ЧайДивака - Повернутися на Землю, ЧайДивака

Глава 1
 Фін розплющив очі та побачив навпроти себе розстелене ліжко. Біля його ноги щось здригнулося, і він глянув туди. Видно, Руні щось снилося, і вона подеколи рухала своїми лапками, ніби стрибала або бігла. Фін посміхнувся та перевів погляд на станцію зарядки для робота, та вона теж була порожня. 
– Річі прокинувся раніше за мене? – здивувався Фін.
 Він підвівся та підійшов до вікна. Був холодний ранок. Усе мокре та слизьке від вчорашнього дощу.
 Погляд Фіна привернула фотографія, що стояла на тумбочці біля вікна. На ній він разом з Річі рибалилив. Рудоволосий хлопчина тримав вудку, а на гачку була рибина, Річі ніс для неї сачок, а двоє молодших рудоволосих братів та сестричка раділи та дивилися на здобич.
 Фін усміхнувся витягнувши з пам'яті той день.Його погляд перенісся до самого початку. На першому фото був маленький Річі в калясці. В кадрі була жіноча рука, що тримала перед ним іграшку. Його очі стежили за нею, і він нагадував котика, що зацікавлено спостерігає за мишкою.
 На другому фото він сидів у батька на руках та задував дві свічки на торті, що перед ним тримала мати. Батьки допомагали йому дути, бо у нього тоді це погано виходило. Їхні обличчя були осяяні усмішками.
 На третьому фото першокласник Річі впевнено крокував до школи, а його батьки тримали його за руки по обидві сторони. 
 На фотографії поряд він сидів разом з батьком біля свого першого робота. На Річі був білий халат трохи великуватий на нього. Він походив на свого батька і вже тоді виглядав як маленький вчений.
 Фін відволікся від перегляду, бо почув грохкіт на кухні. Руна також прокинулася від цього звуку та скочила з ліжка. Він підбігши відчинив двері кімнати та побачив Річі, що стояв у вітальні та записував щось у блокнот. Перед ним стояв робот-кухарка Люсі та підіймала зі столика тарілку і перекладала її у інше місце. Біля неї на підлозі неохайно лежа лапательня.
– Що ж, потрібно буде з цим попрацювати – сказав Річі та звернувся до робота, що їздить на гусеницях, протягуючи йому блокнот – Знайди онлайн магазини, в яких в наявності будуть ось ці запчастини.
 Робот під'їхав, просканував надписи та промовив: "Проводиться пошук".
 Лише тоді Річі помітив Фіна. Він зрадів побачивши його та обличчя розцвіло посмішкою радості.
– О! Ти вже прокинувся? – з усмішкою промовив Річі.
– Так, тільки що – відповів Фін та сів на диван.
 Руна побігла до чогось закритого білим простирадлом і почала це нюхати. Фін звернув на це увагу, зацікавившись тим, що може бути приховане під ним.
– А що там? – поцікавився він, вказуючи пальцем.
– Де? А, це... Це просто ще один робот – сказав Річі, скидаючи простирадло.
 Цей робот був трохи схожим на Жо, бо був на гусеницях, але його тулуб складався з труби, яка могла розтягуватися, і вгорі були дві руки, які також могли видовжуватися. В одній із них він тримав блакитну ручку. Здавалося, що цей робот призначений для якогось цікавого завдання, і Фін спостерігав за ним з зацікавленням.
– Для чого він? – здивувався хлопчина.
– Для того, аби класти усі речі на місця. Він попередньо сканує прибраний простір та запам'ятовує, що де лежить, а потім ставить усе туди, де воно мало бути. Я назвав його Рен – він договорив та натиснув на червону кнопочку на роботі.
 Той увімкнувся, та, подумавши мить, кинув ручку, встромивши її в диван біля Фіна. Річі витріщив очі, побачивши це, та швиденько його вимкнув.
– Ну... Він ще не дороблений. Краще вимкнути поки – поспішив чорноволосий хлопчина.
 Фін застиг та глянувши на ручку в п'яти сантиметрах від його руки промовив: "Так, краще вимкни...Поки ніхто не помер"
 Чорноволосий хлопчина знову накрив Рена простирадлом і підійшов до Люсі даючи їй команду переставляти посуд далі.
– Ти проводиш тести? – поцікавився Фін витягуючи ручку з дивана.
– Так, я хочу, щоб вона вміла коректно піднімати усі предмети та взаємодіяти з ними. Поки що Люсі допускає певні помилки.
– А вона може зробити, наприклад, яєшню?
– Цікаво. Думаю, що може, але вважаю, що вона зробить це погано. Якщо тобі цікаво, ми можемо зробити для неї такий тест-драйв.
 У Жо загорілася лампочка на голові і він сказав: "Я знайшов усі предмети, що вам потрібно, перелічити магазини?"
– Ні, не потрібно, просто купи усе і замов доставку сюди – відповів Річі.
– Все буде зроблено – сказав робот та знову застиг.
– Що ж, ходімо тоді до кухню – закликав Річі.
 Вони обоє вийшли з вітальні. Фін сів за стіл на кухні та почав дивитися, що робить його друг. Руна скрутилася клубочком біля його ніг та також дивилася за усім з-під стільця.
 Річі скомандував, аби Люсі зробила яєшню. Робот-кухарка активувала зелену смужку світла, скануючи кухню, і увімкнула комфорку під пательнею. Вона взяла пляшку олії, яка стояла на кухонному столі, і налила трохи туди. Наступним етапом було відвідання холодильника. Робот-кухарка просканувала його вміст, ретельно досліджуючи кожну полицю. Вона від'їхала від холодильника, тримаючи коробку з яйцями, і знову просканувала її. Люсі взяла одне яйце, розламала його ножем на дві частини, і вміст вільно стік на розігріту пательню. Жовток навіть відійшов від шкарлупки, зберігаючи свою форму.
 Одна частинка шкарлупи впала на плиту. Робот-кухарка зупинилася. Знову відсканувавши площу, вона підняла шматочок шкарлупки, що опинився на плиті, та поїхала до смітника, у робота випали цього разу дві шкарлупки. Викинувши до смітника пустоту, Люсі просканувала усе та помітила, що нічого не викинула.
– Можливо, їй допомогти? – запитав Фін.
– Дивися далі – заспокоїв Річі.
 Люсі обернулася та почала сканувати увесь свій шлях та знайшла пропажу. Вона знову взяла шкарлупки та цього разу донесла їх до смітника. Потім вона повернулася до пательні та посоливши яйце виключила вогонь.
– Все, про що ви просили – зроблено – сказав Жо під'їжджаючи до Річі.
– Чудово. Можеш бути вільний – відповів той та повернувся до Фіна – Продегустуємо?
 Хлопчина згодився, і Річі швидко розрізав яєшню на тарілці, забравши собі свою половину. Фін, не відмовляючись від шансу, спробував теж просту, але смачну страву.
– Навіть не пересолила! Чудово! – зрадів вчений, ставлячи тарілку на червону помітку над посудомийкою.
 Привідкрилися білі дверцята та залізна рука направилася до неї. Вона просканувала тарілку, та взявши її поправила своїм металевим "пальцем" і поставила у посудомийку. Цей робот був зроблений після Жо, і Річі називав його Хек. Він вже давно працював у них та добре виконував свою задачу.
– І правда смачно – погодився Фін.
– Точно! Ти ж голодний, почекай трошки, зараз я щось приготую для тебе.
– А ти вже їв?
– Ні, я дуже захопився роботою.
– Тоді давай разом щось приготуємо.
 Річі був приємно вражений такою пропозицією, і він радо погодився. Хлопці швидко приготували щось на швидку руку. Поласувавши їжею та випивши смачного чаю, вони повернулися до вітальні. Річі знову поринув у світ кодування на сенсорному екрані Люсі, а Фін сів на диван та почав стежити за його рухами. В якийсь момент він помітив, що Річі в тому ж порізаному халаті, що і вчора, тільки в попраному.
