Максим Голубєв - Остання Літургія, Максим Голубєв

Місто, колись сповнене величі, тепер перетворилося на жахливий лабіринт із руїн і полум’я. Вогонь, який раніше палав у чашах храму, вирвався на волю й поглинав вулиці, будинки, людей. Небо над столицею стало багряним, а повітря — важким від диму і криків.

Арін повільно йшла через це пекло, а Фенріс крокував поруч, його крила іноді злегка торкалися її плеча. Її ноги були важкими, немов кам’яними, але вона продовжувала йти, бо мусила. Її очі залишалися сухими — сльози залишилися там, у залі, де вона втратила все, що колись мало значення. Невіан. Їхнє минуле. І навіть ненависть, яка раніше живила її.

Вона обернулася до храму, який тепер був лише чорною тінню на тлі вогню. Кам’яні колони падали одна за одною, ніби сама земля більше не могла тримати цей тягар. Це був кінець епохи Великого Вогню.

"Це більше не має повторитися," — подумала вона. Її кулак стиснувся, хоча сили вже майже не залишилося.

Фенріс, відчувши її настрій, видав низький звук і підняв свої могутні крила. Арін сіла на його спину і піднялася в небо, залишаючи столицю позаду. З висоти вона бачила, як полум’я охоплює останні залишки храму. Але в цьому знищенні було щось нове. Свобода.

Відлетівши на безпечну відстань, Арін і Фенріс сіли на вершині пагорба. Звідти вона спостерігала, як багряне світло згасає. Її серце було важким, але вперше за довгий час — спокійним.

"Невіан..." — подумала вона. Образ його обличчя, змученого, але рішучого, ще раз промайнув у її свідомості. Він був частиною цієї системи, але й жертвою водночас. Їхнє кохання було приречене з самого початку, але його останні слова залишалися з нею.

"Я завжди любив тебе..."

Вона закрила очі й вдихнула холодне повітря ночі.

— Ні, я не забуду, — прошепотіла вона. — Але й не дозволю цьому стати причиною нових страждань.

Вона піднялася і повернулася до Фенріса. Її шкіряний обладунок був пошматований, але вона вже не зважала. Вона тепер знала, що робитиме.

Світ потребував змін. Люди мали жити без страху перед богами, без гніту тих, хто використовував їхню віру як засіб контролю. Але хаос, що прийшов разом із падінням храму, загрожував поглинути цей світ. Арін знала: самотужки вона не зможе врятувати все. Їй потрібні були союзники — ті, хто, як і вона, бачив правду за полум’ям. Разом вони могли б створити новий порядок, де віра не була б кайданами, а свобода стала б даром, а не тягарем.

— Ми знайдемо їх, Фенрісе, — сказала вона, дивлячись у далечінь, де світанок пробивався крізь багряні хмари. — Людей, які теж хочуть змін. Тих, хто не боїться зруйнувати старе, щоб збудувати щось краще.

Фенріс скреготнув дзьобом і мовив, глибоким і хрипким голосом, що здавалося наче виривався з самої глибини його істоти:

— Змін багато хто прагне. Але знайти тих, хто витримає їхню ціну, — це складніше.

Арін повернулася до нього, її обличчя було сповнене здивуванням, яке вона швидко приховала. Його очі, як завжди, світилися спокійною впевненістю. Фенріс повільно нахилив голову до неї, його дзьоб ледь торкнувся її плеча.

— І чому ти мовчав стільки років? — запитала вона з легким докором, торкаючись його шорсткої шиї.

Фенріс скреготнув дзьобом і знову відповів:

— Тому що ти знала, що робити. А я лише чекав моменту, коли ти зрозумієш це сама.

Арін здивовано посміхнулася. Це була не глузлива, а тепла усмішка — перша за багато років.

— Раніше б сказав, — пробурмотіла вона, але її голос звучав тепліше, ніж звично.

Фенріс мовчки здійняв крила, немов відповідаючи, що завжди був поруч, готовий діяти, коли вона буде готова.

— Летимо, друже, — промовила вона, стрибаючи на його спину. — У нас ще багато справ. Великий світ, який треба врятувати.

— І трохи зруйнувати щось, якщо буде заважати, — додав він тихо, але з ноткою гумору.

Його крила здійнялися, і вони піднялися в повітря. Арін відчувала, як вітер обіймає її обличчя, але цього разу холод не торкався її серця. Попереду були битви, виклики і невідомість. Але тепер вона знала: вона не одна.

Під ними залишалися руїни старого світу, але попереду розгортався новий — світ, який вони створять разом.

Кінець