ЧайДивака - Повернутися на Землю, ЧайДивака

Глава 1
 Маленька дірка, що проходила крізь тіло, вкрите амуніцією, почала заливатися фіолетовою рідиною. Куля пробила дерево, і невідомо було, куди далі проходив її шлях. Усі обличчя вражених свідків віддзеркалювали не тільки страх, але й роздуми про невідоме.
– Що за хрінь!? – здивувалася Холлі, побачивши це.
 Після пострілу дворецького послідував постріл велетня, що закрутив його немов лялечку у свої оранжеві тенета у вигляді сітки.
– Тікайте, Панно! – вигукнув стривожений дворецький.
 Арабелла відчувала, як пульс її серця лупцює в такт неймовірній напрузі. Навколо неї розгорталися події, які вона не могла контролювати. Що робити в цей момент критичної важливості? Дівчині було страшно, і цей страх сковував її рухи.
 Час для неї сповільнився. Двоє велетнів йшли крок за кроком до ув'язнених. Один з них вистрілив у Холлі, закутавши її в сітку. Іві кричала від страху. Джером ворушився та старався вибратися. Бред схопився за пістолет велетня та відводив його від себе. Той його відштовхнув та вистрілив у хлопця.
 Арабелла перевела погляд на велетня, що йшов до неї, та почувши крик дворецького прокинулась. І тут, у мить невпевненості, вона вирішила не просто стояти та чекати, а взяти ініціативу в свої руки. Час прискорився, і вона рванула до лісу. Серце її било так швидко, що здавалося, ніби воно змагалося з самим часом. Її кроки стали рішучішими та дівчина повністю прийшовши в себе бігла лісом.
 На шляху до свободи вона побачила, як навколо з'являються промінці та окутують її, закриваючи вид сіткою, немов грати. Її тіло заніміло, і дівчина впала на траву. Велетень підійшов до неї та закинув собі на плече. Поряд з Арабеллою він поклав і дворецького та попрямував до інших. В цей час уже всі були в їхніх пастках та рухалися, як гусениці, стараючись вирватися з них.
– Що вам потрібно від нас!? – крикнула Арабелла.
 Той не відреагував на її слова та стояв, чекаючи на інших велетнів.
– Якщо ви хочете грошей, то забирайте усе, але не чіпайте нас! – крикнула знову Арабелла, підскочивши на його плечі.
– Панно, заспокойтеся. Боюся, що їх не цікавлять гроші – спокійно відповів дворецький, вдивляючись у рану, що сама по собі затягувалася на спині велетня – я не впевнений, що це взагалі люди!
 Ця новина ошелешила Арабеллу. Вона все одно не могла до кінця зрозуміти значення його слів. Що означало для неї "Не люди"? Це означало роботи? Чи може тварини, чи інопланетяни? Це було не відомо.
– Каміпіс томап фат шакап – сказав до другого велетня, підстрелений, приклавши руку до рани, звідки текла фіолетова рідина.
– Хацек тованак – відповів щось на незрозумілій мові той, кладучи собі на плечі Джерома та Бреда.
– Ти тільки відпусти мене, тобі буде кінець! – погрожував Бред, рухаючись як гусеничка.
– Заспокійся, не варто їх зайвий раз провокувати – сказав Джером будучи на сусідньому плечі.
– Про що вони говорять? І якою мовою? – замислилася Холлі, почувши їх слова, лежачи на траві.
– Випустіть нас! – закричала з відчаю Іві, яку як раз брав на плече перший велетень.
 Забравши всіх, вони рушили тим шляхом, звідки прийшли.
– Хацатап чаматах – сказав третій велетень, що йшов позаду, показуючи рукою на дві здобичі, що були на його плечах.
– Шафатак ка маталак – сказав другий, що йшов посередині, обертаючись та показуючи на Бреда, Джерома та ще на зайців, що були в сітці на ремні.
– Видно, вони міряються здобиччю – прикинув Джером.
 Третій велетень засмутився, почувши слова свого суперника, проте, побачивши оленя, що пробігав недалеко, зрадів та вистрілив у нього. Забравши ще один свій трофей, він знову став позаду другого та задоволено промовив: "Хачамак панкек."
– Патац чашк – ніби фиркнувши сказав на це другий велетень.
– Хекет та фа – обернувся до них обох перший.
 Почувши його слова, ті перестали говорити та послідували за ним.
– Куди вони нас несуть? – несміливо запитала Іві.
– Не знаю, до свого лігва, напевне – припустила Холлі.
– Для чого ми їм? – запитала Іві.
– Не знаю – відповіла знервовано Холлі.
– Вони нас несуть, щоб зжерти, я впевнений! – сказав пручаючись Бред.
– Що!? – викрикнула Іві.
– Факот! – пригрозив перший велетень та підкинув блакитноволосу дівчину на плечі.
– Іві, говори тихше – зауважив Джером.
 Блакитноволоса дівчина тихо лежала на плечі та боялася зробити зайвий рух.
– Справді не відомо, що від них можна очікувати – промовив дворецький.
– Ви взагалі без нас хотіли втекти – зауважив Бред.
– Мій обов'язок захистити свою Пані, не тримайте образи – відповів той.
– Я і не збирався – сказав Бред відвертаючи обличчя.
 Джером тим часом витягнувши з кишені запальничку та просуваючи її по своєму тілу, стисненому сіткою, відкриває її кришечку. Загорівся вогник. Джером припідніс його до сітки та почав спостерігати. Вогник злився з мотузкою та став потужнішим. Запальничка почервоніла від жару та обпікши руку випала на траву.
– Чорт! – тихо розізлився Джером стиснувши долоню.
 Третій велетень помітив, що щось випало із здобичі, що була перед ним, та не придав цьому великого значення.
– Як нам вибратися?– запитала тихо Холлі.
– Ваш пістолет ще при вас?– запитав Джером у дворецького.
– На жаль, коли мене зв'язали він випав до моїх ніг і мені його не дістати– відповів той.
– Чорт!– похмуро відповів Джером– будемо тоді дивитися, що вони робитимуть далі, як буде нагода – втечемо.
 Ще певний час вони йшли, не переговорюючись. Гілля тріщало під ногами велетнів. Вони наступали повільно та важко.
 Полонені побачили ще декількох істот іншого розміру та форми, одягнених у таку ж амуніцію неподалік. Вони несли в торбинках птахів, зайців та рибу. Створіння все ближче крокували, ніби всі йшли до якогось одного місця.
 Той, що був найближче, нагадував желе-гамбургер та викликав особливий інтерес. Вигляд його тіла, що тряслось при кожному кроці, додавав загадковості. Хоча він був масивним, його крок був плавним, майже гіпнотичним, як хвиля, що ллється по піску.
 Троє інших істот вразили своєю екзотичною будовою. Тонкі ноги, подібні до курячих, і високі тіла з шістьма руками робили їх вигляд неповторним. Здобич і озброєння, які вони несли, вказували на їхню здатність адаптуватися до різноманітних умов.
 Наступні істоти, що траплялися на очі, були схожі лише тим, що на них була однакова оливкова амуніція. Вона складалася з оливкової тканини та з брудних щитків, що були по усьому тілу.
– Ці тварини справді не схожі на людей – замислився Джером – Для чого їм живі істоти?
– Скільки їх ще? І... Хто вони? – запитав пошепки Бред.
 Усі напружено дивилися за новими інопланетянами, які йшли вже зовсім поряд. Вони важко крокували по лісу. По дорозі вони бачили тих, що якимось апаратом сканували землю та викопували хробаків, складаючи їх у скляну коробочку. Хтось трохи далі закидав велику світлову сітку у воду та стягував її, виловлюючи рибу.
 Велетні зупинилися.
– Ці створіння вже прийшли? – подумала Холлі в напруженому очікуванні їхніх наступних дій.
 Перший кинув на землю Іві та Холлі. Вони впали на щось живе, що запищало та заскреготало під їхніми тілами. Навколо були торбини з оленем, рибою, птахами, жабами та всім живим, що тут ще водилося.
 Інші почали також кидати своїх полонених. Джером та Бред полетіли на дівчат, злегка травмувавши їх своєю вагою. Вони скотилися та опинилися збоку. Слідом полетіли Арабелла та дворецький, і вишенькою на торті був олень, що впав поверх усіх. Він почав пручатися та потрохи сповзати.
