Мiла Морес - Магія без пам'яті , Мiла Морес

ЧЕТВЕРТА КНИГА ЦИКЛУ (можна читати окремо) - Що ви ходите за мною? Думаєте, я не бачу? Спостерігаєте, посміхаєтеся. Я і директору можу поскаржитися! Усміхається, дивлячись на мене згори. Начебто по-доброму, але трохи дивакувато. І підійшов надто близько, відчого стало ніяково. – Я йшов до виходу. Хіба це заборонено? – Коридор широкий. Ідіть собі де хочете, але не за моєю спиною і не так близько. Знову посміхається. Він що сміється з мене? - Ви що маніяк, містере як вас там? - Нотрил. - Та мені все одно! Відчепіться від мене! Відступаю, традиційно не повертаючись до потенційного ворога спиною. - Лаурі, - він спробував взяти мене за руку, я відскочила. - Маніяк, - відмахуюсь від нього. Він стоїть на місці вже без посмішки, - мені нехай і п'ятнадцять, але я не дурна!

Розділ 1

Ну чому це сталося саме зі мною? Чому мій магічний символ прийшов до мене не в п'ять років, не в шість, як до нормальних магів, а в п'ятнадцять? Та ще й у школі! Серед навчального процесу, на уроці історії магії!

Божечко, допоможи мені! Як затягнути цього безглуздого птаха в сумку? Мені потрібна допомога, а весь клас вибухає від сміху. Так, виглядаю я точно, як ідіотка. Бігаю, стрибаю по партах, намагаюся вхопитися за нестерпного птаха, а він знущально махає крилами, щоразу злітаючи все вище.

- Міс Катаріс, може ви вже вгамуєте свого вихованця? — грізно й лячно каже місіс Тартіс. Вона що не бачить, що я не можу нічого зробити? Мені б хоч трохи магічних умінь, я б притягнула його до свого рюкзака, але всі спроби зробити це виглядають смішно. Я навіть пташку не здатна перемістити.

- Очманіти! - клас ірже, деякі хлопці вже катаються по підлозі, дівчата (від них підтримки не чекаю) теж глузливо косяться, трохи скромніше відпускають смішки. Навіть красень Ріен заливається, через що моє тіло мимоволі покривається пекучими мурашками, ніби шкіру здирають наживу.

- Ну, руда дає! - Мої вуха вловлюють найщадніші глузування, але клас задерикувато викрикує репліки і гірше. Такий концертний виступ у мене вперше. Усі дивляться на мої метання, ніхто не намагається допомогти. Навіть учитель стоїть із грізним виглядом, а могла б і допомогти. Їй достатньо зробити один жест, і птах опиниться у моїх руках. Чому вона не допоможе?

- Та вона у нас голубка! - І знову регіт. – Руда голубка!

Ой, як смішно, до болю у м’язах. Нічого пооригінальніше в тупій голові Роксі бути не може. І як тільки Ріен з ним дружить, не розумію.

- Будь ласка, йди до мене, - відчайдушно благаю свого вихованця, який завис у кутку під стелею. Ще трохи і я розплачуся у всіх на очах, - будь ласка, досить мене ганьбити, - ціджу крізь зуби.

- Міс Катаріс! Ну все! Годі вже цього цирку!

Нарешті вирішила мені допомогти? Довго думала! Адже я ні в чому не винна! Мій вихованець з'явився сам у моєму рюкзаку, я відкрила, ні про що не підозрюючи, а він вилетів і опинився під стелею. Що я мала робити? І це однокласники ще не знають, що я вперше побачила свій магічний символ, буквально щойно дізналася, що я – птах.

О Боже! Я літатиму!

Це поки що єдина радісна новина!

Я вже знаю, що бути птахом – круто. Один із моїх братів якраз із них. І я бачила, як він літає. Це неймовірно! Теж мріяла, що стану такою ж невагомою. Але мій вихованець забув про мене, і я перетворилася на мага-виродка без свого магічного символу. Навіть молодші сестри вже знайомі зі своїми, а я ні. До сьогоднішнього дня.

Ну все, я розлютилася. Залізла на парту, стою на широко розставлених ногах, намагаюся вхопитися за птаха. І що ви думаєте? Чию парту я вибрала для цього? Ріена, звичайно. Більше ні перед ким світити спідницею, хай і досить скромною (нижче за коліна) не хотілося б. Але як ганебно! З боку я – дивакувата руда малявка.

Ну ось, сміх вибухнув з новою силою, мене ледь не оглушило. Де ж допомога вчителя, якої я так потребую? Як же наш шкільний кодекс, у якому сказано, що всі вчителі однаково наші захисники і наставники, що у них немає улюблених учнів… Так, місіс Тартіс мене точно недолюблює. От і карає.

Злюсь, ні, я розлючена.

А, була не була, стрибаю… На мить зависла над партою. Ноги широко розставлені. Божечки ... Сподіваюся, на мені сьогодні пристойні труси. Помах рукою і… птах у мене.

Ух ти ж брикун! Ну, я тобі влаштую!

Здається, я падаю.

Ще секунда і я поцілувала б краї кількох парт, ударила б ногами однокласників, може б розбила собі голову… Цікаво, мені стало б легше, якби сталося щось подібне? Як мінімум, до школи не довелося б ходити кілька тижнів. Так дивись, і ганьба забулася б.

Але ні… Місіс Тартіс перемістила мене до вхідних дверей разом з речами. Птаха я так само тримаю в руці.

- Геть із класу! - прокричала тонким голосом мені вслід, а я і без того вже кинулася за двері.

- Дуринда! - крикнула в порожньому коридорі. І мені байдуже, якщо вона це почула.

Тепер до всіх моїх не найприємніших прізвиськ додасться ще щось, що вкаже на цей випадок. Руда, малявка, шмакодявка, кирпата, п'явка… І це лише пристойний список. Є варіанти набагато образливіші, але їх я в голові не ношу.

Біжу коридором, на ходу накинула рюкзак на одне плече. Потрібно дістатися до виходу, тільки звідти зможу переміститися додому. До нашої школи не можна потрапити магічним способом, увійти та вийти можна лише через головні двері, де автоматично фіксується, хто прийшов, а хто пішов. Ось сьогодні мене запишуть у прогульники.

Так, репутацію зіпсую.

Хоча… яка там у мене репутація…

Вчителі неофіційно про мене, як про ученицю, кажуть «ні те, ні се», тобто жодних талантів, без особливої кмітливості, ще й із гонором. Тільки мій голос хвалять.

Так, кричу я знатно. Гучно, оглушливо, особливо коли на мене навалюється натовп однокласників, щоб видерти чергове руде пасмо. Думають, якщо позбавлять мене мого волосся, то в мене виросте нове і не таке руде. І це в мене зі кмітливістю погано? Дебіли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