Юлія Богута - Великдень з Адель, Юлія Богута

Важкий пакуночок

Надокучливий дзвінок знову повторився. Ще й не просто повторився — він затанцював на нервах, як маленький енергійний диявол на батуті, викликаючи шалене бажання оглухнути або ж повідривати руки гостю. От чого їм не спиться в таку пору?

— Ігноруй, — прошепотіла, загортаючись у ковдру. — Можливо, якщо не дихати та не рухатись, вони подумають, що ми в церкві та підуть святити пасочки…

— Щось мені підказує, що це не допоможе… — Дай посміхнувся куточками губ.

— Звідки ти знаєш?

— Інтуїція. 

В мене її не було, але довелося визнати, що Даймонд мав рацію. Тому я зітхнула та пішла  до дверей, брязкаючи ключами з настроєм ранкової жертви. На моє щире здивування, на порозі виявився місцевий священник і повному парадному вигляді: довга чорна ряса, невеличкий хрестик на грудях та вбивчий погляд, яким він мене оглядав. Від такої неочікуваності, я навіть не знайшла що сказати. 

— Христос Воскрес, Адо, — зітхнув він, глянувши на мене так, ніби я була винна у всіх людських гріхах. 

— Воістину…? — видихнула, поки Даймонд тактовно пішов на другий поверх, щоб не діяти божому представнику на нерви. Вони у нього на Великдень й так, видно, були не в порядку. — Щось сталося?

— Сталося, — почав він, підбираючи слова, — До мене тут Марта Степанівна подзвонила й сказала, що ти її настільки сильно стукнула об стіну, що вона з переляку забула в тебе  свої яйця на кухні…

— Та я ж…. — почала було, але як пояснити дану ситуацію не придумала. Святий отець лишень здійняв брови й продовжив.

— Оскільки я все одно мав йти у церкву цією вуличкою, то вона наполегливо попросила зайти до тебе та забрати їх, — продовжив він далі. — Бо вона жінка старенька вже, ноги болять, голова через інцидент гуде, а пакуночок важкий… 

— Та не було ніякого інциденту… — втомлено похилитала головою.. — Вона зайшла ніччю в мою спальню, а магія відізвалася, щоб захистити мене. 

— Дитино моя, — глибоко видихнув він повітря. — Я чудово знаю пані Марту й повір, мені слабо віриться, що цю святу жінку хтось зможе покалічити без її згоди. Вона ж нам кожен рік під церкву тягне повний причеп з їжею для посвяти. Хто у своєму розумі проти такої піде?

— Ви просто дивилися на мене так, ніби я її мало не вбила… — тихіше зауважила. 

— Я шукав яйця. Бо без них Марта Степанівна не дасть посвятити взагалі нікому, — закотив він угору очі. — Тому, будь ласка, Адо.  Знайди цю велику втрату та я побіжу до церкви. Там ціла черга парафіян. Всі чекають поки я принесу їх. 

Втомлено видихнувши повітря я стала шукати по кухні чуже добро. Мені чомусь думалося, що це має бути оберемок, бо ж як? Вона навіть подзвонила священнику заради цього і затримала весь процес! А ні… На підвіконні, в невеличкому кошику, справді лежало два звичайнісіньких варених яйця, а посередині скручена копчена ковбаска. На одному наліпка з написом “Христос”, а на іншому “Воскрес”. Чомусь яскраво згадалося, що вона нещодавно купувала в нас зілля для чоловічого здоров'я. Цікаво, це вона зуміла повернути до життя чоловіка чи це замість свічки в храмі молитовної…? Іншого пояснення, чому їх було саме два і саме в такій композиції я не знайшла. Тому мовчки взявши цей вид мистецтва в руки я протягнула його священнику та тактовно опустила очі. 

— …це вона заради них мені телефон обривала…? — вимовив він після хвилинної паузи, сподіваючись, що це був жарт.

— Певно дуже потрібно було, — знизала плечима, зі співчуттям оглядаючи його виснажене обличчя. 

— …з Великоднем, Адо. 

Священник мовчки поправив хрестик на шиї, ніби хапаючись за рятувальне коло, розвернувся та пішов працювати. Я дивилась на нього і раділа, що принаймні більшість клієнтів не бачу в обличчя. Не уявляю, щоб їм казала, якби вони стояли переді мною. Я — не свята. Природа — природою. Бог — богом. Але робота з живими істотами дійсно важка, а свої нерви завжди дорожчі. Сподіваюся, Отець якось переживе цей день. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