, скоріше, мов отари, Вночі налякані вовками. За ними – місячок бліденький Блукає десь, немов примара. Лиш вигулькне і знов швиденько Сховається за срібні хмари. Снують промерзлі перехожі, Окутані хмарками пари. Що ж, Водохреща, свято Боже, Вночі нам дасть з морозом жару. Мороз і так скував вже місто. Від нього ж бігти я не стану. Хай він освятить і очистить, Як чисті води Іордану. «Ніч задзвеніла весело і лунко…»
Ніч задзвеніла весело і лунко. Після відлиги так бува завжди. Нічний мороз холодним поцілунком Вмить заморозив потічки води. Зіркове небо, чисте і високе, Давно розмило ночі береги… Немовби сіяч, вже північний спокій Зернятка тиші сіє навкруги. «Вже другий день сніг швидко тане…»
Вже другий день сніг швидко тане… Це ж тонни талої води! Так скоро снігу і не стане, А обіцяли ж холоди, Й великі снігові загати, Й морози, аж до тридцяти… Купальник треба купувати, Бо скоро будемо пливти. Зима так гойдалку гойдає — Від сніговіїв до води, А потім знову повертає Морозні люті холоди. Але ми все переживемо, Не в перший це, як кажуть, раз. Погоду й долю ще «нагнемо», Щоб з нами, а не проти нас. «Вже новий місяць зранку ходить містом…»
Вже новий місяць зранку ходить містом, Однак чомусь він зовсім і не лютий…