Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 7 — «Нічний кейс і холодний чай»

Настя обережно постукала в двері, а потім зайшла, не чекаючи відповіді.

Владислав сидів за столом, нахилившись над ноутбуком. Його рука стиснута в кулак, а погляд... зосереджено-злий. Але щойно він підвів очі й побачив її — щось у ньому змінилося.

Він кинув короткий погляд на сукню, знову на її обличчя.

— Ви завжди приходите на роботу в такому вигляді? — сухо кинув він.

Настя підійшла ближче й сіла напроти, не відводячи погляду.

— А ви завжди запрошуєте в кабінет, щоб коментувати вигляд? — відповіла тихо, але з викликом. — Чи ми все ж про кейс?

Він мовчав кілька секунд. Потім повільно зняв окуляри.

— Ви цікава, Анастасіє. Дуже… некерована.

— А ви передбачуваний. Аж нудно, — підняла брову. — Погляди в спину, тиша в кабінеті, але запрошення завжди приходять вчасно.

 

Владислав усміхнувся краєчком губ — уперше за весь день.

— Добре. До справи. У нас проблема з презентацією для клієнта з Мілану. Хтось із команди надіслав стару версію. Або — "хтось" спеціально хотів підставити компанію.

— Того, хто мислить нестандартно. І кого не бояться.

— Ну, я б сказала — бояться. Трохи, — ледь усміхнулася вона. — Що мені потрібно?

Він повернув монітор до неї:

— Це конфіденційна інформація. Але ви вже в центрі уваги, пані стажерко. То чи зможете довести, що ви не просто гарна обгортка?

Настя взяла папку. Її пальці торкнулись його руки — випадково, але між ними пробігла електрика.

— Доведу. Але тоді ви визнаєте, що я не "просто". Домовились?

Владислав нахилився ближче, його голос знизився:

— А якщо я вже це визнаю — що тоді?

Настя на мить завмерла.

— Тоді… подумаю, чи ви заслуговуєте побачити, яка я справжня.

І з тими словами вона повернулась до ноутбука, повністю заглиблюючись у справу, а Владислав… не зводив з неї очей.

Настя різко підняла голову від папки. Її очі звузилися, погляд став тривожним.

— Пане Коваль… — її голос звучав тихо, але впевнено. — Ви не вважаєте, що нас можуть підслуховувати?

Владислав відвів погляд від екрана й повільно підняв брову.

— Що змусило вас так подумати?

— Інтуїція, — відповіла вона, вставши зі стільця. — І легке шарудіння, щойно я сказала "підстава". А ще — хтось залишив відкритим зумисне кватирку. Хоча вранці вона була зачинена.

Владислав мовчки підвівся. Його обличчя стало серйозним. Він пішов до дверей, різко їх відчинив.

Коридор був… пустий.

Але на підлозі лежала ручка. Та сама, з логотипом юридичного відділу.

— Доказ, — Настя тихо прокоментувала. — Хтось залишив її або впустив, тікаючи.

Він повернувся до неї:

— У вас хороша інтуїція. Можливо, занадто для простої стажерки.

Настя знизала плечима:

— Я не люблю, коли грають брудно. Якщо хтось вирішив перетворити це стажування на війну — я не програю.

— Я не люблю, коли грають брудно. Якщо хтось вирішив перетворити це стажування на війну — я не програю.

— А якщо я скажу, що ця війна почалась раніше, ніж ви прийшли?

— Тоді я мушу знати, у чому гра. І хто ворог.

Настя підійшла ближче. Їх розділяв усього один крок.

— Я не боюся офісних ігор, пане Коваль. Але якщо ви хочете, щоб я була на вашому боці, скажіть щось відверто. Зараз.

Тиша. Тільки годинник цокав у кабінеті.

Владислав втупився в неї, його голос був низький:

— Мене хочуть прибрати. А ви — або випадковий гравець, або моя найсильніша карта. Я ще не вирішив.

Настя кивнула:

— Тоді краще не тягнути з відповіддю. Бо я вже починаю ходити сама по дошці.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