Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

15 Коли мені підхлібник тисне руку, Тікаю геть від нього сам не свій, Мов босою ногою на гадюку Я наступив на стежці лісовій. Боюся усмішки його без звуку, Такої штучної, як у повій. О, він мене втоптав би у багнюку, Його слова — отруєний напій. А він тихенько піде поміж люди І просичить то тут, то там слівце, Що з мене вже, мовляв, пуття не буде, Що повен я погорди та облуди… Я ж не Христос, що, знавши підлість Юди, Дав цілувать йому своє лице.

1957

16 Хвала тобі, безсмертний міщанине, Що не загинув ти в новій добі, Що ти порозумнішав, що тобі Вже остогидли лубочні картини! Не сім слонів, не пухові перини — Кар'єра — головне в твоїй судьбі. Ти сміло вгору йдеш там, де слабі Зриваються з хитливої драбини. Словами вибухаєш! Говори! Твої слова — то квіти паперові, Але вражають, бо летять згори. Не думай, затинаючись на слові, Що в слово справжнє треба влити крові — Це не для тебе, це — для дітвори.

1957

17 Карпати потонули в тишині, Стоять смереки у сонливій зморі, І жевріють в небесній вишині, Як вуглики у згаслій ватрі, зорі. Мені здається, що стою на дні У велетенськім, глибочезнім морі, Вгорі світила бачу маревні Крізь води тихі, сині і прозорі. Піщинкою дрібною на землі Себе я почуваю в ці хвилини… Та на світанку море ночі схлине, І перед сонцем, в ранішній імлі, На цім шпилі вершини знову стану Володарем земного океану.

1957

18 Стіною чорною іде гроза, Як постріли гарматні, грім гримить. У зворах вітер виє-скавулить, Смереки гнуться, як тонка лоза. Хтось небеса ножами проріза — Стуляються на небі рани вмить. Я чую: в мене на щоці тремтить Краплина дощова, немов сльоза. — Тікай! — кричать з колиби вівчарі, А я стояти буду надворі, Обидва з громом небо сколихнем. Вдихну я в груди пломінь блискавиць, — Щоб перед ворогом не впасти ниць, Щоб дихати в його лице вогнем!

1957

19 Як налетять рої дошкульних мух, Тікають геть корови з полонини, Ховаються в густих кущах ліщини, Та в лісі не загубить їх пастух: Він слухає з убогої хижчини, Як ті дзвінки видзвонюють навкруг, Що розголошують найменший рух Його несупокійної маржини. Людей пильнує правда, а брехня В темник жене, у нетрі непролазні, Де човгаються в тьмі отруйні плазні.