Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Назад! Назад! До сонця — навмання! Дай знати духу рятівного діла, Що твоя совість ще не заніміла!

1957

20 Ти сам для себе слідчий, і суддя, І прокурор, що кари вимагає, І хитрий адвокат, що захищає Промовами про злигодні життя… Пощади ненастанно він благає Від імені людського співчуття, За злочин обіцяє каяття — І знову суд усе тобі прощає. Ненавидиш те прощення своє, Але з душі прогнати адвоката Відваги й сили в тебе не стає. І серце він обсотує твоє, Неначе та гадюка сороката, І кров за послугу із тебе п'є!

1957

21 Безжурні, до нестями балакучі, У затишку чекаєте собі, Що ось ростимуть груші на вербі І молоком проллються білі тучі! Але не ви, бездумні і слабі, Підкорите енергії могучі. Крилата мисль і мозолі пекучі Єднатись будуть і в новій добі. Я вірю, що будущина щаслива Одмінить лож, та не одмінить жнива, І литиметься завжди піт з чола, Не стануть святами ніколи будні, Хоч як би там не мудрували трутні, Трудитись має кожен, як бджола!

1957

22 Багато їх було, і всі — богове: Дажбог, Стрибог, Перун і Симаргла. Та їхня сила, слава і хвала Розвіялись, як пригорща полови. Дніпровська хвиля в море понесла Поганське ідолля страшноголове. Його змінив розп'ятий син Єгови — Філософ із юдейського села. Та в світі не змінилося нічого: Купались далі в золоті князі, А закупи і смерди, як до того, В землі греблись, мов кури у грязі… О невсипуща муко і тривого, Народжена для мене на Русі!

1956

23 ЗАМОК НАД ХУСТОМ Той замок — подвиг давньої людини: Там кості будівник поклав свої, Який на гору, наче кінь в шлеї, Каміння тяг з тисянської долини. На тім камінні — сірі лишаї, Уламки стін у зарослях ожини. В колишніх залах княжої дружини — Нора лисича, кублище змії. А я в серпневі дні передосінні Ходив по занехаяній руїні І думав про хатини вівчарів. Не замки, а вони на світі вічні, Їх символ — труд, а не мечі двосічні, І завжди в них вогонь життя горів.

1958

24 Поезія — це мова молодих. О незвичайна, чародійна мово, Хоч пронеслася молодість громово, В моєму серці голос твій не стих. Лицем я чую твій палючий дих, Ховаюся в твоє гаряче слово, Хай там зима мурує мармурово Студений мур на белебнях рудих.