ЧайДивака - Повернутися на Землю, ЧайДивака

Місця ті самі, але ми вже не ті

Глава 1
 В велитенській виямці повітря заелектризувалося та за мить там опинилися люди. 
 – Річі – викрикнув Фін та побачивши перед собою іншу картину зупинився обробляючи те, що тільки що відбулося – Він...Він нас перемістив. А сам...
 Холлі підійшла до нього та поклала руку на плече рудоволосого хлопчини , в знак підтримки.
 – Він врятував всіх нас – сказала вона.
 Фін шмигнув носом та витер сльозу, що стікала по щоці :" Так, це правда".
 Його голос тремтів, як і руки. Він тільки знайшов свого друга в нових обставинах, як трагічно його втратив.
 – В якомусь сенсі... Він не помер – промовив Джером.
 Фін глянув на нього заплаканими очима.
 – По дорозі до дому вченого, Річі розповів мені про те, що ми потрапимо в паралельний всесвіт, де все буде обіграно так, ніби ми і не зникали на двадцять шість років. Ніби, пройшов день. Це все циклічне явище, що повторюється з разу в раз. Кожного разу в кожній паралельній вселенній Річі відправляється на планету інопланетян та забирає нас до наступної паралельної вселенної. Іншими словами ми займаємо місця тих, хто зараз на планеті інопланетян, а вони потім займатимуть місця в наступній паралельній вселенній і все по колу.
 – Почекай, тоді виходить, що Річі з нашої вселенної не повернеться вже назад, але тут у нас буде свій Річі? – здивувався Фін.
 – По суті – так – сказав Джером.
 Іві підійшла до нього та поклала свою руку на його спину.
 – Це все важко усвідомити – сказав Бред потираючи потилицю.
 – Це звучить просто неймовірно! – сказала Холлі – Я не можу повірити в те, що це справді можливо! Значить тут пройшов день, поки ми були на іншій планеті більше тижня і поки там йшов час по іншому і в іншій реальності пройшло двадцять шість років!? Я не можу цього усвідомити...
 – Але, все саме так, як ти кажеш – сказав Джером.
 – Але, хто тоді допоможе мені не перетворюватися на жахливу істоту? – почала хвилюватися Іві.
 – Все буде добре, ми якось вирішимо це питання – сказав Джером обійнявши блакитноволосу дівчину.
 Фін замислився та знову почав впадати в смуту. Йому було шкода, що Річі з іншої реальності не повернеться додому, де його точно чекатиме інший Фін.
 – Я буду горювати разом з тобою Фіне, з іншого всесвіту... Ми тільки що втратили Річі, який для нас був дуже близьким та хорошим другом. Я не знаю, як ти переживеш цю втрату, але я сумую разом із тобою – подумав Фін, підвівши очі до блакитного неба. Сльози затрималися та почали скупчуватися, а коли він опустив голову, то великими каплями впали на землю, залишивши на ній круглі сліди.
 – Давно я не чула співу пташок – сказала Холлі озираючись.
 Фін відволікся та також поміж своїх думок почув цвірікання. 
 – І правда, я також давно не чув – сказав він.
 – Давайте вибиратися звідси. На мене це земляне урвище погано впливає – сказав Бред наближаючись до стирчащого коріння.
 Усі пішли за ним та почали лізти в гору. Забравшись до зеленої площі лісу, вони йшли мовчки. У кожного були свої думки в головах.
Сталося стільки всього, що було важко це усвідомити та сприйняти одразу.
 Коли вони дійшли до кінця лісу, то побачили дорогу, про якій проїжджали машини.
 – А... Де лімузин, яким ми сюди приїхали? – здивувалася Холлі.
 – Не знаю, ніби, мав бути десь тут – сказав Бред.
 – Можливо, його викрали? – подала версію Іві.
 – Клас! – вигукнула знервовано Холлі – То, що, нам тепер йти додому пішки!?