– Ти ще не зашив рукава? – здивувався рудоволосий хлопчина.
– Та... Я не мав часу... Та й до того ж я не вмію шити – відповів він, потираючи потилицю – потрібно буде зробити робота, аби зашивав речі.
– Робота? Річі, дай мені свій халат та нитки з голкою, я тобі зашию.
 Той в свою чергу зрадів та засвітився. Він стрибнув до своєї кімнати та приніс усе, що було необхідно. Річі зняв халат і передав його другові. Фін ретельно оглянув місця, що потребували зашиття, та взявся за роботу. Він навіть не зрозумів, коли занурився в свої роздуми. Хлопчина вдумливо обдумував слова Річі про робота-швача, і його розум перенісся до спогадів.
 Колись мати Річі померла, коли йому виповнилося вісім років. Після того він почав робити роботів. Але, по суті, вони заміняють її в його житті. Жо прибирає на підлозі та виконує прості доручення, Хек складає брудний посуд, Люсі готує їжу, Рен складає усе по місцях, а робот-швачка... Хто ж тоді виконуватиме емоційну складову? Річі ніколи не казав, що він сумує за матір'ю чи їй його не вистачає. Він завжди чимось зайнятий та зосереджений. Якщо добре подумати, то Річі взагалі мало коли показував якісь негативні емоції.
– Ого, у тебе так гарно виходить! – витягнув його з роздумів Річі.
– А, так, я зашивав речі молодшим братам та сестрі, так що навчився це робити. Загалом потім усі несли мені свою одежу, бо у мене добре виходило... – відповів Фін, відкладаючи халат.
 Трохи подумавши, він глянув на дирку в дивані біля себе та почав зашивати і її.
– Ти такий молодець виявляється, значить варто було до тебе звертатися раніше, а то я сам зашивав усе і виглядало це жахливо.
 Фін посміхнувся та хотів щось відповісти, але його відволік телефон, що почав гудіти у кишені.
– Ой! Мені вже варто йти на пари – сказав рудоволосий хлопчина.
 Річі погодився з ним та витягнувши взуття Фіна з сушки поклав біля дверей.
– Ти можеш іти в моїх речах, сьогодні дуже холодно. Я упакував вже твої в рюкзак – сказав Річі.
 Фін вже стояв біля відкритих дверей, але його все ще мучило те, що він так і не висловив, що хотів. Рудоволосий хлопець швидко взувся, і коли Річі віддав йому його рюкзак, Фін вирішив врешті-решт сказати те, що лежало в його серці: "Я хотів тобі сказати... Ти... Якщо тобі сумно чи одиноко, чи якщо ти злий, ти можеш мені про все говорити. Ти завжди стараєшся при мені бути каменем та не показувати розчарування чи інших негативних емоцій. Я не знаю чому, але я тебе підтримаю в любому випадку. Ось...".
 Річі застиг спершу в німому здивуванні, не впевнений, що сказати у відповідь. Але потім, усміхнувшись, обійняв Фіна.
– Дякую – прозвучало біля вуха рудого хлопця.
 Губи Річі легко доторкнулися до шиї Фіна. По шкірі рудого хлопця побігли мурашки та його обличчя миттєво почервоніло. Вуха горіли жаром, а губи злегка тремтіли. Фін не знав, що і сказати, його думки перемішалися і неслися з великою швидкістю в голові. Річі помітив ці емоції. Він уважно дивився за найменшими змінами в його тілі, та затамувавши подих чекав відповіді.
– Я... На заняття... Вже така година... Хахах... – промямлив Фін, як ніби трохи сп'яніло.
 Річі дивився йому прямо у вічі і, коли їхні погляди пересіклися, Фін ще більше почервонів та відвів погляд. В одну мить він набрався сміливості та повернувшись, попрощався та швидко пішов до моста. Річі ще довго дивився йому в слід, поки той не зник зовсім.
 
Глава 2
 Аудиторія сьогодні була освітлена лампами, а не сонцем, як вчора. Усі присутні були одягнуті в теплий одяг, готуючись до холодної погоди.
 Бред сидів в джинсах, які були порвані на колінах, в білих кросівках та оранжевому худі з візерунком тигра, який роззявив пащу. Його брат обрав чорний спортивний одяг і чорні кросівки. Обидва вони готувалися до наступної пари та працювали над кресленнями квартири на своїх ноутбуках.
 Іві, незважаючи на своє зазвичай яскраве і радісне вбрання, сьогодні обрала досить непримітний стиль. В неї були прості блакитні джинси, темно-зелена кофта без будь-яких брошок чи блискіток, а також темно-зелені кросівки. Її волосся було зібране в недбало виглядаючий пучок, і воно здавалось менш яскравим, ніж зазвичай. Сьогодні явно був не її день. Іві намагалася щось малювати в альбомі, але її вираз обличчя вказував на те, що нічого не виходило. Вона витирала аркуші та перекреслювала чорним олівцем невдалі малюнки. Усі сторінки були вже майже зруйновані від агресивного стирання та малювання. Урешті-решт, вона просто здавшись, склала руки та поклала голову на них, спробовавши відпочити від своїх невдач.
 Фін виглядав би як завжди, але у нього ніколи не було такого спортивного одягу, тому можна було би подумати, що недавно він придбав собі нові речі. Він сидів за столом та нестримно малював. Зазвичай Фін був трудолюбивим хлопцем, але сьогодні його завзятість не мала меж. Він продовжував малювати та перегортати сторінки, малювати та перегортати...
 Двері аудиторії відчинилися, і всередину увійшла Холлі. На ній був джинсовий комплект, сіра футболка, білі кросівки та чорні круглі сонячні окуляри. Вона трохи прихрамувала на одну ногу і виглядала, як вижатий лимон.
– О! Привіт, Холлі. Як спалось? – з посмішкою промовив Бред.
 Холлі тільки махнула головою, не проявляючи бажання розповідати хочаби щось, та сіла за стіл перед Бредом. Вона розклала свої речі та витягла бутилку води з рюкзака. Бред тільки простежив за нею поглядом, не докучаючи їй запитаннями. Тоді двері відчинилися знову, і до аудиторії увійшов Ітан.
– О! А з тобою що трапилося? – здивувався Бред, дивлячись на ніс хлопця.
– Тебе цікавити не має! – відрізав Ітан.
– Шкода, що це я зробив! – фиркнув Бред з посмішкою.
– Гр! Та перестаньте вже триндіти! – розізлилась Холлі, зжавши руки в кулаки – І без вас голова тріщить.
 Ітан хмикнув, а Бред перестав усміхатись. Він згадав, скільки Холлі вчора випила, і з розумінням покивав головою.
 В цей час до аудиторії увійшла нова постать – викладачка. Час пари настав, і вона мовчки підійшла до свого столу, де вже чекала стопка розписаних аркушів.
– Усім доброго дня, почнемо пару з того, що я перегляну ваші ескізи, зробимо їх аналіз і потрохи будемо рухатися до головної роботи, тож діставайте свої напрацювання– сказала вона.
 Усі студенти почали активно викладати свої речі, розкладати аркуші та альбоми, а також наводити порядок на своїх столах, готуючись до пари.
– Я почну з першого столу і по порядку. Фіннігане, покажіть, що ви зробили за ці два дні. – викладачка повернулася до хлопця, але не побачила жодної реакції. – Кхм... Фіннігане?
– А? Так? А! Так! Зараз я усе вам покажу – заметушився рудоволосий хлопець та почав впорядковувати купу ескізів, що була у нього на столі.
 Викладачка їх уважно оглянула та вибрала кращі: "Хм. Вважаю ці найбільш вдалі, але я бачу у всіх ваших роботах нестачу емоцій. Усе виконано в академічному стилі і правильно, але я хочу, аби ви зробили ці ескізи живими та наповненими. Постарайтеся це виправити."