 Поряд впала торбина з кролями та рибою. Інші істоти також кидали туди свою здобич. Їх накрило сильними запахами та тушками, що також ворушилися та хотіли вибратися.
– Ай! Мене щось вкусило за ногу! – викрикнула Іві та заворушилася ще більше.
 До купи здобичі підійшла нова персона. Вона була одягнена трохи по-іншому. На ній не було стільки захисного спорядження, скільки на інших.
 Її розпухше блакитно-фіолетове обличчя нічого не прикривало. Вона була уся у зморшках. Щось подібне на волосся росло де-не-де на голові, але це більше нагадувало якісь вуса, які були такими ж функціонуючими, як і пальці.
 Носа в цієї тварини не було, але на його місці були густі зморшки, що перетікали в широкий рот. Пухлі губи та щоки були такими ж на вигляд як шкіра у старенької бабусі. З-під чогось схожого на довге пончо, зробленого з різних тканин зв'язаних між собою, виглядали пухлі руки з чотирма пальцями. На них не було нігтів та були якісь невеликі відростки, що нагадували невелике каміння, розсипане по тілу.
 Ноги були прикриті спідницею з оливкової тканини Вони були схожі на слонові та відрізнялися від людських стоп. На них було чотири білих кігтя.
– Що це за створіння? – здивувалася Холлі, дивлячись крізь сітку.
– Можливо це якийсь "пранк" – сказала сама до себе Іві – і зараз всі почнуть сміятися та аплодувати нам і вийде дядечко з камерою...
– Думаю, ніхто не вийде – перебив холодно Джером її фантазії.
– Ленло опро оносоті – сказала істота оголивши не повний ряд жовтих зубів.
 Створіння в амуніції прийнялися брати здобич та приміряючи кожен за розміром клали в різні бокси. Знизу та зверху скляної коробки, були металеві кришки, що закривали доступ до виходу. На нижній знаходилися дві кнопки.
 Викинувши з сітки Арабеллу, істоти прийнялися упаковувати інших у бокси. Вони хотіли вибратися, вистрибнувши з середини, та їх пхали назад та закривали міцною кришкою. Як мухи в банці, вони билися об стінки. Все було безуспішно. Бокси були такими вузькими, що не можливо було і сісти.
 Їх погрузили в транспорт.
 Навколо була би непроглядна пітьма, якби не тоненькі смужки вирізані в стелі. Маленькі промені ледь освітлювали приміщення. Пил ставав видимим на цих світлових стрічках та показував наскільки була забруднена кімнатка.
– Що буде далі? – запитала тихо Іві озираючи біля себе оленя.
– Тепер нас кудись везуть – сказав Джером дивлячись угору.
– Звідки ти це знаєш? Ми навіть не рухаємося – зауважила Холлі вишукуючи поглядом усіх інших поміж риб та тварин.
– По виду з машини крізь ось ті смужки – сказав Джером, вказуючи на стелю.
– І що нам тепер робити? – запитала Іві.
– Можливо вийде розбити – сказав Бред, стараючись виломати собі шлях плечем – міцна штука!
 Холлі витягнула металеву пилочку для нігтів та почала нею бити по прозорому матеріалу. Щось трошки почало відколюватися, але в більшій мірі вона лишала лише подряпини на поверхні. Джером відірвав гудзик з шортів та почав бити ним.
 Бачачи зусилля інших, Арабелла глянула на своє колечко. Тільки вона хотіла вдарити кулаком по прозорій стінці, як дворецький сказав: "Не потрібно, Панно, пістолет знову зі мною, і я витягну вас звідси."
– Ей, тільки знову нас не кидайте! – обурився Бред.
– Куль має вистачити на всіх – відповів дворецький та прицілився.
 Пролунав постріл, і куля пройшла знизу крізь прозорий бокс та зробила дірку в транспорті. Дворецький почав бити ногою туди, аби зробити її більшою. Він відчув, що стає важче дихати та схопився за горло.
– Що таке? – запитала Арабелла, видивляючись дворецького поміж зайців, що стояли в боксах.
 Дворецький почервонів та почав тягнутися до дірки, аби закрити її руками. Він хотів щось сказати, та не міг. Зрозумівши, що він накоїв, дворецький поклав долоню на прозору поверхню та глянувши на Арабеллу, промовив губами: "Вибачте, що не зміг вас захистити..."
– Френсісе!? Що з тобою!? – викрикнула перелякана Арабелла.
 Він ще не довго пручався. Колір шкіри став синім та обличчя застигло в емоціях відчаю. Очі втратили блиск життя та тіло стало повільно опускатися додолу.
– Френсісе! – заридала Арабелла, падаючи на коліна – Ні!
– Тихше! – сказав Джером, зауваживши, що рух над ними застиг.
 Транспорт зупинився. Відкрилися задні двері, та хтось заглянув у середину. Не побачивши нічого помітного, істота вийшла та зачинила за собою. Транспорт знову рушив.
– Вони що, провіряли, чи ми не втекли? – запитав Бред.
– Вірогідніше за все – відповів Джером.
– Френсісе! – знову заридала Арабелла.
 Її бокс покрився паром. Це навело Джерома на недуже приємну думку.
– У нас малий запас кисню – сказав він.
– Що це означає? Нам потрібно вибиратися звідси чим пошвидше? – запитала Холлі, притуляючись до розцарапаної стінки.
– Ні, вийти ми теж не можемо, вірогідніше за все на зовні немає кисню, тому Френсіс і... – підсумував Джером.
– Що!? – почала панікувати Іві – То ми що, як не в середині подохнемо, так назовні!?
 Джером помітив, що блакитноволоса дівчина почала швидше дихати від страху та біля її обличчя утворився пар, що налип на поверхню.
– Нам всім потрібно економити кисень, дихайте повніше – скомандував Джером.
– Я так не можу! Я ще й в якійсь банці, я не маю чим дихати...Господи, я не маю чим дихати, допоможіть мені! – почала бити на сполох Іві.
– Заспокійся, дихай повільніше, як я – сказав Джером поклавши долоні на стіну – Давай разом. Повільно вдих, так і тепер видих.
– Повільно вдих і видих – трохи заспокоївшись повторила Іві.
 Двері знову відчинилися та всіх почали вивантажувати. Вони трималися долонями за стіни, аби тримати рівновагу, коли їх спускали.
– Що вони роблять? – знову почала тривожитись Іві.
 Їх спустили та поклали у рядочок. Та сама блакитно – фіолетова істота стояла неподалік та дивилася за процесом. Після них приїхало ще два транспорти та вивантажили свій товар.
– І що тепер? – запитала Холлі.
– Нас просканують – відповів Джером, дивлячись на рибу, по якій пробігала зелена смужка дивного апарату в руках тварин в амуніції.
 Просканувавши Бреда, істота, ніби, здивувалася та наклеїла шматок тканини на його бокс. Скан пройшовся і по Джерому. На їхніх боксах, крім боксу дворецького, були приклеєні тканини.
– Видно ми чимось для них відрізняємося від риб, жуків та зайців – зауважив Джером.
– Це добре? – запитала Холлі.
 Товста блакитно-фіолетова істота простягнула два пальці до освітлюючих зірок. Видно вона таким чином вимірювала час. Опустивши їх, істота почала рахувати кількість машин, проводячи пальцями по повітрю. Дорахувавши вона розізлилася та сказала щось до інопланетян в амуніції на своїй мові.
 З протилежного боку приїхав ще один транспорт. Він відрізнявся від того, в якому везли полонених. Його прикрашало різне каміння та різнокольорове шмаття.
 Звідти вийшов ще один пузань. Вони, по вигляду, були однієї раси з тією, що командувала усім тут. Він був одягнений трошки багатше за неї. Його прикрашала камізелька та на ногах була тканина зв'язана на поясі та стопах в гудзи. Також на ньому висіли різні строкаті камінці, а на голові було щось подібне до шапки з камінцем на горі. Його губи були плоскими, немов папір, та на щоці було щось подібне до великої фіолетової родимки. Слідом вийшла простіше одягнена, але тієї ж раси, худа істота чоловічої статі на вигляд. На його голові був якийсь апарат, що перекривав очі.
 Командирша з пухлими губами, побачивши їх, сіла та, опустивши голову, підняла долоні догори. Істоти в амуніції також стали в таку позу. Вона проявляла покірність по відношенню до цієї надто наряженної істоти. Створіння з родимкою провело своєю рукою по її долоні та дозволило їй встати.