 – Ми можемо поїхати попуткою – сказав Джером та ставши біля дороги простягнув руку показуючи водіям, щоб його підібрали.
 – Якби ми не виглядали, як бомжі, це було би більш можливо – сказала Холлі, схрестивши руки на грудях.
 Одна із проїжджаючих машин зупинилася біля компанії.
– Куди вам? – запитався старенький водій.
 – Нам би до міста – сказав Бред.
 – До Серрабонна? – запитав водій.
 – Так – відповів Бред.
 – Ми туди і їдемо з моєю дружиною – відповів постарший чоловік та коли він трохи відхилився, було видно бабусю, що сиділа за пасажирським місцем – але у нас багато багажу, так що взяти ми можемо тільки двох.
 Бред та Джером перезирнулися.
 – Беріть тоді дівчат – сказав чорноволосий хлопчина.
 – Сідайте тільки з лівого боку, бо справа наші речі лежать – сказав постарший чоловік.
 – Джероме, але як же я поїду додому з таким пузом? – почала хвилюватися Іві, вчепившись руками в футболку хлопця.
 – Не переживай, їдь тоді до мене – сказав він взявши її долоні в свої.
 Холлі сіла в машину та залишила двері відкритими для Іві, підсунувшись на середину.
 – Добре – сказала Іві та сіла слідом за дівчиною.
 Джером закрив двері та заглянув у віконечко водія:" Якщо можете, завезіть будьласка дівчину з блакитним волоссям чим поближче до кафе "У Хенка", щоб вона по менше йшла, адже вона в положенні.
 – Не переживай, хлопче, підвеземо її під саме кафе – відповів жваво постарший чоловік.
 Джером відійшов та автівка рушила.
 – А де ви були, дівчатка? – запитала бабуся. 
 Вона в`язала носочок та запитавши, глянула на дівчат. Ті переглянулися.
 – Ми... Ми їздили на відпочинок – відповіла Холлі.
 – О, чудово, я колись також любила відпочинок на природі. Ми тоді плавали в річці, сиділи на пікніку, їли різні ласощі та дід грав на гітарі. Це правда було дуже багато років тому – розповіла бабуся.
 – Ми також спершу купалися в річці та їли біля вогнища – сказала Іві.
 Холлі глянула на неї, в очікуванні продовження. Вона не знала як можна було описати те, що з ними сталося потім.
 – А потім? – поцікавилася бабуся.
 – А потім... Усе переросло, наче в сон – закінчила Іві.
 – І хоч пройшов день, але відчуття, наче пройшло більше тижня – доповнила Холлі.
 – Он як. Зараз молодь відпочиває все ж таки не так , як ми колись – сказав дідусь.
 – Цей відпочинок і справді не такий, як усі інші – подумала Холлі, та побачивши за вікном, що вони проїжджатимуть поворот до гуртожитку сказала – Можете мене висадити ось тут?
 Автівка припаркувалася на парковочному місці та Холлі, попрощавшись з Іві вийшла з машини.
 – Гарної вам дороги – сказала Холлі, махаючи рукою та проводжаючи поглядом транспорт, яким вона їхала.
 Холлі розім`яла рукою шию, покрутила трохи головою та пішла в напрямку до гуртожитку.
 Навколо було досить тихо, адже це був ранок вихідного дня. Вулиці, хоч і були світлими, для Холлі вони здавалися сірими та тусклими. Вона пройшла шлях від місця висадки до дверей своєї кімнати, не помітно для себе.
 – Як же я втомилася – подумала Холлі поклавши руку на клямку – Точно ж сусідка ж, напевне, поїхала на вихідні додому.
 На її подив двері були відкритими. Холлі відчинила їх та зайшла до кімнати. 
 – Що!? Це як так!? Що тут в біса коїться!?– надзвичайно сильно здивувалася Холлі, побачивши постать в променях сонця.
 
Глава 2
 Іві підвезли під дім Джерома та Бреда.
