Максим Голубєв - Остання Літургія, Максим Голубєв
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Третій і четвертий зупинилися, оглядаючи мертві тіла своїх товаришів. Їхні очі блищали в темряві, і через мить вони вже зникли в тінях лісу. Арін навіть не переслідувала їх: її увагу привернув останній, п’ятий, який спробував напасти ззаду, але отримав удар списом у стегно. Він впав на землю, хриплячи від болю.
Фенріс уже був тут. Його гарчання прорізало нічну тишу, змушуючи нападника завмерти. Велика голова звіра, увінчана міцним, вигнутим дзьобом, зависла над ним, як провісник смерті. Вогняні відблиски в його очах робили цей момент ще більш моторошним.
Арін притиснула вістря списа до шиї пораненого. Його шерсть, вкрита блискучою кров’ю, здавалася майже чорною, але в його очах світився страх.
— Хто вас послав? — холодно запитала вона, не прибираючи списа.
Нападник захрипів, відчуваючи, як наконечник списа загрожує пробити йому горло.
— Ми... ми тільки виконували наказ. Нам сказали, що ти несеш те, що потрібне Вогню, — прохрипів він.
— Хто це "вони"? — її голос був твердий, мов камінь.
— Я не знаю імен, — видихнув нападник. — Але всі дороги ведуть до Літургії... до храму. Верховний Архієрей... Невіан... він...
Ім’я Невіан було наче удар громовиці. Арін заціпеніла, але на її обличчі не з’явилося жодної емоції. Вона натиснула списом трохи сильніше, але потім опустила його.
— Живи, якщо зможеш, — кинула вона, відвертаючись.
Фенріс ще раз гаркнув, але потім слухняно повернувся до неї. Нападник, кульгаючи, зник у лісі, залишаючи за собою слід яскраво-синьої крові. Її запах ще довго відчувався в повітрі.
Коли все стихло, Арін сіла на камінь, витираючи лезо меча. Ім’я Невіан горіло в її свідомості, наче полум’я. Вона підняла кристал, який досі ховала під плащем, і вдивилася в його червоне сяйво.
— Отже, ти все ще шукаєш мене, — прошепотіла вона, знову ховаючи кристал.
Спогади нахлинули, як буря: їхні ночі в наметах під час війни, його тихий голос, який колись був для неї світлом, і той вечір на балконі, коли її віра та життя впали у вогонь разом із її селом.
— Ти це знав, правда? — сказала вона Фенрісу, погладжуючи його шию. — Ти завжди відчуваєш те, що я боюся визнати.
Фенріс заскреготав дзьобом, немов погоджуючись.
Вона знала, що це завдання не випадкове. Що це шлях не просто до столиці, а назад у її минуле.
Столиця постала перед Арін, як величезний кам’яний велетень, що розкинув свої масивні стіни серед рівнин. Її силует чітко вимальовувався на тлі неба, яке палало червоним у променях заходу сонця. Над усім цим підносився Храм Великого Вогню — колосальна споруда, що нагадувала чорну корону, увінчану вогненними язиками. Високі вежі храму різали небо, а між ними виблискували вогні, що не гаснули навіть удень. Кажуть, цей вогонь горів від самого заснування храму і був священним, але Арін не могла дивитися на нього без відрази.
Біля підніжжя храму вирувало життя. Юрби паломників, які прибули на Літургію, заповнили вузькі вулички столиці. Люди в простих одежах тіснилися біля воріт, намагаючись знайти місце для ночівлі або купити обереги у вуличних торговців. У їхніх очах читалися страх і надія водночас. Змішані голоси зливалися в гул, схожий на приглушене гудіння рою.
На ринковій площі чутки поширювались швидше, ніж продавалося збіжжя. У повітрі пахло смаженим м’ясом, несвіжими овочами та димом, але розмови заглушали всі ці запахи.
— Кажуть, цього року великі жертви будуть особливими, — прошепотіла одна жінка, притискаючи до грудей ладанку з зображенням полум’я.
— Особливими? — здивувався її супутник. — Як ще можна зробити жертву більшою, ніж віддати все, що маєш?
— Я чула, — продовжила жінка, озираючись, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, — що цього разу не лише гроші чи майно заберуть. Потрібні душі. І не просто будь-які, а найчистіші.
Від цих слів у натовпі пробіг холодок. Люди почали відводити погляди, роблячи вигляд, що не почули.
Арін ішла повз ці групи, тримаючись у тіні. Її чорний плащ приховував обладунок, але навіть у натовпі вона здавалася чужою. Вона не могла не помітити, як багатство міста зростало, виблискуючи золотом і сріблом на стінах храму та коштовностями на одязі його служителів. Але разом із цим атмосфера столиці стала гнітючою. Люди боялися навіть говорити вголос, а кожен другий погляд видавав тривогу.
Тим часом, вона продовжила свій шлях, і ось нарешті вона зустріла того, кого мала зустріти. Замовник чекав на неї в одному з похмурих дворів міста. Це місце було віддалене від головних вулиць, темне й тихе, з величезними кам’яними колонами, покритими мохом. Він стояв на порозі, сховавши своє обличчя в капюшоні, але його фігура була знайома. Арін впізнала його ще з того моменту, коли він дав їй завдання.
— Ти принесла? — його голос звучав на межі сорому й тривоги. Він буквально тремтів, і в його очах блищали сльози. Коли він простягнув руки до кристала, Арін помітила, як гострі чорні пазури виблискували в тьмяному світлі. Ці руки вона вже бачила — шерсть на зап’ястях і надто гнучкі пальці були впізнаваними, хоч і намагалися ховатися під довгими рукавами.
Арін не рушила. Її пальці міцніше стиснули кристал, і вона відчула, як його пульсація збігається з її серцебиттям.
— Що це все означає? — її голос був холодним і твердим. — Для чого він вам?
Замовник не відповів одразу, опустивши очі. Він виглядав, наче намагається зібратися, але кожна секунда мовчання тільки підсилювала напругу.
— Це… не мені. — Його голос зірвався, і він тихо додав: — Тебе чекають у храмі. Я лише посередник.
— Чекають? — Арін підняла брову. — А хто саме?
Він відступив на крок, наче боячись її тону. Потім глибоко вдихнув, немов змирився з тим, що від нього вимагають.
— Верховний Архієрей. Він знає, що ти тут. Кристал… його місце у вівтарі. Я лише провідник, Вовчице. Не більше.
Арін вдивлялася в його очі, намагаючись зрозуміти, чи він говорить правду. Вона відчула, як кристал у її руках наче трохи нагрівся, ніби реагуючи на її нерішучість.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання Літургія, Максим Голубєв», після закриття браузера.