Юлія Богута - Великдень з Адель, Юлія Богута

Христос воскрес

Холодна темрява закривала повіки. На краю свідомості щось неприємно хрипіло та скреготало, поки я намагалася доспати свої законні чотири години сну. Але шум настільки був неприємним, що після кількох хвилин крутіння на ліжку я таки дослухалась:

— Христос Воскрес, — знову почулося з боку входу, викликаючи чергову хвилю роздратування. 

— А я ні! — засмучено проскиглила, вкриваючись ковдрою з головою. Але не минуло й хвилини, як до мене дійшло, що я таки знаходилась у своєму ліжку і крім Даймонда дома нікого не мало б бути. 

Варто було мені з підозрою висунути носа та одне око, як в голові промайнула хвиля не зовсім культурної лексики. Прямо перед входом, на моїй дорогоцінній стіні висіла сусідка, яку магією підвісило до стіни. Це була старенька бабця в кофтинці кольору зів'ялої бузини, яка натужно хрипіла й блимала на мене скляними очима, поки Лакі у формі туману старанно намагалася затулити їй рота. Але варто було мені від усвідомлення ситуації витріщити на них обох свої очі, як  рожева пелена миттю розвіялася.

— Ой лишенько, — кинулася до відразу ж до неї, підхоплюючи за лікоть. Найменше, що мені хотілося на Великдень — це влаштувати розп'яття зовсім не святої бабці ще й у себе вдома. — Що сталося? Ви цілі?  

— Кошик... зламався... — хрипіла бабця, хапаючись за серце, — а без кошика... до церкви… ніяк не підеш… 

Від почутого, я тактовно перевела погляд на вікно, за яким світив місяць, слідом на годинник і все ж таки не втрималась. 

— І ви не додумались ні до чого кращого, ніж прийти до мене о третій ночі? — пересмикнулась я, тримаючи себе в руках тільки тому, що сьогодні було свято й Лакі мало не задушила її поки я спала. 

— Так до кого ж ще, любонько? — розвела руками бабця, ніби все пояснила. — В тебе точно є. До того ж відьми ж божі створіння, зв'язок з природою прямий мають! Та й добра ти, не відмовляєш ніколи…Не те що та гадюка Миколаївна…

Культурних слів взагалі не  залишилось. Я тільки важко зітхнула й подумки додала, що їй би теж не завадив прямий зв'язок… із психологом. І то терміново. Можливо, навіть не з одним. Бо заявитись посеред ночі до чужої людини, в її кімнату й замість “рятуйте” кричати “Христос Воскрес”, міг далеко не кожен…

— Ходімо, Марто Степанівно, — пробурмотіла я і босоніж попленталася вниз, на перший поверх. — Знайдемо такій праведній людині кошик…

Внизу було на диво спокійно. А так і не скажеш, що хтось увірвався… На вітрині стояли писанки у спеціальних срібних підставочках, в очікуванні своїх господарів. На великому столі лежали банки з фарбою та ноутбук. Довго не витрачаючи часу я полізла на кухню та знайшла старенький кошик.  Плетений такий, міцний та вкритий сріблястим напиленням. Й не марнуючи часу, витягла його й подала бабці.

— О, дякую, дитино! — сяяла Марта Степанівна, притискаючи кошик до грудей. — Божого тобі благословення! Най люди та нелюди цінують. 

— І вам доброго здоров'я, — відповіла, проводжаючи бабцю до дверей і тихо замикаючи за нею замок на всі можливі засуви та й зверху на магічну охорону. На всяк випадок. Дай схоже втік, як тільки вклав мене спати. Й інших гостей я не чекала.

Варто було мені дістатися до кімнати, як я впала обличчям у подушку й спробувала заснути.  Але перебитий сон добряче зіпсував настрій й тому я застогнала від образи та накрила голову подушкою. 

— Адель…? — почулося з темряви. — Що сталося? Я ж на годинку відійшов, — насуплено запитав він, підходячи ближче.

— Мало не впокоїла бабцю, — чесно визнала, сідаючи засмучено на ліжко та вдивляючись у рідні обриси. — Але вона вижила та забрала з собою в знак компенсації кошик. 

— Я ж казав, тобі треба було більше спати, — пробурмотів він, гладячи моє розпатлане волосся та залишаючи поцілунок на скроні. — Але зараз все добре? Ніхто не постраждав?

— На жаль, ні… Тільки моя нервова система… — з сумом вичавила з себе, сонно позіхаючи. — Знаєш, яка різниця між святом і стихійним лихом?

— Яка?

— Наслідки після стихійного лиха прибирають швидше і люди, які постраждали — добріші, — пробурмотіла й заховалась обличчям в його грудях. Він пахнув теплом і кавою з корицею — і я одразу відчула, як мене хилить в сон.

— Спи, Адель, — шепотів він. — а з наслідками якось вже розберемося…

— І справді. Не перший же рік…

 Мої очі повільно заплющились знову і я вмостилася зручніше. Але варто було мені провалюватися у дрімоту, як десь в глибині будинку залунав дзвінок у двері. Дай відразу ж закрив мої вуха долонями, щоб я не чула, але нічний гість ніяк не здавався. Видно, на ранок мені дійсно доведеться воскресати… 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