– Ахмане еміо осіміпіс? – задав питання інопланетянин з бородавкою.
– Амо, онаме еоміпіс сео – відповіла Губата істота, вказуючи на людей.
– Хто він? – пошепки запитала Холлі.
– Напевне король – відповіла Іві – по іншому йому би ніхто не кланявся.
– А біля нього? – продовжила розпитувати Холлі.
– В аніме так дивно, зазвичай, виглядають вчені – відповіла Іві.
 Істота з бородавкою зацікавлено глянула на полонених. Вона підійшла та почала розглядати Джерома, потім Холлі та Іві.
– Що він хоче? – запитала блакитноволоса дівчина, не відводячи своїх очей від очей інопланетянина.
– Не знаю, він просто розглядає нас – сказала Холлі нерухомо стоячи.
– А чому він так не дивиться, до прикладу на риб і кролів? – запитала Іві.
– Напевне це через помітки, які на нас поставили – припустив Джером.
 Створіння зупинило свій погляд на Арабеллі. Воно глянуло на її обличчя та побачило лише половину, оскільки іншу закривав шматок тканини. Король зірвав тканину та побачив повністю все лице. Арабелла налякано дивилася в його великі чорні очі, бачачи своє відображення.
– Нето оменоус – наказав він – Оне еніто ополі.
 Губата командирша послухалась наказу та швидко підбігла разом ще з однією істотою в амуніції, до бокса Арабелли натискаючи на оливкову кнопку знизу. Повітря всередині почало заповнюватися якимось коричневим газом. Арабелла схопилася за горло. Вона не могла дихати. Густий газ перекрив їй видимість. Страх смерті нахлинув на дівчину: "Невже, це кінець? Френсісе, так я і помру?".
 Бокс відчинився та дівчина вивалилася на землю. Істота в амуніції вдарила її синім батогом, повністю огортаючи по шиї. Синя світлова мотузка застигла та стала твердою як камінь. Арабелла широко розкрила рота жадібно ковтаючи повітря: "Я... Я можу дихати!? Але, чому!?".
 Не встигла вона продовжити свій потік думок, як її поволокли в сторону короля та поставили на коліна. Він взяв її за підборіддя та глянув ще раз на обличчя:" Ронао о омоелі". 
– Белло! – крикнула Іві, відчуваючи щось нехороше.
 Світловолоса дівчина обернулася на крик і не встигла нічого відповісти, бо її горло стиснула синя мотузка, яка тягнула її до транспорту короля.
– Іно, омети інте ероро? – запитав щось у короля вчений.
 Той зупинився та призадумався: "Моето овт тоеро". Вчений зрадів та підбігши до людей, почав оглядати кожного. Губата глянула на нього трошки збридившись. Здавалося, що вона його недолюблювала. Вчений приклеївся до боксу Іві та усміхнувшись, почав тикати в неї пальцем: "Ланолі ітоно!"
– Що він від мене хоче!? – запитала з острахом Іві – Мені це не подобається.
 Губата стиснувши губи подала знак двом істотам в амуніції, аби вони підійшли до того боксу. Іві підняли та понесли за тим худим інопланетянином. Вона почала битися в скло та плакати, бачачи, що віддаляється від інших: "Відпустіть, відпустіть мене!".
– Іві! – викрикнув Джером, стукнувши кулаком по стінці свого боксу.
 Командирша підійшла до тих, хто залишився: "Адоро офіноло, оз запертом мато олека атепа."
 Істоти в амуніції підійшли до людей та понесли Холлі в один бік, а братів близнюків в інший.
– Енесо! – крикнула губата командирша.
 Інопланетяни в амуніції обернулися та разом із братами понесли і оленя.
– О, Господи, що мені робити!? – почала тривожитись Холлі.
– Спробуй втекти, якщо ми виберемося, то я тебе знайду – крикнув Бред, і двері перед очима Холлі зачинилися.
 Її помістили в невеликий транспорт, де біля водія сиділа Губата. Холлі ще певний час чула погрози Бреда в адресу істот, але через певний час ці звуки зникли, і вона сприйняла реальність, в якій залишилася сам на сам у цьому світі.
 
Глава 2
 Ітан прокинувся, але ще не розплющив очі. Його голова легенько вдарялась об щось тверде. Проаналізувавши своє тіло, хлопець зрозумів, що ліва нога сильно болить, а ще, він зрозумів, що його хтось несе.
 Хлопець подумав, що це напевно його одногрупники знайшли його, але дуже вже підозрілою була тиша навколо. Він відчув запах іржавого металу біля обличчя та розплющив очі. Перед собою він побачив чиюсь форму покриту металевими щитками. Ітан був впевнений, що це не схоже на одяг хоч когось з їхньої групи. 
– Можливо мене знайшов лісник? – подумав Ітан та глянув донизу.
 Він побачив, що був дуже далеко від землі. Три ноги, що переміщалися одна за одною ввели його в ступор.
– Це точно не лісник – з переляком подумав він, округливши очі.
 Хлопець постарався огледіти усе навколо себе, як міг. Покрутивши голову, він зрозумів, що його несуть лісом, досить далеко від річки. Також він помітив ще одну істоту, що йшла неподалік. Вона була схожа на желе, що перепливало по гілках на шляху. На ній був такий же одяг. Коли ця істота повернула одне око до Ітана, він одразу заплющив очі.
– Що це коїться? – занервував подумки він – можливо це сон і коли я розплющу очі усе пройде?
 Хлопець вгамував своє швидке дихання та трохи заспокоївся. Він відкриває одне око та бачить блакитно прозору руку з круглим оком, що було в трьох сантиметрах від його обличчя. Ітан стерп. Його серце забилося сильніше а м'язи, ніби закам'янили.
– Кш-кш-кш – відлякав того від своєї здобичі триногий велетень, що ніс Ітана.
 Та істота відсахнулася та око переплило на його обличчя. Ітан налякано стежив за тим як він відходив від них подалі.
– Що це за штуки такі? Куди вони мене...– не встиг договорити подумки Ітан, як його скинули з плеча на купу живої здобичі, що рухалася під ним.
 Він ледь стримав крик болю, коли впав. Непомітно привідкривши очі, він вирішив усе оглянути. Ітан натрапив на погляд ще однієї істоти, що схилилася над ним та оглядала хлопця. Він відразу замкнув очі та почав тихше дихати. 
– Можливо, якщо я притворюся мертвим, вони мене викинуть?– подумав з надією хлопець.
 Він відчув як його тіло щось взяло та кудись поклало. Хлопець до останнього не відкривав очі, відігруючи роль мерця. Йому було страшно чути поряд звуки, але не бачити що відбувається було ще страшніше.
 Коли стало темно та тихо він легенько привідкрив очі. Побачивши біля себе темний простір з чимось, що рухалося навколо, він не на жарт перелякався. Ітан витягнув перед собою долоні не змігши розігнути лікті хоч на половину та намагався відпихнути верхню кришку. Його руки були надто слабкими для цього. Паніка нахлинула на нього. Ітан почав битися у прозорі стінки, шукаючи вихід.
 Легка клаустрофобія напала на нього та почала рости. Від страху він почав задихатися. Пар, що утворювався біля його рота перекривав ще більше вид перед ним наганяючи страху.
– Я задихаюся! Як мені вибратися!? Що мені робити!? Ці стіни вони тиснуть!!!– почав панікувати Ітан та не зрозумів як з тихого голосу перейшов на свій повсякденний– Допоможіть! Хто небуть! Мене хтось чує!?
– Ітане, спокійніше – прозвучав голос десь неподалік.
– Хто це? – перелякався хлопець, вслуховуючись у голос.
– Це я Фін – відповів той.
– Рудий? Рудий, що ти тут робиш? – запитав Ітан.
– Я теж в полоні, як і ти – відповів рудоволосий хлопець.
– Я тебе не бачу, де ти? – продовжив Ітан дивлячись крізь темряву та живих істот, що бігали по своїх боксах– Ти теж в коробці?
– Так, як і ти– відповів той – Я радий, що ти заговорив. А то я вже почав думати, що ти мертвий.
– Ти мене бачив? – запитав Ітан.