 Викладачка перейшла до Ітана, а Фін застиг в ступорі та не знав, що йому змінити.
– Ітане, вам варто рішучіше малювати свої роботи. Я не бачу впевнених натисків олівця. А в цілому все чудово – сказала викладачка.
 Ітан кивнув та взявся до роботи, а за його спиною вона вже говорила до Холлі.
– Так, Холлі, що у вас? – поцікавилася викладачка.
 Дівчина протягнула п'ять ескізів.
– Не густо. Ну, що ж, вам варто усе згрупувати, а то деякі фігури стоять одиноко і це зовсім не виглядає, як підтримка композиції, це більше нагадує одиноке каное. Ось до прикладу де пара до цієї фігури?
– Це ви, ніби, про мене говорите– в'яло промовила Холлі.
– Що ж. Вам все одно варто над цим попрацювати – сказала викладачка.
 Холлі вздихнула і почала щось чиркати на своєму альбомі. Погляд викладачки тим часом вже був на роботах Бреда.
– Що у вас? Так, загалом непогано, але є те, що тягнеться ще з перших курсів. Вам варто зробити акцент на чомусь одному, нашим очам хочеться дивитися повсюди, і це навантажує наш мозок. Коли ж ми ставимо акценти, на картину набагато легше дивитися і все стає одразу зрозумілим – пояснила викладачка.
– Що зробиш, якщо мені на картині подобається усе? – посміхнувся Бред.
– Вам потрібно виділити щось одне! – наголосила викладачка та повернулася до Джерома. – Добре, тепер ви покажіть свої ескізи.
 Хлопчина розклав їх на столі.
– Думаю, ви надто тиснете на олівець. Усе відчеканено так, як треба, пропорції чудові, але не вистачає легкості та плавності. Спробуйте врахувати ці зауваження та змінити це у наступних ескізах – промовила викладачка.
 Джером погодився та прийнявся за виправлення. Викладачка перевела погляд на стіл Іві і побачила там сумну картину. На столі стояв тільки закритий альбом.
– Що сталося, чому ви нічого не зробили? – здивувалася викладачка.
 Іві пролистала увесь перечоркнутий блокнот. Вона була роззосередженою та засмученою.
– Все, що я роблю, виходить жахливо – засмутилася Іві.
– Знаєте, зазвичай в малюванні проявляються наші емоції. Те, чого не вистачає в житті, або забагато, усе відображається на картинах. Вам варто розібратися, очистити голову та сісти за роботу, – сказала викладачка.
– Добре. Дякую за пораду – відповіла Іві та відкрила чисту сторінку.
 Викладачка підійшла до свого столу і внесла в журнал те, що відсутня тільки Арабелла. Потім вона сіла на стілець і почала вивчати щось на своєму робочому комп'ютері, слухаючи звуки штрихів олівців на аркушах.
 Іві хотіла розпочати першу лінію, але не могла відвести олівець від точки, яку вона зробила на аркуші. Вона вдихнула глибоко і, після короткого роздуму, відсунулася від столу і вийшла з аудиторії. Джером простежив за нею поглядом, і коли вона зникла за дверима, він взяв телефон і почав писати повідомлення.
 Іві вирішила перевести дух і зайшла в туалет. Вона стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення в ньому.
– Можливо мені піти додому? – подумала блакитноволоса дівчина.
 Іві помила руки і плеснула воду собі в обличчя. Потім вона знову подивилася на себе в дзеркало. Каплі води стікали по її щоках, немов сльози. Її обличчя було блідим і вираз втоми був очевидним. Не витримавши свого відображення, дівчина відвернулася від дзеркала і витерлася паперовими рушниками.
 Іві чітко вирішила, що зараз вийде з туалету, забере свої речі і піде геть. Проте, відкривши двері, дівчина оторопіла. Перед нею стояли двоє хлопців, і вони були дуже побитими. У вищого текла кров з носа, а нижчий тримався за живіт.
 Іві ледь розгледіла в них Дейва і Майка. Вона округлила очі та згадавши, що вони зробили, хотіла втекти, але хлопці заговорили.
– Ів... – почав вищий.
– Тс... не можна називати її ім'я – перекрикнув його нижчий.
– Ми дуже вибачаємося. Ми ніколи більше до тебе не підійдемо – продовжив вищий.
– Вибач нас, ми зробимо усе, що ти скажеш – сказав нищий та впав на коліна.
 Вищий впав на коліна вслід за ним. Вони вимолювали пробачення та вибачалися перед Іві. Вона була ошелешена і не знала, що й сказати, але потрохи прийшла до реальності.
– Ви! Я не знаю, що з вами сталося і що зараз таке коїться, але якщо це правда, то бачити вас ніколи не хочу! – крикнула вона.
 Хлопці, почувши її слова, закивали і розбіглися, як тарагани, які побачили світло.
 Знову відчинилися двері аудиторії, та Іві зайшла в середину. Вона сіла за стіл та знову взяла олівець і поставила його рівно в те місце, де була крапка. Іві провела лінію та здивувалась. Їй стало набагато легше, і думки трохи прийшли до порядку. Вже почали вимальовуватися силуети та потрібні форми. Вона вела олівець і малювала ескіз за ескізом, роздумуючи про те, хто побив тих хлопців.
– Це твоє – промовив голос позаду.
 Іві обернулася і глянула в очі Джерома. Вона перевела погляд на його руку з браслетом в ній та побачила, що вона була перемотана бинтом. В цей момент вона зрозуміла, що в той вечір, вірогідніше за все, її врятував він.
– Дякую – повільно відповіла вона.
 Іві повернулася до свого столу та продовжила малювати, але вже не так жваво, як до того.
– Щось усі сьогодні не в настрої – подумала викладачка, глянувши на студентів.
 Її погляд впав на Фіна, що сидів найближче до неї. Він метушився та ніби вів внутрішній діалог сам з собою. Було видно, що його щось бентежить, і він не може розібратися в цьому. Потім її зацікавила Холлі, яка то супилась, то розстроювалась.
– Чому? Чому я не пам'ятаю, що було вчора ввечері?! Це ж треба було так наклюкатись! Молодець! – подумки розізлилась сама на себе Холлі. А цей паршивець Бред. Як так вийшло, що він мене приніс на руках додому?! Та ще й ногу підвернула! Та що там взагалі відбувалося?! Але я в нього точно не питатиму, не буду ще більше позоритись. Як там кажуть "менше знаєш – міцніше спиш".
– Холлі – тихенько покликав Бред.
 Вона здивувалася та обернулася до нього.
– Що тобі? – запитала дівчина.
– Можливо, сходимо на стаканчик простої води після пар? – з усмішкою запитав він.
– Ти насміхаєшся? – прищуривши погляд сказала вона – Хоча я зараз і правда тільки воду і можу пити... 
– Це значить "так"? – запитав Бред.
– Домовились – промямлила вона та почала ліниво малювати ескізи.
– Що ж, любі друзі, я бачу, що сьогодні вам зовсім не йде робота. Врахуйте мої поради та зробіть поправки, наступного разу ми виберемо найкращі напрацювання та перейдемо до основної роботи, а сьогодні ви можете бути вільні – промовила викладачка та почала збирати свої речі.
 В аудиторії почулися видихи полегшення. Усі також почали збиратися.
 
Глава 3
 З'явилося сонечко та почало обігрівати усе, чого торкалося. Місто залилося золотистими кольорами та теплом. Будівлі вилискували на сонечку. Посеред такої теплої атмосфери в кафе за одним із столиків сиділи Холлі та Бред.
– Ось ваше замовлення – промовив офіціант та поклав біля дівчини воду в прозорій склянці та сік біля хлопця.
 Бред взяв свій стакан та надпив трохи, насолоджуючись напоєм. Дівчина в'яло сиділа за столиком та дивилася на свою склянку. Крізь прозору воду, Холлі помітила, що на кулаці Бреда були рани. Вони виглядали так, ніби він з кимось побився.
