Юлія Богута - Великдень з Адель, Юлія Богута

Моє особисте щастя

В домі стояла тиша. Після такого божевільного дня вона видавалася особливо відчутною. Я дивилася на останню писанку у своїх долонях, яку розписувала для нас із Даймондом, та посміхалася. Вона була зовсім простою: маленькою, з червоними чіткими лініями, які мали б дати нам чіткий шлях в майбутнє та впевненість у ньому. Добре, що все так склалося і всі інші розібрали. Мені подобалося робити людей щасливими. Тому я  полегшено видихнула та пішла на вулицю, аби перевернути вивіску на "Зачинено".

Варто було мені торкнутися її, як погляд зачепився за знайому дівчину, котра стояла в кроці від мене. Вона рідко приходила до крамнички, роздивлялася один конкретний аромат моря та йшла, так нічого й не купивши. Хоча він коштував зовсім мало. Мені завжди було цікаво, чому вона його не придбає, але зараз дивлячись у ці вигоріла від втоми очі, щось змусило мене привітатися та запросити її всередину. 

Дівчина за старою звичкою підійшла до знайомого флакончика та обережно торкнулася його пальцем. Я хотіла щось сказати, але неочікувано для себе самої провалилася в чужий спогад. 

“Високий чоловік стояв посеред кухні з холодним поглядом й вичитував її за все підряд. За брудну чашку, яку сам же й залишив. За гроші, які вона сама ж заробила, але витратила на їжу. Він звав її марнотратом та казав, що шкодує що вони взагалі колись зустрілися. Що вона занедбала себе. Що робить занадто мало…”

Мене кидало зі спогаду в спогад, але нічого взагалі не змінювалося. Одне й теж саме пекло, в якому її дорікали навіть за не запрасовану білизну. А вона терпіла й мовчала. Просто  тому,  що не наважувалася піти…

Стало настільки боляче, що я не втрималась і мовила:

— Ви знаєте, сьогодні у нас акція. Ви можете обрати будь-який аромат безплатно. І ще — оберіг на щасливе життя.

— Правда? — зніяковіло опустила вона очі. 

— Авжеж, — я посміхнулася, посуваючи до неї оберіг. — Ви останній відвідувач сьогодні. Думаю, вона чекала саме на вас.

— Насправді я не збиралася нічого купувати, — зізналась вона, роблячи невпевнений крок назад ніби лякаючись що хтось знову дорікне їй за щось. — Просто хотіла... провітрити голову.

— Ви й не купуєте, — відповіла я м’яко. — Ці обереги — не для продажу. Колись відьми розписували їх для щастя своїх близьких. Щоб кожен рік приносив не лише випробування, а й сили йти далі, знаходити щось своє. Тому беріть. Воно ваше.

Дівчина на мить завагалася, а потім протягнула пальці до того самого аромату, який хотіла стільки часу. Не гаючи ні хвилини, я швиденько впакувала їй і його, і писанку та відправила додому, поки не передумала. 

Ніби відчуваючи, що все закінчилося, додому телепортувався Даймонд. Він зачинив двері ногою, пройшов до мене і залишив легкий поцілунок на щоці, уважно роздивляючись мій вираз обличчя. 

— Чому сумуєш? — запитав він тепліше. — Бачу, писанки розлетілися. Щось сталося?

— Ні, все добре, — я зітхнула, поклавши руки йому на груди. — Якраз останню писанку віддала… Думала залишу нам, але тій людині потрібно більше.

— Нам вистачить один одного, — посміхнувся він  тією своєю напівдияволською, напівлюдською усмішкою. Вона завжди змушувала світ ставати трохи менш божевільним. — Принаймні я зроблю все, щоб ти була щасливою. Тому не переймайся дарма. Добре?

— Не буду, — відповіла, дивлячись на нього й усміхаючись своєму особистому щастю. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