– Так здалеку– відповів Фін – Мене також забрали інопланетні істоти, як і тебе, але мені пощастило, що вони були дружніми.
– Що ти маєш на увазі? І де ти був? – продовжив розпитувати Ітан.
– Після того, як невідомо, що почало діятися з водою та землею, я опинився під поваленим деревом та не міг вибратися. До мене підійшли дві істоти не схожі на нас та зняли його з мене. Я подякував і він простягнув до мене долоню. Я до неї доторкнувся. Видно це було знаком довіри.
– Ти хочеш сказати, що тобі попалися добрі інопланетяни, що хочуть налагодити з тобою контакт? – запитав Ітан– Почекай то нас що, викрали як корів у полі? Так і думав, що те що писали в любительських журналах не брехня. І де ж моя шапочка з фольги?
– Не балуйся, Ітане, це справді серйозно – сказав Фін – Ми налагодили зв'язок та почали спілкуватися. Вони розповіли мені про те, що нашу частинку планети викрали та поселили на свою, аби збільшити територію, а все корисне для господарства вони позабирають і нас перетворять у рабів. Вони так роблять вже дуже довгий час. Ті істоти, з якими я говорив, також працюють і вони виконують наказ, забираючи усю живність з нової ділянки. Потім ці місця будуть заселені. 
– Хто такі "Вони" і куди нас везуть, тобі пояснили? – запитав Ітан.
– "Вони" це головна раса, яка нічого не хоче робити самостійно, тому вони намагаються забирати собі нових рабів з інших планет. Я не знаю, як називається ця планета, але по вигляду вони всі мають бути повними та не дуже рухливими – відповів Фін – А зараз нас везуть на розподіл, аби зрозуміти, яку роботу нам дати.
– Роботу? Я в раби не записувався, як нам звідси втекти? – запитав Ітан.
– Поки що, навколо нас зовсім інше повітря і ми не зможемо прожити й хвилини, поки хтось не натисне кнопку на нашій коробці, аби ми переналаштувалися на інший спосіб дихання – сказав Фін.
– І все це тобі пояснили жестами? – здивувався Ітан.
– Ну... у мене хороша інтуїція – відповів рудоволосий хлопчина.
За межами транспорту почувся вибух. Це насторожило хлопців. 
– Ти це чув? – запитав Ітан.
 Ще один вибух перевернув транспорт та всі в боксах почали перекочуватися від стінки до стінки. Бокси були примагнічені до транспорту, тому не розсипалися, але ті, хто були в середині добряче постукалися об стінки. 
 Ітан знову відчув різкий біль у нозі та скривився. Він лежав у боксі тепер будучи на животі. Почулося два чи три постріли і двері відчинилися. Світло зайшло в середину та Ітан побачив блакитно-фіолетових істот обмотаних у різні, молочного кольору тканини. В руках у них була ловецька зброя, як у тих, що в амуніції. Вони підійшли до боксів та у всіх почали натискати оливкові кнопки. Коричневий газ заповнив увесь простір. З відкритих боксів повибігали зайці, пацюки, жаби та вилетіли птахи. Ітан відчув, що повітря для нього якесь інше, але не переставав дихати дивуючись змінам.
 Перед головою виник Фін та почав спихати бокси з Ітана, аби дати йому вибратися. Хтось із фіолетово-блакитних істот щось натиснув та всі бокси впали з гори до низу. Фін розгрібав Ітана з під пустих боксів та тих, що з рибою та хробаками. Ітан відпихнув із себе останню прозору ємність та постарався вибратися із свого боксу. Йому було важко, адже з ногою було щось не так. На вулиці він помітив, що його ліва стопа дивиться неприродньо у інший бік.
 Фін теж це побачив та дав другові палицю, якою зазвичай ловлять полонених за шию. Коли вони обоє вийшли з транспорту, то побачили трьох істот, які були водіями та сиділи зв'язані як кокон один біля одного.
– Аканос соєву унаво – скомандувала головна постать, до того хто стояв зліва від неї.
 Той одразу підійшов до Ітана та відібравши з баночки, що була в його руці трохи блакитного желе, він потягнувся до вуха хлопця.
– Е ні, я своє вухо не дам. А якщо воно зжере мої мізки!? – відмовився Ітан відступаючи від руки.
 Почувся вистріл. Головна постать показала знаки, що їм потрібні всім тікати. Фіолетово-блакитні нападники побігли чимдуш до своїх невеличких транспортів. Хтось із них покликав рукою до себе Ітана і Фіна.
– Пішли швидше – сказав Фін та потягнув Ітана за плече.
– Я нікуди не піду, я їм не довіряю – відповів той та залишився стояти на місці.
 Істот в однакових нарядах ставало все більше та вони стріляли у фіолетово-блакитних, замотаних у молочні марлі– сковуючи їх у лялечки. Фін вирішивши усе взяти в свої руки взяв Ітана. Він його підняв та побіг до блакитно-фіолетових інопланетян одягнених у молочні одежі.
 Ітан навіть не відразу зрозумів, що відбулося. Він почав пручатися та побачивши, що вистрілили в інопланетянина перед ними, хлопець трохи заспокоївся та дав Фінові себе віднести до транспорту. Вони всадилися та водій одразу рушив.
 Їхали вони пісками, приблизно півгодини. Через певний час, почали виднітися одноповерхові будівлі, зроблені з тканини. Їхній транспорт, схожий на саморобні мотоцикли з кабінками на двох зупинився. Ітан та Фін вийшли та побачили будиночки ближче. З них почали виходити ще одні істоти тієї ж раси та дивитися, хто прийшов з ними. Головна фіолетово-блакитна істота вийшла зі свого транспорту та почала щось відповідати тим, хто підійшов до неї. Вони стривожено когось видивлялися та не бачачи запитували у тієї особини.
– Інсе еніто осіолі – з ноткою суму відповіла вона.
 Ті, що очікували її відповіді, сильно засмутилися, а деякі навіть почали плакати.
– Мені тут не по собі – сказав Ітан, штурхнувши Фіна.
 Той послухав його, але нічого не відповів. До них підбігли маленькі фіолетові та блакитні створення, що нагадували менші версії істот, що їх оточували. Одна з них – фіолетова, радісно підбігла та лизнула руку Ітану. Він з неприязню забрав долоню та скривився: " А це, що, їхні песики?"
– Думаю, це їхні діти – відповів Фін пошепки.
– Більше подібні на собак – відповів той подразнюючи невеличку істоту палицею, аби та стрибала.
– Ітане, перестань – сказав Фін, схопивши того за руку.
 Кучерявий хлопчина послухався та опустив палицю. У цей момент головна особина підійшла до них та той самий інопланетянин знову запропонував баночку з блакитним желе. Ітан хотів відступити назад але побачивши, що Фін зробив крок вперед, залишився на місці. Істота зачерпнула трохи желе та намастила його на вухо рудому хлопцеві. Той не зрозумів спочатку для чого ці дії, але потім замість звичних незрозумілих слів він відчув з уст головної істоти відомі йому слова.
– Тепер і ти нас розуміти – промовила вона.
 Фін глянув на Ітана та знову перевів погляд на головну особину.
– Що таке? Ти щось відчуваєш? – виказав хвилювання Ітан – Воно таки їсть твій мозок? Знімай то з себе!
– Ні, почекай, я ніби почав розуміти їхню мову – сказав Фін замислившись – Що ти тільки що почув?
– Я...Та нічого зрозумілого я не почув– відповів Ітан потираючи потилицю.
 Фін узяв трохи жиле з баночки в руці істоти, та намастив Ітанові на вухо.
– Ей, що ти робиш!? – недовірливо сказав той.
– Слухай! – відповів Фін.
 Головна інопланетянка почала говорити:" Ми хотіти дружити з вами. Мене звати Акка, але нас усіх називати мармотеї. Я мармотея він мармотей всі ми мармотеї. Ми не бажати вам зла"
 Ітан глянув здивованим поглядом на Фіна. Той уважно слухав та задав своє питання:" Ви нас розумієте?"
– Так, ми вас розуміти – відповіла Акка.
– Для чого ви нас взяли з собою? – продовжив розпитувати Фін.
– Ми так показувати відмову від рабства – відповіла Акка– ми за самостійне життя, тому ми жити окремо від головного міста, що зветься – Карат.
– І... Де ми зараз? – додав Ітан.