– Звідки у тебе ці рани? – запитала вона.
– Які? – здивувався Бред та глянув туди, куди дивилася Холлі. – А, ці? Довелося недавно побалакати з двома хлопцями.
– Ого! Я надіюся, що все закінчилося добре – відповіла дівчина.
 Бред задовільно похитав головою та ще надпив соку. Тоді Холлі витягнула з рюкзака невеличкий пакетик з порошком та розірвавши його висипала собі в стакан.
– Це що? – здивувався Бред.
– Від похмілля – змучено відповіла Холлі.
– Так, ти вчора багато випила.
– Не нагадуй, я стільки мала планів на сьогодні.
– І які ж?
– Ну... До прикладу, піти на шопінг.
– То чому не підеш? Тобі має стати краще.
 Холлі розмішала трубочкою воду в стакані і випила трохи. Потім вона відкинулася на спинку стільця та продовжила розмову.
– Так, але з ногою... Я себе ледь несу, а ще щось додатково брати на руки – відповіла вона з сумом.
– Якщо хочеш, я можу піти з тобою – запропонував хлопець.
 Холлі на мить замислилася, припідняла одну брову і з хитрою усмішкою сказала: "Хм... А це чудова ідея".
 Промайнуло вже декілька годин їхнього шопінгу. Вони обійшли велику кількість магазинів та заскочили у ще один. Холлі передивлялася плаття, а Бред з купою пакетів слухняно йшов за нею.
– Не думав, що ти така транжирка – врешті-решт сказав Бред, поправляючи пакети на руках.
– Я купую тільки потрібне – заперечила дівчина, надувшись.
 Бред заглянув в пакет та побачивши там акваланг, перевів погляд на Холлі. Дівчина помітила, що Бред наглядно показує їй, що вона тратиться на різне безглуздя і виправдалася: "Це теж потрібно!" Хлопець лише усміхнувся і вже хотів слідувати за нею, як в сусідньому ряді побачив червоне худі з пандою репером в кепці.
– А ось це вже щось цікавеньке– подумав він та відійшов від Холлі.
 Вона перебирала плаття та хотіла покласти ще одне на Бреда, але помітила. що його немає. Пробігши очима по магазину, вона знайшла його в чоловічому відділі.
– Ти що, хочеш це купити?– здивувалась вона підійшовши до нього та припіднявши брову.
– Ага, класна, тобі теж подобається?– з захопленням запитав Бред.
 Холлі скривилася усім видом показуючи, що ні :" ти виглядатимеш як п'ятикласник"
– Тобто? А що по твоєму краще би виглядало? – здивувався блондин.
 Холлі підійшла до стойки з одягом та витягнула сорочку, коричневі класичні штани та краватку-метелик.
– Хм. А ну приміряй – сказала вона, притуляючи сорочку до його худі з тигром.
 Прочекавши певний час біля примірочної кімнати, Холлі не витерпіла і відсунула шторку. Її очі округлилися від подиву.
– Ну... Як тобі? – запитав Бред, поправляючи краватку.
 Холлі спершу нічого не сказала, вона розглядала його з ніг до голови. Їй дуже сподобався цей образ.
– Він такий сексуальний – подумки промовила вона.
– Чому ти нічого не говориш? Тобі не подобається? – запитав хлопець.
 Холлі ледь помітно почервоніла та закрила шторку.
– Краще одягайся, як п'ятикласник! – сказала вона.
 Оплативши плаття, Холлі разом з Бредом вийшла на вулицю, де сонце щедро облило їх теплом. Обоє втомилися від шопінгу та вирішили зайти в кафе. Бред замовив собі карбонару, а Холлі знову склянку води.
– Чому ти п'єш тільки воду? Я думав тобі вже краще – здивувався Бред.
– Ще не настільки – відповіла Холлі і подумки сказала: "Я ж не можу йому сказати, що у мене вже ні копійки в гаманці. Це буде тоді підтвердженням того, що я справді транжирка."
– Я відійду на хвилинку – сказав Бред, підіймаючись.
– Ага, йди – відповіла Холлі та витягнула телефон.
 Пройшло декілька хвилин і Бред знову повернувся. Підходячи до столу, він побачив, що на його місці біля купи пакетів хтось сидить. Це був хлопець трохи нижчий по росту від Бреда. Він щось говорив до Холлі, і видно було, що їй розмова не подобалась.
– Почекай, але ж ти просила забити тобі полицю і я це зробив, а в замін я говорю про побачення. Про одне маленьке побачення, тобі що шкода?
– Яке ще побачення, ти не забагато просиш, друже? – з припіднятою бровою сказала Холлі.
 Хлопець їй хотів щось відповісти, але не встиг, бо його стілець разом з ним обернула чиясь рука. Він хотів глянути, хто це. Бред дістав з підноса, що ніс офіціант, свою карбонару і передав її в руки хлопця.
– За полицю тобі світить тільки це, – сказав блондин.
 Хлопець здивовано глянув на нього та встав. Потім він перевів погляд на Холлі і з посміхом пішов до виходу, говорячи: "Потрібно було сказати, що у тебе вже є хлопець." Дівчина кинула погляд на Бреда, і той усміхнувшись, сів за стіл.
– Все добре? – запитав він.
– Ну... Тепер так – усміхнулась дівчина.
– Я тут подумав. Можливо почнемо зустрічатись?
– Що?!
 Холлі попирхнулася водою від здивування. Бред далі спокійно сидів та очікував її відповіді. Вона взяла серветку та повитирала на собі каплі води.
– Ні – відповіла вона збентежено.
– Чому? – здивувався Бред.
– Бо ти бабник! Ось чому!
– Як грубо. Ну добре...
 Холлі подумки подумала: "Так швидко здався?"
– А можемо ми вважати це побаченням?
 Холлі знову попирхнулася. Тепер в її руці було декілька штук серветок, що витирали стіл та її одяг.
 
– Ні! – відповіла вона.
– А невдалим побаченням? – продовжив Бред.
– Теж ні! Це просто дружня зустріч і все!
 Бред трохи засмутився. Він почув краєм вуха розмову за столиком поряд. Це була молода пара, і вони обговорювали сучасні фільми. Бред почув декілька знайомих назв і замислився над чимось.
– А як тобі фільм "Безмежне кохання"? – поцікавився Бред у Холлі.
– Що? Фільм? Такий собі. Головний герой закохався у якусь дівчину з першого погляду і почав її добиватися, і жили вони довго і щасливо. Не знаю наскільки щасливо, бо він таким же чином може закохатися ще в якусь дівчину і кинути ту. Я не вірю, що таке кохання буде міцним та довгим, – відповіла вона.
– А який тоді фільм про кохання тобі до вподоби?
– Хм... Думаю "Знайдені у нещасті".
– Фільм про зомбі? Ти мене здивувала!
– Ну а що!? До головних подій вони були просто знайомими, але потім пережили разом стільки різного гівна і ще й вижили. Тут принаймні їхня любов підкріплена складнощами, і вони дійшли до того, що довіряють один одному своє життя. Таке кохання поміцніше буде, ніж те з першого погляду.
– Що ж, в цьому є певна логіка.
– Ну а як же ж, – сказала Холлі і почала збиратися – вже варто вертатися до гуртожитку, мені ще купу речей розбирати.
 Оплативши рахунок вони вийшли на вулицю та зайшли в парк. Навколо було весело та світло. Багато людей проходило повз. Бред ніс пакети, а Холлі кульгаючи йшла поряд. Їй стало ще важче йти і вони вирішили сісти на лавочку біля відкритого магазинчика з надувними іграшками.
– Холлі? Це ти? – запитав прохожий– я не очікував тебе тут побачити. А це хто, твій брат?
– Ні, це мій... – не встигла договорити дівчина, як її перебив Бред.
– Хлопець – впевнено сказав блондин.
