Максим Голубєв - Остання Літургія, Максим Голубєв

— Чи не в цьому твоє справжнє страхіття? — вона нарешті повернулася до нього. Її очі блищали, наче сама вона тепер була частиною цього вогню. — Що ти втратиш свою владу? Що твій великий храм стане нічиїм?

Він мовчав, і вона продовжила:

— Ти колись вірив у мене, Невіане. Але вибрав їх. І тепер ти маєш подивитися, як це все горить.

Він наблизився на крок, тримаючи жезл перед собою.

— Арін, послухай мене, — його голос став тихішим, майже благальним. — Я хотів би припинити це. Я бачив, як кожна душа залишає це місце. Але я не можу. Я зв'язаний із церквою так само, як і вони. Це все, що у мене залишилося.

— Більше нічого? — її голос тремтів від гніву. — А я? Що залишилося від нас, Невіане?

Він не відповів одразу, його обличчя було сповнене болю і внутрішньої боротьби. Але коли він заговорив, його слова прозвучали так, ніби він намагався переконати не тільки її, а й самого себе:

— Я зробив вибір, Арін. І цей вибір рятує тисячі життів.

— Ти називаєш це порятунком? — її очі блищали від стримуваних сліз, а в її голосі звучала лють. — Поглянь на себе. Ти вже не людина. Ти лише слуга цього Вогню, який пожирає всіх нас.

Вона зірвала з його плеча плащ, і той впав на підлогу. Невіан зробив крок назад, піднімаючи жезл, але його рука затремтіла.

— Не змушуй мене, Арін, — прошепотів він. — Я не хочу цього.

— Але це вже сталося, — відповіла вона, витягаючи меч.

Її рухи були точними, мов у танці, але в них було більше гніву, ніж холодного розрахунку. Коли вона кинулася вперед, Невіан зустрів її удар жезлом, який спалахнув, і від нього вирвався імпульс червоного світла. Її меч зустрівся з ним, і кімнату наповнив дзвінкий звук, немов удари металу об метал.

— Ти все ще не розумієш, Арін, — сказав він, ухиляючись від її наступного удару. — Цей кристал — це не просто камінь. Це серце Вогню. Якщо ти його знищиш, все, що ми знаємо, загине. Вогонь утримає рівновагу, але ціною всього.

— Тоді нехай загине! — вигукнула вона, її слова були сповнені відчаю. — Якщо для твого Вогню потрібні душі невинних, йому не місце у цьому світі.

Їхній бій став інтенсивнішим. Вогонь у чашах спалахував, реагуючи на кожен удар. Арін вміло використовувала свій меч, але Невіан мав перевагу в силі магії. Він своїм жезлом викликав потоки полум’я, які закручувалися довкола неї, змушуючи її ухилятися і відступати. Проте її рішучість не слабшала.

— Ти не зможеш цього зробити, — сказав він, його голос ставав глибшим, майже зломленим. — Ти не розумієш, що ти зараз руйнуєш.

— Розумію, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — І це єдина причина, чому я не зупинюся.

Вона зробила раптовий ривок уперед, її меч спрямований не на нього, а на кристал. Невіан спробував перехопити її, але його рух був занадто повільним. Її удар пролунав гучніше за грім.

Кристал тріснув. Світ спалахнув червоним світлом, яке осліпило її, а звук був такий, що здавалося, ніби саме повітря вибухнуло. Вона відлетіла назад і впала на кам’яну підлогу, відчуваючи, як біль пронизав її тіло.

Коли вона підняла голову, то побачила, як червоне світло з кристала почало розтікатися по залу, утворюючи хаотичні язики магії. Вогонь із чаш злетів у повітря і почав падати донизу, перетворюючись на жахливі вихори.

— Що ти зробила? — крикнув Невіан, його голос тремтів.

— Я дала їм свободу, — відповіла вона, підводячись на ноги.

Але коли вона побачила його обличчя, її серце стислося. Невіан кинув жезл на землю, не звертаючи уваги на його дзвінкий удар об камінь, і кинувся до центрального вогню. Його руки розпростерлися, ніби він хотів зупинити магію, яка виривалася назовні.

Світло від уламків кристала ставало все яскравішим, розповзаючись червоними хвилями, що пульсували, мов серце. Повітря наповнилося запахом озону, і кожен подих обпікав легені. Кам’яні стіни тріщали, немов під напором невидимої сили. Полум’я у священних чашах вирвалося з них і злилося в один величезний вихор, який рухався до центру залу, де лежали уламки кристала.

Невіан простяг руки до цього хаосу, і його голос прорізав гул руйнування:

— Вогонь, який дає, не повинен знищувати! Повернися до джерела, дозволь зберегти рівновагу! — його слова були сповнені не лише сили, а й відчаю.

Він зробив кілька кроків уперед, і магічний вихор наче вдарився об нього. Червоне світло поглинуло його фігуру, і Арін на мить втратила його з поля зору. Але потім вона побачила, як його руки піднялися, ніби він утримував цей вибух у своїх долонях. Його пальці були охоплені полум’ям, а тіло тремтіло від напруги.

— Невіане, не роби цього! — закричала вона, але його голос перекрив її.

— Це єдиний шлях, Арін! — він обернувся на мить, і в його очах вона побачила суміш болю і рішучості. — Я зробив це, я маю це виправити.

Магія виривалася через його тіло, змушуючи його корчитися, але він не відступав. Він направив руки до центрального вихору, і на мить усе навколо освітилося таким яскравим світлом, що навіть тіні зникли. Уламки кристала почали підійматися в повітря, збираючись довкола нього, але кожен рух здавався для нього нестерпним випробуванням.

— Вогонь забирає, але й віддає, — прошепотів він, і Арін ледве розчула ці слова. Його тіло здавалося палаючим силуетом, який ось-ось розпадеться.

Світло стало м’якшим. Червоне сяйво згасло, залишивши після себе тільки попіл і тіні. Полум’я в чашах повернулося до свого звичного стану, спокійного і тьмяного. Зал затих, і в повітрі залишився тільки запах обпаленої магії.

Арін, піднімаючись на ноги, підійшла до Невіана. Його тіло лежало серед уламків кристала, обличчя було блідим, але гарячим на дотик. Вона опустилася поруч, торкаючись його щоки, на якій ще відчувався пульс життя.

— Я завжди любив тебе, Арін, — прошепотів він. — Навіть тоді, коли обирав не тебе.

Його очі закрилися, і вона залишилася стояти одна, оточена руїнами того, що колись було храмом їхньої віри.