Максим Голубєв - Остання Літургія, Максим Голубєв

Вона дивилася на свої пальці, стискаючи і розтискаючи їх, ніби намагаючись зрозуміти, чи вони ще їй належать. Її тіло наче відмовлялося коритися, як і розум, який відчайдушно намагався зрозуміти: що щойно відбулося? Як вона дозволила цьому статися?

Вогонь, який вона бачила у вікнах, тепер здавався далеким, майже ілюзорним. Але він все ще горів у її серці, змішуючи гнів, біль і щось невизначене — гіркий присмак того, що вона втратила назавжди.

Арін сіла і обхопила голову руками, її пальці торкнулися холодної шкіри обличчя. Холод підлоги ніби витягував із неї останні залишки тепла, але вона не рухалася. Лише слухала тишу храму, яка звучала гучніше, ніж будь-який крик.

Її погляд упав на шолом, що лежав неподалік. Його темно-червоне і чорне пір’я переливалося у світлі тьмяного полум’я. Вона простягнула руку, доторкнувшись до гладкої поверхні, і на мить зупинилася. Цей шолом завжди був для неї більше, ніж просто частина обладунку. Зараз він здавався нагадуванням про те, ким вона була і ким має залишитися.

Вона повільно піднялася, надягаючи шолом. Пір’я ворухнулося, мов живе, коли вона зробила крок уперед. Її кроки відлунювали в порожньому храмі. За вікнами полум’я ще горіло, освітлюючи ніч. Її село перетворилося на тінь минулого, а разом із ним і її віра — у Вогонь, у справедливість і в Невіана.

"Я більше ніколи не буду вірити," — подумала вона. "Ні у Вогонь, ні у нього."

Кам’яні сходи храму здавалися нескінченними, коли Арін бігла вниз, тримаючись за стіни, щоб не впасти. Її серце билося в такт із громом, який розривав нічне небо. Вогонь, що охопив її село, залишався позаду, але його відблиски ще переслідували її, мов примари.

На дворі вітер шмагав її обличчя, а дощ почав бити по землі, немов самі небеса плакали разом із нею. Вона кинулася до стайні, де чекав її гаркал — єдиний, кому вона могла довіряти. Його звали Фенріс, на честь міфічного звіра, який, за легендами, не підкорявся нікому, крім тих, хто мав чисте серце.

Фенріс почув її наближення і видав низький, глибокий звук, що нагадував грім. Його очі, схожі на два розпечені вуглинки, блищали в темряві. Арін, не вагаючись, стрибнула на його спину, вхопившись за грубу шкіру його шиї.

— Полетіли, друже. Подалі звідси, — прошепотіла вона, а голос зірвався на хлипання.

Фенріс розгорнув свої величезні крила, на яких виднілися сріблясті прожилки, що блищали навіть у дощовій темряві. Він злетів у буремне небо, пробиваючи блискавки й вітер. Високо в повітрі Арін більше не стримувала сліз. Вона кричала, виплескуючи біль, який розривав її зсередини. Грім заглушував її голос, але Фенріс чув усе.

Дощ змочував її обличчя, змиваючи сльози, але не полегшуючи душу. Кожен спалах блискавки освітлював її силуэт, вигнуту від розпачу. Її волосся розвівалося вітром, а руки міцно трималися за шию Фенріса.

— Чому? — прошепотіла вона до ночі. — Чому це мало статися? Чому він дозволив цьому статися?

Вона не знала, куди летить, але це не мало значення. Єдине, чого вона прагнула, — втекти якнайдалі від цього палацу, від вогню, від його очей, які тепер здавалися їй не світлом, а темрявою.

Гроза вщухла лише тоді, коли Фенріс сів на крутому схилі серед безкрайніх скель. Арін злізла з його спини й впала на коліна, хапаючи повітря. Її тіло тряслося від холоду, але це було ніщо в порівнянні з холодом у її серці.

Фенріс підійшов ближче й доторкнувся до неї дзьобом, мов намагаючись заспокоїти. Вона притулилася до нього, мов до останнього друга, що лишився їй у цьому світі.

— Ми підемо далі, Фенрісе, — прошепотіла вона, коли її сльози почали висихати. — Подалі від цих людей, подалі від цього світу... Ми знайдемо своє місце.

І в цю мить вона вирішила: більше не буде жодної віри, жодної надії. Лише вона, її крилатий звір і світ, який вони самі виберуть для себе.

Таверна "Палаюча чаша" була захована в тіні гір, якраз на перехресті кількох торгових шляхів. Її дерев’яні стіни химерно поєднувалися з гострим металевим дахом, що, як казали, захищав від буревіїв, які часто обрушувалися на цей регіон. Усередині панувала напівтемрява, яку лише зрідка прорізали синюваті вогники магічних світильників. Повітря пахло смаженим м’ясом, терпкими травами та якимось незрозумілим металевим ароматом.

Арін, тримаючи за повід Фенріса, зайшла всередину. Її чорний обладунок тепер виглядав потрісканим, місцями латаний, але все ще грізним. На її скроні виднілося пасмо сивого волосся, яке вибивалося з туго заплетеної коси. Погляди кількох відвідувачів повернулися до неї, але більшість одразу ж відвернулися — "Чорнокрила Вовчиця" була відомою навіть тут, у забутому світом місці.

— Прив’яжи його біля входу, — пробасив бармен із легким хрипом, показуючи на Фенріса. — Якщо, звісно, не хочеш знову латати ці стіни.

Бармен був не людиною, і це одразу впадало в очі. Його довгі вуха з кінчиками, які згиналися назад, нагадували гілки, а шкіра мала темно-зеленуватий відтінок, із візерунками, що нагадували листя. Його обличчя було масивним, із підборіддям, яке прикрашала коротка борідка, що нагадувала мох.

— Я заплачу за шкоду, якщо він її завдасть, — коротко відповіла Арін, кидаючи на стійку кілька глідів. Їхня металева поверхня злегка виблискувала в тьмяному світлі таверни.

Бармен лише знизав плечима, забравши монети своїми довгими пальцями. Гліди тихо дзенькнули, зникаючи в його широкій долоні.

— Минуло багато років, Вовчице. Як довго ти ще бігатимеш по світу, немов дикий звір? — пробурмотів він, дістаючи з полиці важку зеленувату пляшку. Він налив у келих густий напій із бурштиновими переливами. — Димник. Ти завжди вибираєш його.

— Досить довго, щоб забути, — сухо відповіла вона, взявши келих. Вона зробила ковток, і напій обпік її горло, одночасно залишаючи приємне тепло в грудях. Легка гіркота трав на смак була знайомою, навіть заспокійливою. Димник завжди робив саме це: повертав її до реальності, навіть коли вона прагнула її уникнути.