Максим Голубєв - Остання Літургія, Максим Голубєв

— Але я бачу не лише це, Невіане, — сказала вона, її голос став тихішим, але в ньому була рішучість. — Я бачу, як ця система пожирає людей. І якщо це рівновага, то краще хай вона зникне.

Він мовчав, а в його очах промайнув ледь помітний смуток.

— Ти завжди була іншою, Арін, — тихо промовив він. — Але чи вистачить тобі сили протистояти тому, що чекає?

Її рука потягнулася до меча, але вона поки не витягла його. Вона знала, що попереду — не лише боротьба з минулим, а й зі світом, який цей кристал тримав у своїх пазурах.

Арін дивилася на нього, намагаючись знайти слова, які могли б розірвати цю тишу. Але слів не залишилося. Невіан стояв перед нею, наче пам’ятник тому, що колись було. Чоловік, якого вона любила, і водночас причина її найглибшого болю. Її рука опустилася з руків’я меча. Вона більше не могла боротися з тим, що вирувало в її серці.

Її пальці торкнулися його плеча, ледь помітно, як перший порив вітру перед бурею. Але Невіан не відступив. Його погляд зустрів її, і в цих очах вперше за весь час з’явилася глибина, що давно була прихована за крижаною оболонкою. Грім розколов тишу, оголосивши початок бурі.

Вона обійняла його, міцно притиснувши до себе, наче намагаючись утримати від урагану, який вирував не лише довкола, але й у ній самій. Її пальці стисли його плечі, і цей дотик був не просто близькістю, а зізнанням. Невіан повільно підняв руку і, вагаючись лише на мить, притягнув її ближче. Його долоня лягла на її спину, і, хоча рух був невпевненим, у ньому відчувалася сила, яка давно чекала на вихід.

Грім знову прокотився небом, а блискавка розірвала темряву, освітлюючи їх на мить. Арін підняла обличчя до нього, і їхні губи з’єдналися у поцілунку, який вибухнув, як та сама блискавка. Це був поцілунок, сповнений напруження і звільнення, водночас ніжний і лютий, як боротьба між грозовими хмарами і вітром.

Дощ обрушився на них, важкі краплі били по їхніх обличчях, стікали по їхніх руках і одязі, змиваючи все, що залишилося від минулого. Вітер хапав її плащ, рвав його, мов намагаючись зірвати всі маски, які вони носили так довго. Кам’яні стіни храму, величні й похмурі, стояли мовчазними свідками, а дерев’яні ворота застогнали під натиском бурі.

Краплі дощу змішувалися зі сльозами на обличчі Арін, але вона не відступила. Її пальці вп’ялися у тканину його одягу, як у єдину точку опори у цьому хаосі. Невіан відповів, зминаючи простір між ними. Їхні рухи ставали все ближчими до того, що не потребувало слів, а лише глибоких вдихів і видихів на вітрі.

Буря била на всі боки: дерева корчилися під її натиском, гілки тріщали і ламалися, а земля приймала удар за ударом. Але між ними не було страху чи вагань. Їхні руки, сплетені в хаотичному танці пристрасті, тримали одне одного так, ніби весь цей світ міг зараз зникнути.

Вони зливалися в один ритм — шалений і невпинний, як сама стихія. Їхні дихання губилися у зливі, а удари серця зливалися з гуркотом грому. Невіан торкнувся її обличчя, пальцями змахнувши краплі дощу, але її очі, навіть у темряві, світилися впевненістю і силою.

Буря, здавалося, тільки розпочалася, але вона вже очистила їх. Арін і Невіан залишилися лише одне з одним, розчинившись у дикій гармонії цього моменту.

І тоді грім прогримів над ними ще раз, оглушливий і величний, змушуючи кам’яні стіни храму здригнутися. Потужний спалах блискавки розірвав небо, осяявши їхні постаті, які здавалися в цей момент поза часом. Це був той звук, той світ, що ніби затвердив їхню близькість, як обітницю, залишену на свідчення небесам.

Коли все стихло, Арін відступила назад, намагаючись тримати себе в руках. Її серце все ще билося нерівно, але біль у грудях наче трохи вщух. Вона вдихнула глибше, знову дивлячись на нього.

— Що таке Літургія, Невіане? — запитала вона, цього разу її голос звучав тихіше, без колишнього гніву, але все ще твердо.

Він витримав паузу, наче намагався підібрати слова, які могли б зменшити тягар правди.

— Це спосіб тримати цей світ у рівновазі, — сказав він, поглядом зупиняючись на блискавці, що зникала вдалині. — Але це не те, чим ти її вважаєш.

Вона злегка нахилила голову, чекаючи пояснень, але вже без колишньої ворожості.

— Літургія — це... жертвоприношення, — його голос затремтів. — Паломники, які приходять сюди, не просто моляться. Їхні душі живлять Вогонь. Без цього наш світ... він не витримає. Все розвалиться.

Арін стиснула кулаки, але її погляд залишався м’яким.

— Ти віддав їм усе своє життя, — сказала вона тихо, — але хіба ти ніколи не питав себе, чи цього насправді хоче Вогонь?

Його обличчя стало серйознішим, але в його очах промайнув сум.

— Арін, я питав це тисячі разів. І кожного разу я знаходив ту саму відповідь. Без цього не буде порядку.

— Може, цього порядку і не має бути, — прошепотіла вона, а її голос затремтів.

Вона повернулася, щоб піти, але на цей раз без різкості. Його рука ледь торкнулася її плеча, але потім опустилася.

— Арін... я хотів би, щоб усе було інакше, — сказав він тихо.

Вона не відповіла. Лише зробила кілька кроків уперед, зникаючи в тіні коридору, залишаючи його стояти самого на балконі. Його жезл злегка похитнувся в руках, але він не відпустив його.

Тепер Арін стояла посеред величезного підземного залу, де в самому центрі тримався на вівтарі кристал. Його червоне світло пульсувало, ніби серце живої істоти. Вогонь у чашах по колу зали метав тіні на стіни, створюючи ілюзію танцю примар. Кожен її крок віддавався луною в цій тиші, але тиші ненадовго.

— Ти не можеш цього зробити, Арін.

Його голос змусив її завмерти. Невіан стояв за нею, жезл у руках, а його балахон мерехтів у світлі кристала.

— Я можу. І зроблю, — відповіла вона, не обертаючись. Її рука лягла на рукоять меча. — Вони заслужили свободу, Невіане. Їхні душі не твої, і не Великого Вогню.

— Ти не розумієш, що буде, якщо ти це зробиш, — його голос звучав різко, але з ноткою відчаю. — Без Вогню цей світ зануриться в хаос.