– Друг – наголосила Холлі зиркнувши на Бреда .
– Оу. Значить ви ще не розібралися в своїх стосунках– засміявся прохожий і перевів погляд на хлопця– я за цим стежитиму.
– Дивися не впади – сказав серйозно Бред дивлячись на хлопця, що відходив від них.
 Коли вони лишилися на одинці, Холлі розізлилась :" Чого це ти моїм хлопцем приписався?!"
– Ми як не як на побаченні – відповів Бред задивившись на красиву дівчину, що проходила повз них.
 Враз він отримав по голові надувним молотком і прокинувся із посторонніх думок.
– За що? – здивувався Бред.
– Це не побачення! – відповіла Холлі.
– Добре, на прогулян...
 Не встиг він договорити, і отримав ще раз по голові.
– А це за що? – ще більше здивувався він.
– За те, що на побаченні задивляєшся на всяких дівчат – розізлилась Холлі.
– Ти ж сказала, що це не побачення.
– Так і є!
– Вас, дівчат, не зрозуміти.
 Холлі глянула на молоток і подумала, що це досить корисна річ, але згадавши, що немає грошей, поклала його назад у корзину біля магазинчика.
 Пройшовши парк, вони оминули декілька вулиць та опинилися біля гуртожитку. Бред заніс усі пакети до неї у кімнату та направився до дверей.
– Дякую, що склав мені компанію сьогодні – зупинила його дівчина.
– Та, немає за що, – відповів він і продовжив – До речі, можливо ти поїдеш на відпочинок завтра з нами?
– Хм... Я ще подумаю – відповіла вона, проводячи його до виходу.
– Добре, тоді гарного вечора.
– Дякую, тобі також.
 
Глава 4
Арабелла розплющила очі та оглянулася. Вона лежала у затишному ліжку, і її поранена рука була дбайливо перемотана.
– Ви вже прокинулися, панно? Як себе почуваєте? – стривожено запитав дворецький, що сидів на стільці поруч.
– Вже краще, а котра година, я ще не запізнююся на пари? – запитала дівчина.
– Заняття вже давно закінчилися, я вас не будив, оскільки сьогодні вам краще відпочити – промовив дворецький.
Хтось постукав у двері, та не дочекавшись відповіді, відчинив їх.
– Зачекайте, вам не можна без дозволу... – сказав голос слуги назовні.
В кімнату увійшов Даріан. Він був трохи збентежений, адже тільки недавно дізнався, що Арабелла впала в обморок після його від'їзду. Він глянув на дворецького та махнув головою в бік, говорячи цим жестом, щоб той звільнив кімнату.
– Покличете, якщо я вам знадоблюся, панно, – м'яко сказав дворецький та направився до дверей.
В кімнаті залишилися лише двоє. Коли двері зачинилися, Даріан сів на ліжко біля дівчини, розглядаючи її.
– Ти як? – запитав він.
– Вже краще – сухо відповіла Арабелла.
– А з рукою що?
– Вкололася твоїми квітами, що вчора принесли до моєї кімнати.
В цій фразі прозвучала нотка злості. Даріан її зачув та також розізлився. Він схватив кисть її перемотаної руки та стиснув. Арабеллі явно було боляче, але вона навіть не скривилася, дивлячись прямо в його очі.
– Не знаю, для чого ти таке з собою робиш, але мене твої вибрики вже дістали! То ти пів року відпихаєш нашу зустріч, то дивишся на мене з холодом в очах, говорячи: "так" та вдягаючи каблучку, то робиш вигляд, що турбуєшся про мене, проважаючи. Цей театр мене вже дістав! Я не буду обтягувати тебе і себе, розходимось! – сказав він, відкидаючи її руку.
Його вираз обличчя був переповнений злобою, образою і сумом. Він піднявся та хотів вже йти геть, але помітив, що за його піджак схватилася тендітна ручка. Арабелла не могла дозволити собі, аби усе так закінчилося. Слухаючи його слова, вона перед очима бачила осуд батьків, їхнє розчарування та те, як стане ізгоєм через те, що до кінця життя залишиться сама, відмовившись від такого багатого молодого чоловіка. Вона переборола саму себе та трималася за краєчок піджака Даріана в надії, що він зупиниться. З її очей потекли сльози.
– Не йди, будь ласка. Мені просто важко проявляти певні емоції. Але я буду старатися. Не кидай мене, прошу – благала вона.
Даріан зупинився та закляк на місці. Він був вражений таким поворотом подій. Хлопець не очікував, що Арабелла хоч трохи цінувала ці стосунки. Він замислився над її словами і в його серці загорівся вогник надії.
– Невже їй на мене не всеодно, просто весь час боялася показати мені свої справжні почуття? – подумав він.
Даріан глянув на заплакану Арабеллу і сів біля неї знову. Він лагідно взяв її руку, що була на його піджаку та просковзнув своїми пальцями поміж її. Потім Даріан наблизився до Арабелли та доторкнувся своїми губами до її губ. Вона поклала іншу руку йому на плече і він її міцніше притулив дівчину до себе. Пролунав стукіт в двері і Даріан відсунувся від неї. Арабелла стрепенулася та повитиравши сльози та губи, дозволила увійти до кімнати.
– Панно, до вас прийшов гість – промовила служанка.
– Добре, я зараз спущуся, дайте мені декілька хвилин – відповіла Арабелла, спихаючи з себе одіяло.
Вона накинула халатик та попросила Даріана зачекати на неї в кімнаті. Пробігши сходами, дівчина підійшла до дверей, та слуги сказали їй, що гість чекає на неї біля брами. Вона вийшла на вулицю та побачила його.
 ***
– Ти що на побачення зібрався? – запитав сусід Ітана і запалив цигарку у роті.
– Ні – відповів той, проходячи повз.
Ітан помітив, що сусід закурив, і підійшовши до нього витягнув цигарку з рота і погасив її об попільничку.
– Ей! – возмутився той.
– Я ще не пішов – промовив Ітан та знову підійшов до свого столу.
Він складав у кошик з холодильника цукерки і фрукти. Потім дістав з вази ромашки та замотав їх у прозору обгортку.
– О, ще й квіти. Який привід? – здивувався сусід, сидячи за столом та креслячи проект.
– Ніякий! – фиркнув той.
– Тоді побачення!
– Не побачення, вона захворіла.
– Я коли хворів, ти мені нічого не купував.
Сусід облокотився на спинку стільця та спостерігав за хлопцем. Ітан проігнорував його слова та продовжив усе складати. Він переглянув вміст кошика, обережно поклав квіти до фруктів та направився до виходу.
– Гарно тобі провести час – з посмішкою сказав сусід, та тільки почув у відповідь, як захлопнулись двері.
Ітан направився до багатого району, що був неподалік від університету. Усю дорогу він уявляв, як пройде їхня зустріч, та обдумував, що він говоритиме. Хлопчина роздумував над усіма розвитками подій та надіявся, що побачить Арабеллу. Ітан також подумав, що їй може бути дуже погано, і тоді вони не зустрінуться, а його подарунки просто передасть дворецький. Ця думка наводила на нього смуту, але спрямувавши свої думки на хороше, він почав оглядати підписи на будинках та читати прізвища жильців, шукаючи "Барретт". Промайнувши велику кількість будівель, Ітан вже втомився ходити, але йому пощастило, бо він нарешті знайшов те, що шукав.
Перед ним був затишний маєток з пишними садами навколо та огорнутий вишуканою брамою. Ітан знову обдумав, що говоритиме, та походивши кругами біля дверей, все ж таки відважився подзвонити у дзвінок. Через хвилину йому відкрила дівчина зі зібраним волоссям в пучок в короткому чорному платтячку та з білим фартушком.
– Доброго дня, – промовила вона.
– Д...Доброго дня, – трошки запнувшись на початку відповів той.
Дівчина кліпнула очима та уважно глянула на нього, говорячи поглядом: "чому ти сюди прийшов?".