 – Дякую вам – сказала вона, заглядаючи у вікно автівки , де сиділа бабуся.
 – Постарша жіночка взяла долоні Іві в свої та промовила :" Бережи себе, донечко, тепер в твоїх руках два життя"
 – Ем... Так, дякую. Буду себе берегти – відповіла блакитноволоса дівчина.
 – Нехай тобі щастить – сказала бабуся відпустивши ї руки.
 – І вам також, дякую – промовила Іві, махаючи рукою.
 Після того, як автівка від`їхала, дівчина пішла до кафе та сіла за столик.
 – Ось меню – сказав чоловік, що працював в цьому кафе.
 – Дякую, я нічого не буду замовляти, можете принести просто води?– запитала вона.
 Іві глянула на бейджик на його грудях та побачила надпис "Хенк".
 – Так, звичайно – сказав чоловік.
 – А ви власник цього кафе? – запиталася дівчина.
 – Так, це моє кафе, а ще мені допомагають двоє племінників і колись це кафе буде їхнім-відповів дядько Хенк.
 – Так, я їх знаю – відповіла Іві та на щоках з`явився рум`янець – Я дівчина одного із них.
 – І кого ж саме? – запитався дядько Хенк підійнявши одну брову та трохи здивовано поглядаючи на її живіт.
 – Джерома – відповіла вона.
 – Он як!? – ще раз здивувався чоловік, підійнявши цього разу обидві брови, та призадумався.
 – Дядьку, можливо тебе замінити? – запитав Джером виходячи з кафе – Думаю решту Бред сам розкладе.
 – Добре, Джероме. Тут на тебе дехто очікує – сказав він вказуючи лодонею на Іві.
 Джером направився до столика, а дядько пішов в середину.
 – Іві? – здивувався, підходячи, Джером – Вперше ти до нас завітала.
 – Так, я справді ніколи до вас не заходила – сказала дівчина стиснувши пальчиками тканину шортів – Але, напевно, тепер це виправиться...
 – А що у тебе з животом? – здивувався Джером.
 – А що з ним? – також здивувалася Іві та глянула на свій живіт, погладжуючи його долонями – здається, все як завжди.
 – Це типу... Якийсь жарт? Ти на когось чекаєш іще?– запитав здивований хлопець.
 – Та ні, я чекала тільки на тебе – відповіла Іві – Ти якийсь... Дивний...
 – Джероме, ось ти де – сказала дівчина з довгим світлим волоссям – я вже думала ти про мене забув, пішов собі кудись і тільки зараз повернувся.
 Дівчина була у джинсовій спідниці в світлій майці та з великим розміром грудей. Її червона помада говорила про те, що вона полювальниця на чоловіків. А маленька родимка біля губи додавала спокусливості її обличчю.
 – Яка ж красива дівчина – подумала про неї Іві.
 – Я мав допомогти братові з товаром – відповів хлопець обертаючись до невідомої Іві персони.
 – Не хочеш піти зі мною завтра в ресторан, що відкрився неподалік? – запиталася дівчина, поклавши руку на столика, за яким сиділа Іві.
 Її браслети виблискували на руці. А нігті сяяли червоним кольором. Вони були довгими та гострими, як у пантери.
 – Натея, я зараз зайнятий – попасмурнішав Джером.
 – Я бачу, що зараз ти зайнятий, а я говорю про... До прикладу, вечір – сказала дівчина посміхаючись та трошки притулившись до Джерома.
 – Чому вона собі дозволяє бути так близько до нього? Та й говорить так, наче він їй належить – подумки обурилася Іві.
 – Я не матиму часу, тому вибач, але зараз я на роботі – сказав Джером відступивши від неї та взявши до рук блокнот і ручку – Іві, ти щось хочеш замовити?
 – Ой, я ем...– задумалася блакитноволоса дівчина.
 – Хто вона тобі? – припідняла одну брову Натея вдивляючись у Джерома, наче кішка.
