Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Хоч є такі, що з першого морозу, Як забринить на скронях сивина, Готові швидко перейти на прозу… Я ж буду пити келихи вина — Твої цілунки під кущами бозу, Де сніг цвіте і спить озимина.

1958

25 І я в Ірпінь приїхав, де поети Живуть і вірші ненастанно тчуть, Серця співають, і слова течуть, І дзвонять рим сріберних переплети. Заїхав я за снігові замети І за ліси, що нишком весну ждуть. Ну, серце, говори! Яви могуть, Відкрий свої думки й свої секрети! А серце так відповіло мені: — Нема перед тобою в мене тайни, Лічу тобі ретельно ночі й дні; Це все — відоме, людське і звичайне, А те, що є в мені пісеннодайне, Ти не знайдеш і в славнім Ірпіні.

1958

26 У книги люди, наче бджоли в соти, Знесли сяйливий, чародійний мед. Сліпцеві очі ним потри — і вмент Побачить сонце й голубі висоти. Оспалий дух відчує думки злет, Збагне людські страждання і турботи, І здатний буде кривду побороти, І вийти із невидимих тенет. Благословенна та ясна година, Коли дитя читає «Кобзаря», І юний зір прозориться, як днина. Так зі сльози, що світить, як зоря, Злітає дух над бескиди й моря, Так з книжки починається людина.

1958

27 Душа — немов коробка сірників. Ти бавився вогнем, немов дитя, Та спалені даремно почуття Жалів, не викидав до смітників. Обвуглені, нездалі до вжиття, В собі ховав недогарки чуттів. Тепер ти пломінь віднайти схотів, Та вже — не задля гри, а для життя. Коробка торохтить, немов жива, Та в ній нема вогненного єства, Там кожен сірничок — духовний мрець. Тулися до людей, щоб жити ще, Та знай, що полум'я чужих сердець Не гріє, а безжалісно пече!

1958

28 Чи ще далеко нам до роздорожжя, Де з добротою розійдеться лють, А з чесністю — підлота зловорожа, А з правдою — брехня, що в парі йдуть? Чи без колючок буде гарна рожа? Чи не загубить людство власну суть, Як радість пануватиме погожа Одним-одна, а смуток проженуть? Я знаю, друже, що на тім розпутті, Де пари почуттів, що здавна скуті, Повинні роз'єднатися колись, Ненависть не розлучиться з любов'ю, І не водою буде кров, а кров'ю, І людство не загине, не журись!

1958

29 Що кличе до життя нас на землі? Говорить розум: «Боротьба і праця». Та серце зразу прагне сперечаться: «А де любов? Лиш кров та мозолі…»