– А, так. Арабелла зараз вдома? – запитав Ітан.
– Так, вона недавно прокинулася і відпочиває у себе – відповіла дівчина.
– А можна з нею побачитись? – запитав хлопець.
– Хвилинку – сказала служанка та закрила двері.
Ітан стояв як стовп, втрачений серед реальності. Він вирішив оглянути вишукані візерунки на брамі, виконані з металу, аби чимось себе зайняти. Та раптом, перед ним знову відчинилися двері, і він побачив Арабеллу. Вона стояла перед ним, її обличчя було рум'яне від емоцій, і її зелені очі дивилися на нього з тією самою ніжністю, яку він пам'ятав. Ітан згадав цей погляд, коли багато років назад вона дивилася на нього прикриваючи від дощу своєю маленькою ручкою.
– Ітане? – здивувалася дівчина.
– А... Так... Я прийшов, бо тебе сьогодні не було, та й дворецький не приходив по інформацію з занять і я подумав, що сталося щось серйозне – промовив він, не відводячи очей.
Ітан помітив, що очі Арабелли були трохи підпухші від сліз і запитав: "У тебе все добре?" Дівчина зрозуміла, що він говорить про її очі і відвівши погляд донизу поправила за вушком волосся пораненою рукою.
– Так... Все добре – тихо відповіла вона.
– А з рукою що? – ще більше здивувався Ітан.
– Просто поранилася, нічого страшного – відповіла вона, ховаючи руку за спину.
Дівчина глянула на кошик в його руці і перевела з подивом погляд на Ітана.
– А... Я принісі різних ласощів. Ось це тобі – промовив він та простягнув їй кошика.
Вона хотіла взяти подарунок, та Ітан забрав його назад.
– Тобі, напевне, буде важко нести кошик, давай я донесу його туди, куди потрібн, – запропонував хлопець.
Арабелла погодилась та трохи подумавши сказала: "Можливо, ти зайдеш до мене на чай?"
Ітан зрадів та кивнув головою. Арабелла повела його кам'яною доріжкою поміж кущів жовто-білих квітів до дверей маєтку. Вони увійшли, та перед Ітаном розпростерлася велика пишна зала з величезними вікнами, високою стелею та кришталевою люстрою посередині. Його захопив інтер'єр маєтку. Пишні квіти стояли у вазах, застеляючи низьке підвіконня. Стіни та стеля були розписані картинами, що пропагували легкість та витонченість. Під великою люстрою стояв довгий стіл, за яким вони і сіли разом, почавши пити чай.
Слуги почали перебирати вміст кошика та розставляти все по місцях. Одна служанка взяла ромашки та думала їх втулити до квітів, що стояли на підвіконні, але Арабелла сказала, аби їх віднесли до її кімнати. Ітан був радий почувши її прохання. Його квіти не були такими ж пишними, як і все в цьому будинку, але вона не відмовилася від них, та ще й попросила, аби їх принесли до неї.
На сходах стояла чоловіча постать та дивилася за метушнею. Провівши поглядом служницю з ромашками, що проходила повз, він вирішив спуститися до низу.
– То це і є твій гість? – запитав він, сідаючи за стіл навпроти Арабелли.
– А, Ітане, знайомся, це Даріан. Він також прийшов мене провідати – сказала вона хлопцеві, що сидів біля неї.
– Радий знайомству. Я її одногрупник, ми вчимося разом – сказав Ітан.
Даріану налили в чашку чаю та запропонували шматочок торта. Він підняв лодонь, показуючи цим жестом, що відмовляється.
– І часто до тебе заходять одногрупники? – поцікавився Даріан, глянувши на Арабеллу.
– Не часто... – відповіла дівчина, роздумуючи до чого той веде.
Ітан стежив за тим, що коїться та вичікував гострих слів, не доторкнувшись до напою. Даріан взяв чашку та трохи надпив гарячого чаю.
– А чому ти прийшов один, Ітане? – запитав той у хлопця.
– Інші були зайняті – насторожено відповів він.
– Он як? – здивувався Даріан – І яка мета твого візиту?
– Я хотів переконатися, що з Арою все добре – відповів Ітан.
– Не варто було... – почала Арабелла, бачачи обстановку – зі мною все в порядку, але дякую, що ти прийшов.
– Все добре кажеш? – перепитав Даріан, припіднявши брову – А обморок? 
Ітан різко глянув на Арабеллу, чекаючи відповіді.
– Я просто перевтомилася, нічого страшного... – оправдовувалась вона.
– Точно нічого страшного? Ти не вдарилася, коли впала? Порізалась теж тоді? – тривожився Ітан.
– Все правда добре. Завтра я піду на навчання і все буде як завжди – відповіла Арабелла, махаючи руками, щоб заперечити усі хвилювання в її сторону.
– Ти впевнена? – запитав у неї Ітан.
Даріан мовчки дивився за діалогом і пив чай. Його дуже цікавила реакція Ітана на його слова.
– Ітане – перебив його потік запитань Даріан – Мені ось, що цікаво, а ти давно знайомий з Арабеллою?
Почувши це запитання, кучерявий хлопчина задумався. Він не був впевнений, чи пам'ятала його Арабелла з їхнього дитинства. Він глянув на неї, обдумуючи відповідь, і побачив, що така довга зупинка здивувала дівчину.
– Досить довгий час. Ми разом навчаємося... – відповів він, другу фразу промовиши тихше.
– Так-так, навчаєтесь – сказав Даріан і усміхнувшись поклав долоні на стіл і трохи підсунувся – А як давно ти її кохаєш?
Ітан впав в ступор. Його серце почало битися швидше, а руки тремтіли. Він зблід на очах і навіть боявся в цей момент дивитися на Арабеллу. В очах хлопця відображалося задоволене обличчя Даріана.
– Ти... Ти про що? – невпевнено запитав Ітан.
– Ха-ха-ха. Розслабся, Ітане, я жартую – розсміявся Даріан.
– Даріане, такі жарти зараз не доречні – сказала Арабелла, поклавши чашечку чаю на стіл.
На її щоках виднівся новий рум'янець, але вона не подала виду, що провокуючі питання її якось хвилюють.
– Що ж, тоді змінимо тему – сказав він з усмішкою – Скоро ми одружимося. Запрошую тебе на наше весілля, Ітане.
Кучерявий хлопчина перевів погляд на Арабеллу. Ця інформація сильно вплинула на нього. Він не знав, що відповісти. Арабелла в цей час дивилася на Даріана як на ворога. Її злість почала виливатися з тіла, але вона продовжила мовчати.
– Щось не так, сонечко? О, я зрозумів, ти сама хотіла сказати про це всім, а я зіпсував увесь сюрприз! – сказав Даріан, допиваючи останні краплини чаю – Вона така миленька, коли дується, правда, Ітане?
– Мені потрібно вже йти – відповів холодно той, вставши з-за столу і не дивлячись ні на кого – Дякую за чай.
Він прошмигнув до дверей і вже опинився на вулиці.
– Для чого ти так!? – не чекаючи відповіді, розізлилась Арабелла, кинувши погляд на Даріана.
Вона також побігла слідом за Ітаном, тільки Даріан залишився задоволений за столом.
– Ітане, почекай – м'яко сказала Арабелла, доганяючи хлопця. Він різко зупинився та обернувся до неї. Дівчина ледь не врізалася в нього і відійшла на крок дотримуючись відстані. Він взяв її руку, перемотану бинтом, і сказав: "На жаль, я не прийду на твоє весілля, але можеш повірити, що я бажаю тобі лише самого кращого. Бережи себе, Аро... Арабелло.
У неї потекла сльоза, і вона сама не знала, чому очі стали мокрими.
– Ітане, вибач за все, що сталося – сказала вона.
Він кивнув та вийшов за межі території "Барретт".