– Йти до мене в хауру. Там ми говорити – сказала вона та повела їх за собою до полотняного будинку.
 Навколо всі витріщалися на прийдешню расу. Їх дивувала така екзотика. Акка провела своїх гостей до полотняного будиночка. В середині був великий мармотей, що доглядав за маленькою мармотеєю в саморобній колисочці. Він помітив,що хтось зайшов до хаури та тихенько привітався, аби не розбудити малу мармотеянку. Мармотей продовжував хитати її колиску, що була на приплюснутій кулі, що давало змогу хитатися їй в різні боки.
– Значить "хауру" ви називаєте ці будиночки з каркаса та тканини? – поцікавився Ітан постукавшипалицею по металевим стовбурцям.
– тут усе досить схоже на те, як у нас вдома – зауважив Фін – Глянь, стіл, стільці та посуд. Є якісь меблі, тільки... Вони не здерева, а з чогось іншого.
 З-за полотна, що вочевидь було дверима до ще одного відділу хаури висунувся хлопчина. Він був також мармотеєм та зростом приблизко як Ітан. Акка підійшла до нього та обійняла. Можна було би висунути припущення що вони рідні, або вони навіть мати та син. Він вказав пальцем на двух гостей та видно що хотів розпитати за них, але мати послала його назад у свій відділ хаури, що у нас на Землі називається кімнатою. Він понуро пішов куди йому вказали. 
 Акка сіла за невеличкий кам'яний стіл. Для її сім'ї він був маленький, адже вони самі були досить великими, але на одному місці могло вміститися двоє людей, тому для Ітана і Фіна стіл був досить великим. Вони усі всілися за нього та почали розмову.
 Мармотея взяла собі якогось напою у саморобну глиняну мисочку: " Колись давно ми жити з усіма іншими. Карат бути нашим домом, де усі працювати разом. Але усе змінитися, коли головним стати Антодей. Він жадати влади на більших територіях. Антодей найняти найкращого мармотея-знавця, що зробити дивні речі з планетою. Її розколоти на дві частини та додавати шматки інших планет. Ці місця з новими землями назвати Дочі. З тими шматками прийшли невідомі нам назви і Антодей зробити їх цуфеями, які робити все замість нас. Цуфеї це раби, які не мати дому і не мати думки, вони служити до смерті в Хорсах та виконувати чорну роботу, а красивіші та послужливіші, їдуть у Карат служити мармотеям. Сильніші їхати у Дочі або до Карату та ставати цуфеями-катратами. Вони збирати майбутніх цуфеїв та зачищати нові місця або оберігати Антодея та місто. Меншість бути проти цуфеїв і більшість вигнати нас з Карата. Ми поселитися тут та назвати цю місцину – Хаура".
 Акка засумувала. Мармотей, що слухав її розповідь, помітив це та погладив її по спині доповнивши: " Після цього ми вирішити протестувати, але нас ніхто не слухати і сьогодні ми піти на крайні міри.
– І ви викрали нас... Майбутніх рабів, тобто на вашій мові майбутніх цуфеїв – сказав Фін.
– Так. Ми бачити таких як ви. Їх вести третьою мароною але там бути багато цуфеїв-катратів, тому ми не нападати. Ми нападати тільки на вашу марону, бо вона бути остання і її менше оберігати. Нам пощастити, що ми мати більше мармотеїв.
– У мене перекладач барахлить, чи ти також чуєш деколи невідомі слова? – звернувся тихо Ітан до Фіна.
– Почекай трохи, вони напевне бачили наших друзів – відповів той та звернувся до Акки– А що таке марона?
 На вулиці зазвучали дивні звуки. Вони нагадували мелодію неосвідченого музики, що вперше сів грати на баяні. Дитина в колисочці почала плакати. Усі обернулися на звук з вулиці. Акка зірвалася з місця та вийшла на зовню. З привідкритого входу Фін та Ітан помітили багато транспорту, що звалися маронами та їхали по вулиці. Мешканці косо споглядали на них. Атмосфера на вулиці напружилася. З марони вийшла мармотея з великими пухлими губами та у плетеній різними тканинами накидці. По своєму вигляду вона виглядала головною серед прибувших.
 За нею вийшли цуфеї-катрати із зброєю. 
– Чого ти сюди приїхати? – запитала Акка ставши перед мармотеєю з пухлими губами.
– Ви перейти межу. Ваша неприязнь бути терпимою, але напад ні. Антодей казати нам наказати вас. За його волею ми забрати всіх ваших дорослих синів, аби ви знати своє місце. Відказники мати жити тихо тут у Хаурах а не робити проблеми нам з Карата – відповіла зі злобою в очах Губата мармотея.
– Що!?– почулися стривожені голоси з поміж мармотеїв, що почули цю новину.
– Ні ви нікого не забрати– крикнула Акка настрибнувши на Губату мармотею, але пролетівши пів шляху вона впала змотана як лялечка світло оранжевими путами.
– Ви забрали у нас цуфеїв і ми заберемо їх у вас у вигляді синів – сказала Губата, нагнувшись до лежачої лялечки.
– Ніколи в житті! Наш син не бути важим цуфеєм! – викрикнув мармотей вийшовши зі своєї хаури. 
 Він почав обороняти вхід до свого полотняного будинку, ставши в стійку. Двоє цуфеїв-катратів на трьох ногах та схожі, чимось на богомолів, накинулися на нього та він їх відкинув. Коли ж мармотей думав, що переміг, він не помітив, як на нього вже летіло оранжеве павутиння. Оскільки він не був готовий до цього, його миттєво закутало і мармотей впав.
– Нам потрібно забратися звідси, щоб нас не побачили – сказав Фін відходячи далі від столу.
– Що там коїтися? – запитав молодий мармотей заходячи до них.
– Тобі краще заховатися, тебе можуть забрати– сказав Фін.
 Мармотей трохи подумав та сказав, вказуючи на полотно звідки тільки що вийшов: "Ви йти туди, а я мати розібратися"
– Ти що, тебе ж... – почав Фін.
– Пішли, у нас часу немає – сказав різко Ітан беручи Фіна за плече – нам слід подумати про себе.
 В цей час цуфей з вигляду подібний на шестилапого ведмедя побачив молодого мармотея та схопив його. Той одразу не зрозумів, що діється. Він пручався та побачиши, що його батьки зв'язані, перестав.
– Ми знайти як тебе забрати. Не переживай Тріте – крикнула Акка.
– Мамо! Що коїтися? – запитав схвильовано Тріт.
– Зараз тебе забрати, але ми тебе знайти! – викрикнув мармотей, лежачи біля входу в хауру.
 Навколо зв'язували молодих мармотеїв та кидали їх у бокси в маронах. Зв'язані оранжевими мотузками вони пручалися. Матері плакали блакитними слізями, а тати старалися пробитися крізь цуфеїв-каратів. Почалася битва, мармотеї з хаур витягнули свої фроти та почали також стріляти з них оранджевими путами. Губатої мармотеї вже не було. Вона сиділа в мароні та віддавала накази. Цуфеї-катрати мали почати відступати. Це їм давалося важко, адже народ був дуже обурений. Позбувшись декількох цуфеїв-катратів марони рушили. Були ті хто бігли, аби їх забрали і ті хто бігли, аби ще чимось кинути у марону.
 Почувши, що усе стихло Фін скинув із себе та Ітана шкуру якогось звіра, що накривала велику корзину, в якій вони сиділи. 
– Наче все стихло– сказав він встаючи – йдемо глянемо, що коїться.
– Точно, що ні. Можливо вони просто притворилися, що пішли, аби нас виманити– сказав Ітан прикриваючи себе шкірою звіра назад – Я сидітиму тут.
– Ну, як хочеш – відповів Фін та пішов на вулицю.
 Акку та її чоловіка розв'язали. Вони встали та ще довго дивилися разом з плачучими матерями як від'їздили марони. Назад верталися ті, хто до останнього вірили, що відіб'ють синів. Фін дивився на усе це та хотів чимось допомогти, але не знав як.
– Що ви тепер будете робити? – запитав Ітан, стоячи біля нього.
 Фін встрепенувся, адже не очікував його побачити на зовні. Тишу, що панувала, деколи руйнувало всхлипування та плач. 
 Очі Акки почервоніли від сліз та злоби: " Далі бути війна!"
