Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Бойове фентезі » Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун 📚 - Українською

Вікторія Ковзун - Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун

245
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Артар. Вигнанка Полярної пустки" автора Вікторія Ковзун. Жанр книги: Бойове фентезі.
Книга «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун» була написана автором - Вікторія Ковзун. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун" в соціальних мережах: 
Як воно – жити у Полярній пустці? Бути харчем для Пустельних барсів? Де засіб виживання – вбивство, а єдиний шанс вибратись – віднайти в собі магію?.. Та чи справді світ за стіною – такий вже рай? Бойова академія магії. Персональне паперове чудовисько. Ліс – пристановище нечисті, а нечисть не має права на життя. Здати його – зрадити принципам. А не здати – можливо, поплатитись життям.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 101
Перейти на сторінку:
Пролог

Як сьогодні, пам’ятаю ту ніч. Умовний відрізок часу серед нескінченної полярної ночі, коли ми вкладалися спати.

Теплий вогник гасав стінами та освітлював рідні обличчя: суворий та похмурий Атрік порається над списом, весела й безтурботна Міра вишиває кожушок, а ще нестерпний, проклятущий Нет вовтузиться під боком та все щипає, щипає, щипає – ніяк заснути не дає!

– Атріку, а тобі сподобались нові унти? – запитувала Міра.

– Дуже, – буркав він.

– Може, я ще одні зроблю? Про запас?

– Може.

Міра обернулась до мене:

– Ейві, ти ще не спиш?

– Та як тут спати, якщо Нет щипається! – вигукнула я.

– О, то ходи кожушок приміряєш. Я вже майже закінчила, але треба, щоб ти приміряла.

Нет переможно хихикнув, а я простогнала: тут братсько-сестерські війни, а мені говорять про якийсь кожушок! У запалі дружніх стусанів я навіть не здогадувалась про те зло, страхітливе й непоборне, що нависло над нами. Та й де було здогадуватись маленькій дівчинці, яка тільки й знала, що сніг та Мірині кожушки, та ще Атрікові шкури, які він приносить із полювання, та ще, може, тюленячий жир, що палає у мисці та освітлює іглу – наш маленький сніговий будинок.

Тоді ще ми жили в поселенні… Тоді ще поруч стояло іглу Інгвара – Атрікового брата. Наші помешкання були сполучені проходом. Часом звідтіля долинав дитячий сміх, часом Інгвар заходив спитатись, чи не бачили ми, куди шибеники сховали його шапку. А шапку сховати – то злочин великий! Як же на вулицю вийдеш без шапки? Тільки вийшов – вже вуха інеєм покрились…

– Ейві, швидше, – покликала Міра.

– Нете! – скрикнула я. – Міро, він мене не пускає!

– Нете, не бешкетуй! – прикрикнула Міра.

– Мамо, Ейві зводить наклепи! Я вже давно спокійно сплю!

– Нете, втихомирся і пусти Ейві поміряти кожушок!

Атрік не витримав:

– Насуваються Пустельні ночі, а ти думаєш тільки про кожушок, – він закінчив зі списом та взявся до ножів.

Міра затнулась.

– Вже десять років вони не приходили. Думаєш, зараз прийдуть? – сказала вона.

– Нема різниці, що я думаю. Готовим треба бути завжди.

– Десять років їх не було – і зараз не буде, – наполягала Міра. – Вони пішли назавжди.

– Скажи мені, – Атрік глянув їй в очі, – ти пам’ятаєш, що було, коли вони приходили останнього разу?

Запала тиша. Тільки я борюкалася з Нетом, а Міра мовчки блідла. Атрік похитав головою та повернувся до ножів – тими ножами він клав білого ведмедя, та що вони могли проти того кошмару, хижаків полярної ночі, що підкрадались до поселення зі всіх сторін?

– Ну, Нете! – востаннє скрикнула я.

Ми з ним здійняли гуркіт, скотилися з лежанки, перевернули миску з жиром, затопили іглу темрявою… І серед цієї колотнечі Атрік скочив на ноги:

– Тихо!

Усі завмерли вмить. Лише тьмяне світло прохоплювалось крізь отвір вгорі, і майже нічого не було видно – тільки Атрік виділявся могутнім силуетом.

– Чуєте? Собаки виють, – сказав він.

– Собаки… часто виють, – здригнулася Міра.

– Не так, – заперечив Атрік.

Тоді все й почалося. Обірваний, пронизливий, нелюдський крик долинув із вулиці. Скільки я чула всяких криків, а жодна людина ще так не кричала… Аж щось перевернулося в мені.

– Пустельні барси, – видавив Атрік.

Він схопив спис, та не знав, куди бігти. Я відчувала, як тремчу, як тремтить поруч Нет, як падає з Міриних рук кожушок… Як більше й більше криків підіймається над поселенням… Як заверещало в іглу Інгвара.

Атрік метнувся проходом.

– Атріку, ні! – скрикнула Міра.

Чим той Інгвар не вгодив їй? Чому вона не хотіла, щоб Атрік його рятував? Я раптом зрозуміла: бо хто ж тоді врятує нас?..

Звуки боротьби долинули з іглу, куди кинувся Атрік. Я тоді ще не знала, що буває боротьба на життя і на смерть… То це була на смерть.

Ми вже зовсім не чули, як кричить все поселення – ми тільки чули, як обриваються крики в сусідньому іглу. І це найстрашніше: ось кричить, кричить – а це вже ні. Я раптом забула, як рухатись. Та й Нет забув також… Тільки Міра віджила й намацувала зброю.

– Забийтесь кудись. Чимдалі від входу, – наказала вона.

Ми не встигли й рухнутись. Кажуть, найбільше людина лякається темряви. Таж ні. Найстрашніше – очі звіра, що вихоплюються з неї.

Так безшумно, так повільно і плавно… у проході з’явились дві цятки. Ті очі Пустельного барса, залиті магічним зеленим вогнем. Істота з кошмарів завмерла і просто дивилась на нас – наче наперед смакувала трофеями.

Що ж далі? Барс стрибнув. Я закричала. Атрік вихопився з темряви, щелепи барса зімкнулись на його руці. Той крик… все потонуло в тому крику. Барс відгриз би Атріку руку, та Міра встромила в істоту ножа. А потім ще, і ще, і ще… Чудовисько забилось в агонії. Воно металося по всьому іглу, тягнучи Атріка за собою, а ми з Нетом забилися в кут і кричали, кричали, зриваючи горло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"