Максим Голубєв - Остання Літургія, Максим Голубєв

Вона опустилася на стілець біля одного зі столів, спиною до стіни. Її очі ковзали по кімнаті, не затримуючись ні на кому довше, ніж на кілька секунд. Її звичка помічати кожну деталь залишилася з тих часів, коли кожен крок міг бути останнім.

Повільно, без зайвих рухів, вона витягла короткий обсидіановий меч із піхов. Лезо виблискувало в тьмяному світлі таверни, його темна поверхня поглинала відблиски магічних світильників. Вона поклала його на стіл поруч із собою, кінчиками пальців обережно торкнувшись руків’я. Меч був її мовчазним попередженням усім, хто міг вирішити підійти ближче, ніж дозволяла вона сама.

Коли вона майже допила напій, до неї підійшов незнайомець. Він був закутаний у темний плащ, і капюшон ховав його обличчя. Але коли він нахилився до неї, щоб заговорити, Арін відчула дивний запах, що йшов від нього. Це був запах озону — гострий, як після грози, такий, який нагадував шерсть Луміса після прогулянки під час бурі. Той же свіжий, пронизливий аромат, що завжди залишався у повітрі після грому, тепер асоціювався не з дитячими спогадами, а з чимось дикішим і незбагненним.

У його русі було щось звіряче, навіть хижакувате. Коли капюшон злегка зсунувся, вона побачила блиск сріблястих очей, і цей запах ніби ставав частиною його сутності — загадкової і небезпечної.

— Чорнокрила Вовчиця, — сказав він глибоким, хрипким голосом. — Нарешті я тебе знайшов.

Арін повільно підняла погляд, не відриваючи руки від руків’я короткого меча.

— Боюся, ти витратив час дарма. Якщо це ще одне замовлення, мені байдуже, наскільки воно вигідне.

Незнайомець засміявся, і цей сміх відкрив ряд гострих іклів. Тіні капюшона не могли приховати його сріблясті очі, які блищали, як у звіра, і шерсть на руках, що визирала з-під рукавів.

— Це не пропозиція, — відповів він, нахиляючись ближче. — Це призначення. І ти не відмовишся.

Арін злегка нахилила голову, вивчаючи його. Вона провела кінчиками пальців по лезу свого меча, відчуваючи знайому прохолоду. Її дотик був легким, але цього вистачало, щоб дати зрозуміти: меч може опинитися в її руках за мить.

— У мене є принципи. Ти в цьому впевнений? — її голос звучав холодно, але в її очах промайнув ледь помітний інтерес.

— Я впевнений, — незнайомець витягнув із-за пояса маленький шкіряний мішечок і кинув його на стіл перед нею. Гліди висипалися, дзвінко зіткнувшись із деревом. Їх було більше, ніж вона заробляла за кілька найнебезпечніших завдань.

Він чекав, спокійно спостерігаючи за її реакцією. Арін узяла одну монету, роздивилася її, потім підняла очі.

— Що ти хочеш?

Незнайомець дістав із-під плаща невелику скриньку й повільно поставив її на стіл. Він відкрив її, і в напівтемряві таверни засяяло щось червоне. Кристал, завбільшки з кулак, пульсував, як живий. Його світло освітило обличчя незнайомця, роблячи його ще моторошнішим.

— Достав його до столиці, до храму Великого Вогню, — сказав він. — Замовник залишився невідомим, але винагорода буде ще більшою, якщо ти виконаєш завдання.

Арін звузила очі, її рука все ще стискала монету.

— І що це за штука? — запитала вона, намагаючись приховати настороженість.

— Це все, що ти маєш знати. — Він підвів голову так, що його очі знову зустріли її. — Ти одна з небагатьох, хто здатний вижити на шляху до столиці. До того ж... хіба тобі не цікаво, чому Вогонь, від якого ти втекла, знову тебе шукає?

Вона на мить завагалася, дивлячись на кристал. Його світло, тепле й майже магічне, розливалося по її обличчю. Вона розуміла, що це завдання буде непростим, можливо, навіть небезпечним. Але її інтерес, як і старий біль, знову почали розгоратися.

— Добре, — нарешті відповіла вона, потягнувшись до кристала.

Коли її пальці торкнулися його поверхні, вона відчула дивне, майже пульсуюче тепло, ніби тримала в руках щось живе.

— Твоя відповідь на всі запитання, — прошепотів незнайомець. — І, можливо, ключ до звільнення.

Подорож Арін до столиці стала випробуванням її витримки. Дорога була небезпечною: вузькі стежки в горах, круті перевали й непролазні ліси здавалися нескінченними. Її переслідували не лише власні думки, але й реальна небезпека — тіні, які ховалися між деревами, переслідували її ось уже кілька днів.

На заході сонця вона знайшла невеликий лісовий пагорб, де можна було перепочити. Розклавши скромний табір, вона не розпалювала ватри, бо знала: полум’я приваблює більше очей, ніж відлякує. Її спис, довгий і гнучкий, з наконечником, що нагадував зуб дракона, лежав поруч із нею. Короткий меч із чорного обсидіану був завжди при ній, мов тінь. Фенріс дрімав неподалік, згорнувшись у клубок, але Арін знала: один шурхіт, і він підніметься миттєво.

Нічне повітря було холодним, і в ньому віяло загрозою.

Коли ліс загуснув у пітьмі, вона почула, як щось скрипнуло неподалік. Тихий хрускіт гілки змусив її різко підняти голову. Її рука миттєво схопила руків’я списа.

Тіні спочатку здавалися лише грою місячного світла, але потім вона побачила, як одна з них зупинилася біля дерева. За нею ще чотири. Постаті були високими, але їхні рухи нагадували щось тваринне — руки і ноги згиналися під дивними кутами. На їхніх обличчях виднілися довгі ікла, а на спині — виблискували бліді кігті, схожі на леза.

— Здається, ти зробила помилку, залишившись одна, Вовчице, — прохрипів один із них. Його голос був низьким і хрипким, наче у того, хто звик більше гарчати, ніж говорити.

Відповіддю їм був свист. Її спис, мов змія, блискавично розсікав повітря, і перший нападник захрипів, падаючи на землю, з рани бризнула рідина схожа на розпечений метал. Вона блищала в місячному світлі й пахла озоном. Її аромат на мить наповнив повітря, змішуючись із запахом мокрої землі.

Вона схопила меч, зробила крок уперед і нанесла другий удар — короткий і точний. Другий нападник навіть не встиг відреагувати, як його життя обірвалося.