 
Глава 3
 Арабелла відчувала гострий погляд короля, як грабіжницький клинок, що шукає слабкі місця. Його очі, наче пекуче полум'я, палали на її обличчі, а подеколи він облизував свої губи, наче хижий кіт.. Це для неї було бридко, але Арабелла, наче гордовитий корабель на штормовому морі, трималася прямо.
 Їх везли горбатою дорогою через дивацькі вулички. У великих вікнах марони відбивалися циліндричні будинки. З невідомого матеріалу були створені ці дивні кам'яні творіння, вимазані чимось темно-синім. Були і двоповерхові, і трьохповерхові будівлі з прямокутними вікнами, з яких світило оранджеве світло. Ті, хто бачив цей транспорт, сідали та підіймали долоні догори. В їхніх очах блистіла повага до свого правителя, або ж, можливо, вони вміло приховували свої справжні почуття під виглядом глибокої поваги.
 Марона зупинилася, і двері біля Арабелли відчинилися. Вона планувала вийти з транспорту граційно, але раптово її горло обтягла синя смужка, і чиясь рука вирвала її вперед. Арабелла, наче маріонетка в руках невидимого власника, випала з марониі. Щоб вибратися з цього несподіваного становища, вона почала витирати свій одяг, відкидаючи пил та збираючи свою гідність, яка тимчасово залишилася на підлозі.
 Коли ж вийшов і король, вони почали рухатися плавними сходинами поміж дивних рослин до замку. Звичайно, Арабелла не знала, як називати усе, що її оточує, адже це інша цивілізація, але, бачивши невеличкі подібності, дівчина присвоювала назву із Землі.
 Замок витіснив інші будівлі зі свого величезного простору, вражаючи своєю масштабністю та розкішшю. Його фасад трохи відрізнявся певною витонченістю. Його стіни були світло-сірими. Якісь раби чистили шибки невеликих прямокутних вікон, а хтось чистив шматою стіни. Аморфна сіра істота, тонка і немічна, з великими кінцями, відірвалася від своєї роботи, залишивши стіну. Зацікавлено вдивляючись у Арабеллу, вона, здавалося, розуміла більше, ніж виражалося в її невинних очах.
 Синій обруч на шиї почав стискатися, і вона, задихаючись, почала пришвидшено мити стіну. Колір шиї почав приходити до норми та сіріти. Дівчина, сповнена співчуття, дивилася на змучену істоту, але не встигла подумати ні про що інше, коли її знову різко шарпнули, тягнучи сходами серед рослин до замку.
 Арабелла, втомлена, ледь встигає узгодити свій темп із тим, що вибирає король та його супровід. Кроки короля дорівнюють її двом або трьом, і вона шпорається, намагаючись не відставати. Проте підданий, який тримає її обруч на прив’язі, не має наміру сповільнюватися. Синя мотузка натягується на її шиї, та Арабеллі стає все важче йти. Вона розуміє, що ведуть її у замок, але для чого — це залишалося невідомим.
"Чому мене відділили від інших? І куди вони мене тягнуть?" — подумала Арабелла, йдучи.
 Великі двері замку відчинилися, і звідти вибігла ще одна істота, виглядом схожа на короля, але у сіро-малиновому вбранні, позбавленому блискучого каміння. З невпинним рухом, вона зупинилася перед королем і з виразом збудження вигукнула: "Катон нова амотозіс."
 Король обурився, почувши цю репліку. Важливі слова, які здавалися неперекладними для Арабелли, залишали знаки питання в її розумінні. Погляд короля на дівчину та реакція на слова вказують на те, що відбувається щось несподіване і, можливо, важливе. Зі змішаними емоціями король робить знак своїм слугам, і, щось обговорюючи, він разом із донощиком ідуть у глибину замку, залишаючи Арабеллу в центрі цього непередбачуваного спектаклю. Дівчина вирішила, що, певно, це його радник, що розповідає про справи королівства.
 Арабеллу також завели до замку, де великі кімнати вражали своєю розкошшю. Слуги метушливо рухалися, столи та крісла виглядали комфортно, а меблі трохи нагадували їй про рідний дім. Арабелла відчувала, як вона піднімається сходами, мов до своєї власної кімнати, але за дверима, що відсувалися в бік, вона здивовано побачила не власний простір. Полонена повернулася із спогадів до реальності.
 Арабеллу прив'язали до оранджевих променів, що виступали зі стін, та відімкнули від палиці-батога синього нашийника, як у всіх рабів. Слуги вийшли, залишивши дівчину наодинці. Вона чула, що за стінами хтось ходив та говорив. Дівчина оглянулася та побачила навколо себе письмовий стіл, стілець, ліжко, зроблене з того ж, з чого і стіни, але наповнене всередині чимось м'яким. Уся стеля була обвішена тканинами, нагадуючи штори, що звисали повсюди. За вікном відкривався вид на місто, що купалося в оранджевих відтінках. Ніби вже йшло до ночі, але ще одна світла зірка тільки виходила.
 Арабелла сіпнула рукою, але зрозуміла, що її міцно прив'язали. Вона намагалася її дотягнутися до рота, аби розгризти, але не змогла. Хвилювання нахлинуло на неї. Дівчина відчувала себе трофеєм, який повісили на стіну. Ніби вона нічим не відрізнялася від оленячих ріг.
 Арабелла почала зі всієї сили смикати руками, думаючи, що таким чином мотузка висмикнеться зі стіни, та все було марно. Дівчина знову глянула у вікно, побачивши своє напівпрозоре відображення: "І що мені робити тепер? А що я зробила би, якби вибралась? Я у пастці, навколо ці створіння і мені немає куди йти. Тоді лишається сидіти і чекати, але чекати на що!?"
 Дівчина почула шурхіт біля дверей та обернулася. На неї дивилися шість пар очей, що визирали із щілини. Арабелла змогла тільки побачити, що вони були жовтого, червоного та рожевого кольорів. Почувши чийсь голос, створіння розбіглися та до кімнати зайшов король з радником. Радник не втомлювався розповідати щось, але здавалося, що короля це вже не цікавило. До кімнати зайшла ще одна істота із сумкою на плечі. Вона вклонилась та перекопавши сумку, передала королю зелену тканину з текстом. Напевне це був посол. Король зрадів та відпихнувши свого радника взявся читати надписи на ній. Той далі щось говорив, але король прочитавши щось важливе, зупинив його жестом руки та наказав вийти з покоїв. Радник та посол відкланялися, а король поклав лист на стіл.
 Арабелла передчувала, що зараз буде щось страшне, але вона не знала, що саме. Серце її тривожилось, і вона не знала, як його заспокоїти. Король обернувся до дівчини, підійшовши та сівши перед нею. Він уважно розглядав її обличчя, поступово опускаючи погляд вниз. Короля зацікавив її одяг, і він почав мацати тканину.
 Він вирішив зняти шлейку з її плеча, але Арабелла машинально зупинила його руку. Тоді він прищурився, і за долю секунди розірвав комбінезон навпіл, оголивши її спідню білизну. Звук її серця, яке билось, струсив її від страху. Вона відчувала себе як налякане зайча перед великим вовком, а тіло її тряслось від напруження.
 Король витягнув з мішечка, прив'язаного до поясу, пульт з кнопками. Натиснувши одну з них, руки та ноги дівчини відразу звільнилися від обмежень. Арабелла впала на долоні, ледь тримаючи рівновагу, а серце її ще довго продовжувало битися шалено, як птах, що шукає вихід з клітки.
 Король взяв її за ногу та потяг до ліжка. Вона зачепилася колінами об тверду частину та подерла їх. Біль був не настільки відчутним, адже його перекривав страх майбутнього.
– Що... Що він буде робити? – тривожилась дівчина, лежачи на спині перед королем.
 З колін почали виступати капельки крові. Він нагнувся до Арабелли і дівчина побачила своє відображення, яке поглинали його очі. Король розв'язав пояс та штани сповзли донизу оголивши те від чого Арабеллу ледь не стошнило. Вона захищалася, стиснувши ноги та тримаючись руками за груди, але він схопив її за руку, розірвавши кружевну тканину бюстгалтера. Арабелла відчула себе беззахисною та слабкою. Він облизував її тіло, тримаючи дві слабкі руки в своїй одній. Арабелла пручалася, але відчувала, що їй не вистачає сил. Запах його слини смердів їй під носом. Він здер з неї трусики та потяг їх по ногах. Арабелла до останнього старалася втримати їх на на собі схрестивши ноги. Король накрив її своїм тілом та дівчина відчула різкий біль внизу живота. Вона кричала подумки, терплячи усе, але з кожним поштовхом крик вибивався з горла крізь міцно стиснуті зуби на волю. Він наповнював всю кімнату, його було чутно у залі та за межами замку. Голос відлунням відбивався по дикому саду та зникав десь у його хащах. 
