Юлія Богута - Великдень з Адель, Юлія Богута

Турботливий зрадник

Солодкий запах воску розливався у повітрі. Він повільно стікав з писачка нерівними жилками, ніяк не слухаючись. Відчуття, ніби хтось навмисне заговорив. Уявляю, як живеться тому, для кого воно призначене буде. Що не намагаєшся робити правильно та красиво — все шкереберть. І справа не в мені чи в обладнані,  просто це яйце вперто не хотіло оберігати свого власника, а я ще наполегливіше намагалася переконати Всевишнього в тому, що над нелюдями варто було інколи зжалитись. І ні до чого їм такі важкі випробування в житті, після яких їм і жити зовсім не хочеться вже.

— Та що ж це за проклята шкаралупа! — прошипіла, коли знову капнула лишня пляма, псуючи магічний орнамент.

— Це не шкаралупа, Адо. Це ти — втомлена й не виспана, — почувся з-за плеча знайомий голос, змушуючи мене здригнутися від неочікуваності. Даймонд обережно обійняв мене ззаду мов крихкий кришталь та залишив поцілунок на маківці. 

— Ти як завжди…з’являєшся з повітря, — пробурмотіла, не обертаючись.

— А ти — як завжди: замість того, щоб спати, намагаєшся допомогти іншим, — відповів він, перш ніж  торкнутися губами моєї щоки. 

Від ніжності, по шкірі майнула хвиля затишку. Дай посміхався так, ніби цілий день шукав мене ціле життя, а тепер нарешті знайшов. І  байдуже, що я вся в барвниках, з краплями воску та виглядаю як зомбі після нічної варти. Він ніколи не переймався моїм зовнішнім виглядом. Та й взагалі мало чим переймався. Крім мене й Арченятка, звичайно. Тому я лишень посміхнулася й притиснулась до його грудей сильніше. 

— Ти мав бути ще на роботі, — пробурмотіла.

— Я втік, — чесно зізнався Дай. — Побачив, що світ без тебе якийсь… сірий. І ще — Арчі написав мені кілька обурених повідомлень, де згадував слово «відпочинок» принаймні сім разів. А потім додав, що ти вбиваєш себе «радісними святковими клопотами». І що він не витримає цього твого Великодня без психотерапевта чи вагончика з сушеними легенями. 

— Зрадник, — шепнула я собі під ніс, щиро ображаючись на обман, перш ніж додати. —  Турботливий зрадник. 

— Я теж так подумав, — Дай обережно відсунув мене від столу, взяв з рук яйце та відклав його в сторону, — Але вирішив схаменутися й мужньо втік, щоб забрати тебе до реального світу.

— І що там у твоєму реальному світі такого цікавого? — веселіше посміхнулася. 

— Ліжко. Ковдра. Я. Ну, і ще чай з ромашкою, якщо будеш чемною.

— Заманливо. Але мені треба дофарбувати цю писанку. Її завтра хтось чекатиме. 

— Раз заманливо, то заманюйся, Адо, — зітхнув він, легко торкаючись губами мого чола та розстібуючи з себе сорочку. — Я тебе теж чекаю. Напівголий. Втомлений. Спокусливий. Якщо дуже хочеш, можу викласти на собі шматочки паски, щоб ти звернула на мене увагу. 

— Добре, — видихнула я, дотягуючись кінчиками пальців до писачка та перехоплюючи його. — Іди тоді чекай в ліжко, а я швиденько закінчу та прийду до тебе. Завтра буде багато роботи, тому я й сама не хочу затримуватися довше ніж треба. Ти будеш вдома?

— Ближче до вечора… — засмучено видихнув Дай. — Все ще багато роботи. Але обіцяю в перервах тобі допомагати. 

Даймонд Райт награно зітхнув, скинув сорочку на бильце та “засмучено” пішов з кухні до сходинок, поглядаючи на мене через плече. Можливо, якби я не жила з Лакі, я б і повелася, але істоти, котрі мають собак швидко випрацьовують імунітет до величезних нещасних очей. Тому на моїх губах з'явилася ледь помітна посмішка і я прийнялась домальовувати останню писанку. Сподіваюся, той, кому вона завтра потрапить в руки, буде щасливим. 

____________________________________

Христос Воскрес) Сподіваюся зранку теж воскресну на роботу) Не забудьте тицьнути лайк на книгу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