Максим Голубєв - Остання Літургія, Максим Голубєв

— Тоді поведи мене, — сказала вона нарешті, хоча в її голосі була ледь помітна нотка гніву. — Але якщо це пастка, ти перший, хто пошкодує.

Замовник тільки мовчки кивнув і повернувся, вказуючи на провулок, що вів до храму.

Їхній шлях пролягав через тісні вулички, де кожна тінь здавалася потенційною загрозою. Замовник час від часу озирався, але не наважувався зустрітися з її поглядом. Він рухався швидко, немов прагнув завершити це завдання якомога скоріше.

Кроки уповільнилися, коли вона підійшла до підніжжя храму. Тепер перед нею відкрилася величезна споруда, яка височіла, ніби монумент смерті. Її чорні стіни виблискували у світлі, немов нагадуючи про вогонь, який їх створив. Арін дивилася на цей храм і відчувала, як її ноги важчають. Що чекає її всередині? Відповіді чи нова зрада? Вона не знала.

Але вона знала одне: назад не повернутися. І хоча кожен крок ставав важчим, вона вперто йшла вперед, крізь туман болю і сумнівів. З кожним рухом вона розуміла: це її останній шанс знайти правду.

Біля воріт замовник зупинився, ледь переводячи подих. Він підняв руку, щоб постукати, але потім обернувся до неї.

— Далі — твій шлях, — сказав він, відступаючи назад. — Я не можу йти всередину.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, спостерігаючи за його рухами. Замовник нічого не відповів, тільки кивнув і витягнув з-під плаща мішок з глідами.

— Ось твоє, — сказав він, — як і обіцяно.

Арін взяла мішок, відчуваючи його вагу. Це було більше, ніж завдаток. Але чим більше вона дивилася на заплакане обличчя замовника, тим сильніше її охоплювала підозра. Чому ця нагорода була такою великою? І чому її все більше охоплювало відчуття, що вона стала частиною чогось набагато більшого й темнішого, ніж вона могла уявити?

Вона хотіла поставити ще кілька запитань замовнику, але той відступив у тінь і, здається, злився з нею. Його зникнення було настільки різким, що Арін не встигла навіть відкрити рота, щоб запитати, чому він так поспішає.

Величезні ворота почали розчинятися з гучним скрипом, і перед нею відкрився шлях до храму. Арін зробила глибокий вдих і, притискаючи кристал до грудей, увійшла всередину, готова до того, що чекало на неї за цими дверима.

Балкон храму Великого Вогню підносився над містом, як безжалісний спостерігач. Арін ступила на нього, відчуваючи, як холодний вітер б’є їй у лице. Небо над столицею темніло, хмари згущалися, і перші відблиски блискавок розрізали обрій. Вона зробила кілька кроків уперед, чоботи скрипіли по кам’яній плитці. Її погляд на мить зупинився на горизонті, де тіні храму зливалися з чорним небом.

Він стояв там, у своєму довгому золотистому балахоні, каптур опущений. У руках Невіан тримав жезл, який пульсував тим самим світлом, що і вогні в чашах по всьому храму. Його постать була незворушною, але в повітрі відчувалася напруга — ніби сама природа збиралася вибухнути.

Арін помітила, як час змінив його. Його риси стали жорсткішими, немов вирізаними з каменю, але очі залишалися такими ж. Колись вона любила цей погляд, але тепер у ньому бачила лише холод і владу, яка роз’їдала його душу.

— Ти прийшла, — його голос прозвучав крізь гуркіт грому.

— У мене не було вибору, — відповіла Арін, зупиняючись на кілька кроків від нього.

Вітер здіймав її плащ, перші краплі дощу падали на каміння балкону. Невіан повернувся, блискавка освітила його обличчя.

Арін мовчки простягла йому кристал. Кристал здавався живим. Він пульсував навіть зараз, у її руках, немов серце, яке не зупинялося. Чи не був він ключем до чогось, що було набагато страшніше, ніж вона могла передбачити?

Відчуття тяжкості завдання зникло, коли він взяв кристал в руки. Невіан підняв кристал, уважно вдивляючись у його пульсуюче світло. Воно відбивалося на його обличчі, роблячи риси суворішими. Він мовчав, але це мовчання було важким, наче він зважував слова.

— Ти знаєш, що це таке? — нарешті промовив він, не відводячи погляду від кристала.

— Ще один інструмент для контролю? — відповіла Арін, її голос був гострим. — Або це те, заради чого ти віддав усе?

Невіан обернувся до неї, його очі сяяли тим самим світлом, що й кристал.

— Це джерело і сховище енергії Вогню, — пояснив він. — Кожен із цих кристалів підтримує рівновагу між світом і тим, що знаходиться за його межами. Без нього полум’я згасне, і разом із ним — наш порядок.

— А що станеться з тими, хто живе у твоєму порядку? — запитала Арін. Її очі блищали від люті. — Ти говориш про рівновагу, але це лише спосіб виправдати жертви.

— Ти помиляєшся, — його голос був спокійним, але холодним. — Ти не розумієш, що без цього кристала хаос поглине все. Ти бачила ті тіні, що переслідували тебе. Вони лише початок.

Він зробив кілька кроків до жертовника, який стояв у центрі святилища. Кам’яна конструкція, укрита древніми рунами, виблискувала слабким світлом, яке пульсувало в унісон із кристалом у його руках.

— Цей кристал — не просто джерело енергії, — продовжив Невіан, опускаючи його в спеціальну виїмку в жертовнику. — Він дозволяє Вогню залишатися чистим. Попередній кристал вичерпав свою силу, і без нього храм ослабне. Ми втратимо все.

Коли кристал торкнувся поверхні жертовника, щось змінилося. Руни почали світитися яскравіше, і полум’я в чашах по всьому храму спалахнуло сильніше, танцюючи в унісон із новим джерелом енергії.

— Ти принесла його сюди, бо саме ти була потрібна для цього, Арін, — сказав Невіан, повертаючись до неї. — Твій шлях не був випадковістю.

— І все ж, — її голос був твердим, — ти не сказав мені, що це буде. Чому?

— Ти б не зрозуміла, поки не побачила все власними очима, — відповів він, його погляд був важким. — І тепер ти знаєш, чому це не може закінчитися.

Кристал у жертовнику продовжував пульсувати, і це світло, тепле й водночас загрозливе, заповнило простір навколо. Арін дивилася на нього, і її серце билося швидше. Вона відчувала, як щось незриме піднімається в ній, ніби ця магія торкалася її самої.