 – Перестань ревнувати, ми вже давно з тобою не разом – сказав хлопець строгим голосом.
 – Чому ж так грубо, до того ж ми би могли зійтися знову – сказала Натея поклавши вказівний палець на стіл, а слідом за ним середній, ніби топаючи ними до ноги Джерома як маленькими ніжками – Це ж не так і важко.
 Її нігтики цокали по столу поки не зупинилися, дійшовши цілі.
 – Мене це зараз не цікавить – холодно сказав Джером, проігнорувавши кокетування колишньої – сядь, будь ласка за свій столик.
 – Так, хто ж це Джероме? Представ же мене – блиснули очі Натеї.
 – Іві, це Натея – моя знайома – сказав Джером вказуючи на красиву дівчину – Натея, це Іві – моя однокурсниця.
 – Однокурсниця!? – здивувалася та задумалася Іві – звучить дуже віддаляюче... Чому він не сказав – дівчина чи навіть подруга... Так ніби між нами нічого немає. Тільки недавно мені говорив такі гучні слова, а зараз ось так представив? Доречніше було би з його боку сказати:" Іві, це моя колишня, колишня, це моя дівчина"
 – Задоволена? – запитав Джером, звертаючись до колишньої.
 Та кивнула, посміхаючись.
 – Тоді сідай за стіл, я пізніше підійду – сказав він.
 Дівчина зиркнула на Іві та відійшла.
 – То ти... З нею зустрічався? – запитала Іві.
 – Так, колись давно – відповів Джером.
 – А зараз чому ні? – запиталася Іві.
 – Вона... Я не хочу про це говорити. Сталося те, через що я не хочу бути з нею – відповів хлопець притуливши до лоба долоню та видихнувши.
 – Джероме! Зайди ще допоможи розгрузити напої – крикнув Бред визираючи з дверей кафе.
 – Вже іду – крикнув йому брат та глянув на Іві – Добре, я мушу йти, підійду до тебе трохи пізніше. Звістно, якщо ти захочеш почекати.
 – Ем... Так, добре – відповіла Іві та знову погладила свого живота.
 Джером глянув на її рух з нерозумінням та пішов в середину.
 Тим часом Фін вертався до себе додому. Його шлях лежав повз старого млина, де жив Річі з батьком і він вирішив туди зайти. 
 Постукавши у двері хлопчина натиснув на клямку та двері відчинилися. 
 – Хто це? – запитався постарший голос з кімнати та звідти виглянула чоловіча голова – А, це ти Фіннігане, заходь. Річі щось забув?
 – Я просто вертався додому та й вирішив заглянути – сказав Фін.
 – А що, конкурс так швидко закінчився? – здивувався батько Річі.
 – Конкурс? Конкурс! Я зовсім за нього забув, він вже почався? Вибачте, я маю бігти – швиденько промовив Фін та вибіг з дому.
 – Ви ж, ніби обоє туди пішли – замислився батько Річі та не тримавши цієї думки в голові почав знову шукати потрібні документи – Знайшов! Тепер можу повертатися на роботу.
 Фін біг зі всіх сил. Конкурс був в окраїні міста, тому це було не так далеко, як коли Фін добирався додому з центру міста. Пройшло хвилин двадцять та хлопцина дістався до будівлі, де проводився конкурс серед молодих вчених. Він забіг всередину та підійнявся на другий поверх. Його зустріла велика зала зроблена уся з каменя. Вивіска "Завжди раді молодим розумам" висіла над стелею.По сторонах великого входу були дві кам`яні колонни прикрашені різнобарвними кульками. 
 – Надіюся, я встиг – подумав Фін заходячи в середину.
 Навколо стояли столики та невеличкі подіуми з витворами різних хлопців та дівчат.