 
Глава 5
Іві сиділа в своїй кімнаті на ліжку та слухала музику в навушниках. Вона була накрита пледом та дивилася в темний екран ноутбука. В кімнаті навколо були голі стіни та розкидані плакати по підлозі. Стіл був пустий, та усе, що блистіло чи мало яскраві кольори, було заховане в шуфлядки.
Хтось постукав в двері, через хвилину ще раз. Іві не чула цього та сиділа непорушно. До кімнати зайшла її мама та здивувалася, побачивши такі зміни в кімнаті. Вона глянула на дочку та помахала перед екраном рукою, привертаючи її увагу. Іві тільки тоді помітила, що вже не одна в кімнаті.
– У тебе все добре, Івусику? – запитала мати, поклавши руку дочці на плече та глянувши на темний екран ноутбука..
– Я просто задумалась, не переживай – відповіла Іві.
– А чому ти познімала всі плакати зі стін і поховала всі речі? – здивувалася мати, озираючись.
– Це було вчора. Тоді у мене була невеличка депресія, але все пройшло, – сказала Іві, злазячи з ліжка – я зараз попибираю.
– Я рада, що все пройшло, – сказала мати до Іві, що розвішувала плакати назад – Я хотіла сказати, що наш працівник відпросився раніше. Тож можеш його замінити сьогодні? Залишилося декілька замовлень.
Іві погодилася та вискочила з кімнати. Проскользнувши по поручнях, таким чином обігнавши батька, що також спускався, вона побігла до квітів, готових до продажу. Дівчина одягнула жовту жилетку з бейджиком кур'єра та поїхала на роботу.
Перше замовлення було неподалік. Вона передала квіти радісній довговолосій блондинці та невеличкий конвертик з сердечком. Видно там були написані слова кохання. Дівчина радо подякувала та закрила двері.
Друге замовлення було досить далеко. Іві передала квіти старенькій бабусі. Та здивувалася і подумала, що може замовлення переплутали, але її чоловік виглянув зза дверей кімнати та сказав, що це його подарунок. Виявляється вони вже сімдесят два роки жили разом і він хотів зробити жінці щось приємне.
Останнє замовлення було неподалік від минулого. Іві під'їхала до потрібного будинку і сказала: "Так, це має бути тут".
Вона припаркувалася, взяла квіти та направилася до дверей під'їзду. Поряд вона побачила трьох хлопців, що спілкувалися між собою.
– Я досі вважаю, що це погана ідея, Ніку, – сказав чорноволосий хлопець з сигаретою в руці та весь у чорному одязі.
– Я все одно маю спробувати, – відповів йому світловолосий хлопчина в синьому худі та світлих джинсах.
– Дивися, а ось і квіти, – сказав третій з карим волоссям в темних джинсах та кофті в чорну полоску.
Усі троє звернули увагу на Іві. Вона застигла та невпевнено промовила: "Ваше замовлення? На Ніколаса?"
– Так, це я, – сказав світловолосий, взявши квіти та оплативши їх.
– Друже, може кинься тієї справи. Не думаю, що щось можна виправити, – сказав третій, підходячи до Ніка.
Іві глянула на компанію та помітила позаду двох хлопців Джерома. Він також дивився на неї.
Ніколас направився до дверей під'їзду та подзвонив у домофон. Слухавку підняла дівчина та запитала, хто дзвонить.
– Це я, Емілі, – сказав Нік.
Вона швидко вибила слухавку. Нік вже намірювався подзвонити знову, але на вікні другого поверху відкрилося віконечко і виглянула роззлючена дівчина.
– Нащо ти приперся сюди!? – крикнула вона.
– Емілі, я хотів з тобою поговорити, – відповів Ніколас, дивлячись вгору.
– Нам немає про що спілкуватися, іди звідси.
Вона схопилася за ручку вікна та хотіла його вже закрити, але зупинилася, почувши слова Ніколаса.
– Зачекай, я просто тоді забагато випив і все. Якби ми перед тим не посварилися... – не договорив він, як його перебили.
– То ти хочеш сказати, що ще й я в цьому винна!? – розізлилася Емілі та знову виглянула з вікна.
– Звичайно ні, але це вплинуло на те, скільки я випив.
– Що!? Та про що ми взагалі говоримо, ти поцілувався з моєю сестрою!
– Я думав, що це ти!
– Ой, не потрібно усе спихати на те, що ми близняшки.
– Хлопці, допоможіть мені.
Ніколас повернувся по допомогу до Чарлі, що стояв біля кур'єрки.
– А що тут можна сказати, вони ж були одягнуті в різне – відповів той.
– Ти взагалі на чиєму боці!? – розізлився Нік.
– Зрадник! – крикнула Емілі.
Чарлі побачив, що дівчина з вікна взяла до руки невеличкий вазон.
– Гарна кур'єрочко, нам краще відійти подалі звідси, – сказав він, взявши Іві за плечі та відвів в сторону.
Згори полетів вазонок і впав біля ніг Ніколаса.
– Що ти робиш!? – вскрикнув він – Ти могла мене задіти!
– Я на це і надіюсь! – сказала дівчина та кинула вазон побільше.
Ніколас відхилився та відбіг від будинку до друзів, відхиляючись від ще одного боєприпасу.
– Божевільна! – крикнув він.
Біля Ніколаса знову приземлився вазон, і шматок горщика полетів у Іві. Вона від жаху застигла та не могла нічого вдіяти. Перед її очима виникла рука, що зловила уламок. Іві провела поглядом по руці та побачила, що це був Джером.
– Давай відійдемо ще дальше, – сказав він.
Іві мовчки погодилася, і компанія пройшла повз дерева, висаджені перед бар'єром, на іншу сторону вулиці.
– Вона мене вбити хотіла!? – крикнув Нік.
– Ти її сильно розлютив, – відповів Чарлі.
– Джероме, що скажеш? – запитав Нік у хлопця.
– Я від початку казав, що це погана ідея, – промовив він, викидаючи недопалок у смітник.
– Та й фініш з нею! Ідемо в бар, мені варто це забути! – сказав Нік.
– Давайте без мене. Я додому, ще маю справи, – сказав Джером.
Двоє друзів глянули на нього.
– Справи? Які ще справи, ти ж казав... – почав Чарлі.
Нік взяв його за плече та потягнув з собою: "Бувай тоді, а ми з ним в бар."
– Почекай, але ж він... – пручався Чарлі, але хватка його друга перемогла і вони таки пішли.
Джером направився до парковки. Іві йшла за ним та весь час думала, як би то почати розмову. Коли хлопець сів за мотоцикл, вона зрозуміла, що говорити потрібно або вже, або ніколи.
 
– Джероме... – почала Іві.
Він обернувся до неї та уважно глянув.
– Це ти вчора побив тих хлопців в переулку і прислав їх сьогодні до мене вибачатися?
– Вони добре вимолили пробачення?
– А... Так.
Джером усміхнувся, потім призадумався і сказав: "Це тобі допомогло?"
– З чим? – здивувалася Іві.
– Повернутися до свого звичного життя.
Дівчина замислилася.
– Мені справді стало трохи легше, але деколи, коли на мене хтось дивиться, у мене відчуття, що всі все знають.
На обличчі хлопця стерлася посмішка. Він підійшов до Іві та сказав: "Я знаю все, але не думай, що тепер ти якась не така. Для мене ти залишаєшся такою ж, якою і була."
Іві здивувалася. Вона ледь помітно почервоніла.
– До того ж ті двоє будуть мовчати до смерті, і я також триматиму в собі цей випадок. Можеш не переживати, більше ніхто не знає.
– У тебе виходить заспокоювати, – сказала вона, поправляючи волосся за вухом.
Джером усміхнувся їй у відповідь та знову сів за мотоцикл.
– Хочеш поїхати зі мною? – запитав він, постукуючи по пустому задньому сидінні.
– Куди? До тебе додому? – здивувалась вона.