 Арабелла розплющила очі. Вона лежала в розполоханому ліжку серед пухких, як вата, тканин. Дівчина кліпнула та відчула, що очі сухі та покриті крихтами застигшої солі. Вона хотіла протерти їх, але ледь піднявши руку, усвідомила, що тіло стало занадто важким. Арабелла знову почала відчувати біль – нило в низу живота та поколювали коліна. Вона немічно лежала при сонячних променях та важко дихала.
 Біля неї опинилися три служниці. Рожева та Жовта взяли дівчину та понесли з кімнати. Заплющивши на мить очі, Арабелла розплющила їх та побачила, що її тіло омивають. Вона лежить на підвищенні серед кам'яних стін та білих простирадел, що звисали зі стін. Вона знову заплющила очі і, відкривши їх, побачила, що її одягають у дивовижний наряд, що був створений з рожевої тканини, зв'язаної між собою вузликами.
 Збоку біля стіни стояв її дворецький – Френсіс. Арабелла підхопилася та підбігла до нього: "Ти таки живий?"
– Панно, я завжди буду поряд – відповів він.
 Арабелла обійняла його та заплакала. З її сухих губ зірвалося: "А я думала, що ніколи тебе не побачу! Знаєш, я давно хотіла сказати, що ти мені дуже рідний і ти завжди підтримуєш мене і... Ти мені часто замінюєш батьків. Я ніколи не говорила, але я рада, що зустріла тебе."
– Панно, не крайте моє серце. Не плачте, будь ласка – промовив дворецький витираючи її сльози.
– Добре, Френсісе, добре – промовила вона та відступила.
– Що ж з вами трапилося, панно? Ви в поганому стані – потривожився Френсіс.
– Ох, Френсісе, не питай краще – понурилася Арабелла.
– Панно, на жаль, не можу бути тут довго – сказав Дворецький.
– Так, тобі потрібно буде сховатися, бо хтось може прийти і в любий момент... – почала Арабелла.
– Зачекайте, панно – перебив Френсіс – Будь ласка, пообіцяйте мені дещо.
– Що саме? – запитала дівчина.
– Я хочу, аби...– недоговорив він.
 Шурхіт розбудив дівчину, і вона відкрила очі. Навколо стояли різні істоти різної форми та вигляду. Арабелла злякалася та відповзла назад, помітивши, що позаду холодна стіна. Перед нею були жовта та кругла чотириока істота, зелена та худа з великими ногами, рожева та грушоподібна з одним оком, що було на антені над її головою, фіолетова з формою, схожою на желе з бульбашками в середині, червона з трьома очима на животі та по формі, квадрату.
 Рожева істота з одним оком, наче на антенці, теж налякалася та відшатнулася назад. Інші також відступили. Арабелла глянула на своє коліно та на розмотану пов'язку на ньому. Істота обережно потягнулася до ноги, стараючись не налякати дівчину.
– Мемомомі мамомо – тихенько сказала вона зав'язуючи вузлик на коліні. 
 Арабелла трохи побоювалася, але серце відчувало, що тут її не скривдять.
– Хто ви? – запитала вона.
– Мімамумо ма міммома – сказала істота та заправила прядку волосся за вухо дівчини.
– Напевне ви не розумієте мене – розчаровано сказала Арабелла.
 Вона помітила на своїй нозі помаранчеву мотузку та перевела погляд на ноги інопланетних створінь. Вони теж були з мотузками.
– Значить ми тут полонені – подумала Арабелла, та вставши поглянула в невеличке віконечко, з якого світила жовта зірка та невеличка блакитна .
 Дівчина вирішила взяти усе в свої руки і почала пробувати вирватися зі своїх тенет. Вона старалася розтиснути мотузку, смикала за неї та тягнула, але все було марно. 
 Істоти переглянулися і рожева знову підійшла до Арабелли: " мімамама момемо"
– Я не розумію – сказала Арабелла.
 Істоти знову переглянулися і фіолетова та желеподібна підійшла до дівчини. Поки вона йшла, з її ноги злетіла оранжева мотузка і це здивувало Арабеллу. Істота доторкнулася руками до прив'язаної ноги дівчини та заповнила її своєю субстракцією. Мотузка розтягнулася і Арабелла звільнила ногу.
– Тепер ми можемо втекти! – зраділа вона та побігла до дверей.
 Дівчина зупинилася не почувши руху позаду. Істоти продовжували стояти на місцях.
– Ви не йдете? – запитала Арабелла.
 Вони переглянулися та знову глянули на дівчину.
– Як би там не було, дякую за допомогу – промовила Арабелла та шмигнула за двері.
 Вона ледь не натрапила на слугу, але, ховаючись за столами та декоративними прикрасами, змогла сховатися. Вона побачила своє відображення в посуді на столі та зрозуміла, що дуже виділяється. Накравши полотенець, вона прив'язала їх собі на живіт, ноги, руки та груди, щоб здаватися тучнішою. Прикривши й своє обличчя шматочками, вона вирушила до заднього виходу.
– Все і справді як у мене вдома – подумала вона та закутавши в довгу тканину свою голову та ноги, вийшла в сад.
 Вона йшла босоніж поміж різноманітних гігантських рослин. Коли одна з квітів почала рухатися, Арабелла вирішила до неї близько не підходити. Вона побачила недалеко домівки та направилася туди. Ступивши крок, дівчина відчула, що щось на її нозі затягнулося та потягло її догори. Арабелла хотіла вскрикнути, але все ж змогла себе втримати в руках. Вона висіла догори дригом. Глянувши на ногу, дівчина помітила петлю, зроблену із коріння квітки.
– Ой, варто було уважніше дивитися під ноги – подумала вона та з великими зусиллями потягнулася до стопи, аби звільнити її.
 Тіло впало на пухку землю. Завдяки гравітації, що була набагато лояльнішою до того, що падає, дівчина не забилася. Вона обтріпалася та продовжила свій шлях, цього разу оминаючи видимі пастки.
 Арабелла дісталася домівок та прикриваючи своє обличчя, тримала свій шлях туди, звідки її привезли. У неї була чудова пам'ять, і вона орієнтувалася як Фін на будь-якій місцевості.
 Було видно, що перехожих деколи цікаво, хто ж це йде, але ніхто її не чіпав. Дівчина могла бути розкритою в будь-який момент, але везіння було на її боці. Біля неї пробігали діти, що гралися в ігри, сиділи на лавочках дорослі, що читали щось на тканинах, йшли з покупками батьки, гуляли з маленькими інопланетними песиками господарі.
– Все так нагадує Землю – подумала вона і неочікувано перед нею впав зелений раб.
 На нього кричав хтось з раси короля, і раб різко схопився за горло та почав дуситися, поки не потемнів та перестав рухатися висолопивши язика. Його власник зайшов назад у дім. Навколо все продовжило жити, як і до того. Діти веселилися та кружляли біля мертвого тіла.
– Як же це жахливо! І ніхто не допоможе!? Та ми тут просто сміття! – зі слізьми на очах подумала вона.
 Дівчина вже майже дійшла до місця призначення. Вона давно оминула будинки та опинилася на пустелі. Спрага та голод знесилювали її. Нарешті Арабелла побачила смугу великих ділянок землі, що були покриті куполом, та впізнала знайомі дерева, що росли на рідній планеті. Але картина її розчарувала, адже більша частина землі була зовсім спустошеною та рівною. Йшла масова вирубка лісу та не лишилося й травинки.
– Вони все забрали – впавши на коліна, сказала Арабелла.
 Останнє дерево впало, і купол над ділянкою почав розчинятися. Раби метушилися та прибирали на новій ділянці.
– Мені навіть немає куди вертатись, що ж тоді робити? – подумала Арабелла.
 Вона встала та пішла геть. Дівчина тинялася пустелею та знеможена впала серед піску.
– Бідна дитина – сказав голос десь неподалік.