 – Не проходь повз, хлопче, краще глянь на мій винахід – сказала дівчина зі світлим волоссям, заплетеним у косички та з зеленою шпилькою, та потягнула Фіна до столика з рослинами – Цей грунт набагато кращий за той, що у нас під ногами чи в магазинах. Його потрібно підливати лише раз на місяць або ж два, дивлячись яка рослина в ньому буде рости, міняти не потрібно, лише досипати новий. В середині кожної такої блакитної кульки знаходяться усі потрібні поживні речовини, що з часом відшаровуються та віддають усе рослині. Вони добре тримають вологу та за ними набагато легше доглядати ніж за простим грунтом. Цей продукт полегшить життя багатьом садівникам та квітолюбам.
 Дівчина презентувала блакитні кульки різної форми, що були у горщиках різних рослин. Вона розрізала одну та показала що в середині. Коли Фін почув різні формули, то він трохи розгубився.
 – Ботаніка це цікаво, але... Я маю йти...– сказав він відходячи.
 – Глянь хлопче, більше ти ніде не побачиш такої архітектури – сказав хлопчина з брекетами . 
 Він вказав на різні макети будівель, що виглядали дуже екстравагантно та захоплююче. Сміливі ідеї, до яких би не додумався простий архітектор вражали. Форми, що здавалося, зараз впадуть лишалися міцно на своїх місцях. Фін приглянувся до однієї будівлі, що з першого погляду нагадувала пісочний годинник. В середині будівлі знаходилося тоненьке місце, що призначалося тільки для ліфта.
 – І як воно ще не впало? – здивувався Фін.
 – Ручаюся, що це все надійно – сказав молодий вчений та вказав на дошку з різними формулами та надписами– ось мої фізичні вирахування.
 – Ой, я в цьому нічого не розумію – сказав відверто Фін.
 – Тут немає нічого важкого – ось формула тяжіння, її ти ще в школі мав чити, а ось...– почав пояснювати хлопчина.
 – Почекай трошки, а де відділ робототехніки? – запитав Фін. 
 – А, цікавлять роботи, тоді тобі в самий кінець – сказав хлопець в брекетах.
 Фін подякував та направився туди.
 Навколо стояли столики з закускою та напоями і ходили дорослі чоловіки та жінки з блокнотами, оглядаючи винаходи кожного.
 – А що у вас? – запиталася жіночка у дівчини з довгою темною косою.
 – Я робила досліди над косметикою. Мою косметику можна носити не змиваючи цілий рік, вона не шкодить шкірі та здоров`ю людини, а змивати її потрібно тільки цим засобом. Нічим іншим її не змити – відповіла молода вчена.
 – Ви вже на комусь пробували її? – запиталася жінка, записуючи щось у блокноті.
 – Так, вона зараз на мені – сказала дівчина з довгою косою.
 – О! Що це у вас? – здивувалася ще одна провіряюча, що стояла біля столика з намальованими на афіші очима.
 – Це безконтактні лінзи – відповів хлопчина з чорним чубом – Окуляри не завжди зручно носити, а лінзи не усім зручні на очах, тому я і винайшов це. Завдяки цьому пристрою, що ви ставите собі на скроню, воно під`єднується до м`язів ваших очей, покращуючи зір, завдяки імпульсам, що до них надходять.
 – Це чудово – сказала жіночка та почала щось записувати у блокнотик з квіточками.
 Фін озирався навколо, шукаючи свого друга. Його очі розбігалися по винаходах інших людей. Він чув різні голоса та не знав куди саме йому йти і тут він побачив Річі, що розповідав якомусь чоловікові про свого робота.
 – Річі – просебе промовив Фін та вигукнув – Річі, я тут!
 Його друг почув та обернувся на голос. На його обличчі виникло здивування та непорозуміння.
 – Річі! – ще раз радісно вигукнув Фін махаючи йому рукою, але помітивши, що від його друга не було тієї ж радості, задумався – Що не так?
Річі ніби то зблід, він ступив крок назад та Фін побачив біля нього рудого хлопця. Він побачив не просто рудого хлопця, він побачив себе.
 – Як таке можливо?! – здивувався Фін протерши очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