– Ха-ха-ха, ні, – розсміявся Джером, – в одне місце, де я люблю бувати.
Дівчина призадумалась.
Джером разом з нею гнав по трасі за містом. Дівчина була в його шоломі та трималася міцно за хлопця. Вони досить швидко проминули місто і ліс та дісталися до невеликого містечка в горах.
– Нам іти цими вузенькими сходами? – запитала дівчина, дивлячись на смужку, що поміж дерев та кущів вела догори.
– Так, – відповів Джером.
Дівчина зняла шолом та стала на землю, чекаючи свого супутника. Вони увімкнули телефони та пішли сходами. Під кружельцями світла двоє темних силуетів рухалися догори. На мить Іві почула якийсь шурхіт в кущах та посвітила туди. Там сидів сіренький котик та вилизувався. Коли на нього потрапило світло, його зіниці звузилися.
– Це всього лиш котик, а я вже налякалася трохи – сказала вона та ступила крок зі сходів. З грохотом дівчина впала, не розрахувавши перепаду висоти, і перекрутилася два рази, з'їжджаючи до низу.
– Ти в порядку!? – захвилювався Джером, підбігаючи до неї.
– Ох! Ніби так, тільки штани трохи подерла і ногу – сказала дівчина, озираючи себе.
– Потрібно продезинфікувати – промовив хлопець та почав спускатися сходами до мотоциклу – Зачекай мене тут.
Вони тільки пройшли метрів двадцять, як довелося зробити зупинку. Джером взяв з аптечки усе для Іві та прибіг назад. Він відсунув порвану тканину та глянув на невеличку рану.
– Ох! Може без дезинфекції? – попросила дівчина.
– Тоді вибирай, дезинфекція чи потім тобі відріжуть ногу – сказав Джером.
– Жах! Тоді вибираю дезинфекцію! – погодилась Іві.
– От і чудово, трохи попече і пройде, – сказав він, та побачивши, що Іві напружилася в очікування болю, продовжив: – якщо хочеш, я буду дути на рану.
– Так, я би хотіла – відповіла Іві з певним полегшенням.
Джером усміхнувся. Іві йому нагадала маленьку дитину. Він налив дезінфікуючого засобу на рану і одразу почав дути. Дівчина спершу скривилася, але потім, глянувши на хлопця, почала сміятися. Він глянув на неї здивованим поглядом. Іві заспокоїлась та витерла сльозу з краю ока. Джером заклеїв пластирями рану, і вони продовжили шлях.
Вийшовши згори, Джером та Іві опинилися на нічній галявині, засипаній пеньками та брилами великих дерев. Над ними розстилалося чисте небо, усипане зірками, і великий місяць, що освічував все навколо.
– От краса! – здивувалася Іві – Ти тут часто буваєш?
– Тільки тоді, коли хочу побувати на самоті – відповів Джером та закурив цигарку.
Вона вибрала собі брилу та сіла на неї. В траві дівчина помітила багато недопалків.
– А... Зрозуміло – сказала вона з певною ноткою суму.
– Чуєш музику? – запитав Джером та заскочив на брили, проходячи по них все ближче до місяця – Ось там знизу люди збираються на танці раз на тиждень.
– Що!? Дай подивлюся! – засяяла Іві та обережно пішла по брилах за ним.
Перед нею на низині відкрився дивовижний танцювальний майданчик з каменя. Все навколо світилося та блищало, прикрашене витонченими статуями, які виблискували в м'якому світлі. Вона дивилася зачаровано на те, як пари оберталися в елегантному танці. Дехто був одягнений у розкішні, блискучі наряди, а інші радували око своєю простотою та натуральністю. Здавалося, на цьому майданчику місце для кожного бажаючого. Іві так сподобалося побачене, що і вона сама захотіла там бути.
– Джероме, давай сходимо туди? – звернулася вона до хлопця з сяючими очима.
Дівчина помітила, що він задумався і додала: "Ну будь ласка! Я навіть бачу доріжку, якою ми туди спустимося!"
Вони глянули на крутий спуск та переглянулися. Джером не був впевнений, що хотів би йти тим шляхом, але Іві була готова на всі сто.
– Добре, пішли – видихнувши клуб диму сказав він та погасив цигарку.
Дівчина стрибнула до наступної брили, щоб добратися до крутого спуску. Джером глянув на це не в захваті та все одно пішов за нею. Освітлюючи дорогу, вони обережно крокували новим для них шляхом.
– От біда, тут сходи розсипаються просто під ногами! – сказала Іві, ступивши крок назад.
Каміння, з якого складалися сходи під її ногою, покотилося до низу.
– Вертаємося? – запитав Джером, тримаючи її за плечі, аби та не впала.
– Іві не хотіла здаватися, і у неї виникла ідея. Вони почали йти травою біля сходів. Так було набагато безпечніше, але доводилося оминати кущі та дерева, що траплялися на шляху.
– Тепер я розумію, чому до на гору ніхто не ходить звідси – сказав Джером, відштовхуючи гілку дерева від обличчя.
– Зате ми впоралися з цим – відповіла Іві.
Протягом шляху сходи ставали все ширші, а музика наростала в гучності, заповнюючи простір навколо. Поступово, на дорозі з'явилися ліхтарі, які освітлювали шлях. Атмосфера темного та холодного лісу змінилася на теплу та світлу.
 
Нарешті, ступаючи на рівну поверхню, Іві помітила, що над нею горить безліч ліхтарів. По обидва боки дороги вишикувались кам'яні лави, надаючи цьому місцю відтінок спокою. Шлях направляв їх обох на круглу площу. Вони йшли разом крізь тепле світло.
Чим ближче пара підходила до площі, тим більше Іві задумувалася. Вона дуже хотіла потанцювати, але в її думках було питання, як краще підійти до Джерома та сказати йому про це. Іві не знала, чи має він таке саме бажання, і ця невизначеність поставила її в роздуми. Вона прагнула, щоб це було заохоченням обох, а не тільки її власним, і тому вагалася, чи слід його запитати, щоб не залишити враження примусового або егоїстичного ставлення.
Джером помітив зміну настрою у Іві, бо він слідкував за нею, ідучи поруч. Хлопець ще давніше підмітив її цікавість танцювальним майданчиком, на якому вона так завмерла поглядом. Без слова, Джером витягнув руку, запрошуючи її до танцю. Іві зраділа цьому жесту та радо поклала свою ручку на його. Хлопець провів її поміж інших танцюристів, і вони опинилися в самому центрі майданчика.
Джером ледь доторкався до неї, обгорнувши рукою її навколо талії. Він відчув, як Іві поклала руку на його плече. Їхні рухи злилися в плавний танець, і вони почали кружляти поміж інших пар. Іві була щаслива, і вона миттєво перетворилася в елегантну танцівницю, майстерно вигинаючись в руках Джерома. П'ятнадцять років танцювального досвіду були помітні: її рухи були граційними та плавними.
Для Джерома цей танець був особливим відкриттям. Очі його зачаровано слідкували за Іві, і він не міг відвести від неї погляд. Хлопець швидко реагував на кожен її рух, намагаючись зробити танець максимально комфортним для неї.
Коли музика закінчилася, вони двоє зупинилися і подивилися одне на одного. По всьому танцюрному майданчику рознеслася аплодисменти, і тільки тоді ця пара зрозуміла, що була в центрі уваги, і все це стало частиною незабутнього вечора.
Після танців, Джером завіз Іві до парковки, де стояв її жовтий скутер. Вона пересіла на свій транспортний засіб і з великою радістю виразила свої враження: "Це був чудовий вечір! Я така щаслива, що поїхала з тобою. І той танець! Ти бачив, як усі на нас дивилися!?"
Джером відповів з посмішкою: "Так, це був неймовірний вечір, і тобі вдалося його зробити особливим. Ти неймовірна танцівниця!"
Іві помахала рукою та виїхала з парковки, почуваючись щасливою та вдячною за цей чудовий день.