– Даріане, не потрібно – слабким голосом промовила Арабелла.
– Тепер ти хочеш сказати, що я в твоєму житті лиходій? – серед палючих променів сонця з'явилося обличчя хлопця, що нагнувся до її обличчя.
– Я такого не говорила – сказала Арабелла.
– Так, ти не говорила, але ти так думала – сказав він – А тепер? На кого ти схожа, ти подивися на себе.
– Перестань, будь ласка, Даріяне – сказала вона.
– Що!? Ти просто смішна! Ха-ха-ха – розреготівся він.
– Прошу, перестань – сказала вона відвертаючись в сторону.
– Ха-ха-ха – продовжував сміятися він – а ти застав!
– Я кажу перестань! – крикнула вона та розплющивши очі побачила, що лежить у когось у домівці.
 Дівчина помітила, що тканини злізли з голови, і вірогідніше за все її розкрито. Вона також підмітила, що шию більше нічого не стискає та провівши рукою по горлу зрозуміла, що сині кути зникли.
 Дівчина оглянулась та побачила, що біля неї стояло корито наповнене водою та горою посуду, трохи далі був стіл з однією лавкою та їжею в кошику. Через вікно було видно лише пустелю та вітер, що підіймав де-не-де пісок.
– Скільки я спала? – подумала Арабелла та торкнулася до гарячого лоба.
 У дім зайшла істота такої ж раси, як король, але в нього не було однієї кисті руки. Він побачив, що Арабелла прокинулася та швиденько підійшов до неї, поставивши перед дівчиною кошик з їжею та три стакани з якоюсь рідиною.
– Акаток колила анотопо – сказав він, вказуючи на їжу.
– Він певно хоче, аби я це все поїла – подумала вона та несміливо простягнула руку до чогось схожого на желейну булочку.
 Смакувало не дуже, але дівчина із жадністю з'їла її. Потім вона взяла щось схоже на ягоди і спробувавши одне швидко виплюнула назад. На її язику утворився опік, і вона відкинула цю їжу. Істота взяла з кошика на кухонному столі ще одну желейну булочку та дала дівчині.
– Дякую – промовила вона та взяла її.
 Інопланетянин показав жестом руки на себе на їжу та на дівчину.
– Ти маєш на увазі "Пригощайся"? – подумала Арабелла.
 Інопланетянин пішов та закрив вікна дощечками та ліг у своє ліжко. Арабелла помітила тільки тоді, що вона лежала на чомусь м'якому. Вона дивилася на істоту з різноманітними думками в голові, поки її очі злипалися та поки зовсім не закрилися.
 
Глава 4
 Іві прокинулася та побачила, що вона знаходиться в якійсь лабораторії та її руки і ноги прикуті до стіни оранжевими світловими мотузками. Вона була без одягу та трохи туго пропливали думки, наче дівчина відходила від наркозу. Іві усе пригадала. Вона згадала, як їх забрали та як губата інопланетянка розприділила компанію у різні сторони. Також вона згадала, як кричала, плакала та кликала за допомогою, коли її відокремили від інших. Видно, що створінню, якому її віддали, не сподобалася її поведінка та він усипив дівчину. Іві помітила, що між ногами у неї була широка труба, яка проходила до низу живота. Це обурило її, і Іві почала трясти попою, аби вона виввалася.
– Картане етороті топаро! – з криками підбіг до неї інопланетянина в білих тканинах та з апаратом на голові.
– Що це ти до мене причепив!? – обурилася Іві.
 Він схопив її та закріпив бедра додатковими оранджевими мотузками, аби дівчина не могла дригатися. Інопланетянин відійшов трохи та глянув чи все працює так, як він задумав. Іві пручалася, але він її добре зафіксував. Тоді вчений сів за свій стіл та продовжив трапезу. Біля його рукава було червоне полотно з якимись надписами, а на столі стояла стобка чистих зелених тканин, щось подібне на олівець, різні колби, тарілка та стакан. Від виду їжі, живіт у Іві забурчав. Інопланетянин перестав жувати, та глянув на тіло дівчини.
– Що? Я теж голодна – сказала вона перевівши погляд на свій живіт та здивувавшись – Мій живіт був таким великим? Це щось дивне...
 Вчений підійшов до неї та приклав вухо до живота. Почувши булькотіння від відсахнувся.
– Що таке? – подумала Іві.
 Він глянув на неї.
– Я просто голодна – сказала дівчина вказуючи пальцем на відкритий рот – А. От, бачиш? Їсти. Їжа...
 Він замислився та підійшов по саморобну голку з пустою невеличкою колбочкою. Вчений вколов руку Іві та колбочка наповнилася кров'ю. Після цього він залив усе в якийсь дивний апарат та поклав зелену тканину. Пристрій просканував кров та почав щось писати на полотні. Прочитавши надписи, вчений вийшов з кабінету.
– І куди він пішов? – подумала Іві та знову почала себе оглядати – Але я не пригадую, щоб у мене був такий великий живіт. Коли я встигла так поповнішати. Це дивно...
 Дівчина глянула на малюночки на іншому столі та побачила, на них варіації того, як у щось подібне на людину запихають щось кругле. Варіантів було багато, труба вела до вуха, до горла і до носа, навіть була до пупка, але найбільше здивував її підкреслений варіант з трубою, що вела до низу живота. В кульці, що мала потрапити в середину, було намальоване маленьке створіння.
– То виходить... Я, що? Вагітна чимось!? – здивувалася вона.
 До кабінету знову зайшов вчений з різним різноманіттям їжі. Він простягнув усе Іві, але не побачив, аби вона щось їла ротом.
– Та не пхай ти мені це все, я тільки що зрозуміла, що вагітна! – розізлилася вона – Як мені тепер з цим жити? Що ти накоїв!?
– Аркатедо оді лавоно – сказав він та знову пихнув їй в обличчя їжу.
– Не хочу! – сказала вона відвертаючись.
– Баром моноро – промовив він, закотивши очі та відійшов до свого столу.
– Як ти хочеш, щоб я їла, якщо зі мною таке коїться!? – сказала вона.
 Вчений замислився та взявши баночку з блакитним желе намастив їй на вухо.
– А це ще що? – запитала вона.
– Так, тепер ти казати, що ти хотіти – сказав вчений.
– Що!? Я тепер тебе розумію!? – здивувалася Іві.
– Казати, що ти хотіти, я не мати часу! – сказав вчений.
– Для чого ти запхав в мене якусь штуку!? – розізлилась вона.
– Ти мати змогти виносити та родити наступного головного, такого як наш Антодей. Твоя подруга сподобатися головному і він хотіти дитину – відповів вчений.
– Що!? То я виношую для ньго дитину? – здивувалася Іві.
– Ні ти пробний варіант, я мати на тобі врахувати всі помилки – відповів він – а тепер ти їсти?
– Що? Я що інкубатор якийсь!? Я людина!– крикнула вона.
– Не їсти? – продовжив вчений.
– Випусти мене, і забери з мене те, що вклав! – розізлилась вона – І де взагалі мої друзі? Що з ними зробили? Куди ви їх діли?
 Ти багато говорити – сказав він за забрав з її вуха та свого желе.
– Ей, почекай! – сказала вона, та зрозуміла, що він її вже не розуміє.
 Пройшов час, та Іві таки погодилась їсти. Вона бачила, що за вікном світять зірки, схожі на Сонце, але, не дивлячись на денну пору, їй хотілося спати. Скільки разів вона би не прокидалася, за вікном все одно було світло.
– Тут ніколи немає ночі? – подумала вона.
 Йшов час. Злоба у Іві пройшла, вона пробувала торгуватися з вченим, але він не розумів її слів. Потім вона впала в депресію та перестала їсти й говорити. Дівчина прийняла своє становище, але це нічого не змінило. Вона розповніла, та колір шкіри став віддавати у фіолетовий. Синьо-зелені вени стали синішими та яскравішими. . Час від часу вчений брав аналізи та робив якісь уколи, і все мінялося до норми. 
 Коли нікого в кабінеті не було, а дівчину клонило в сон, то оранжеві мотузки на мить зникли, і вона впала на землю.
– Ах, це було боляче, а що сталося? – подумала вона.
 Дівчина підійнялася та озернулася. Мотузки позаду неї знову були на стіні.
– Це що, теж якийсь дослід? – подумала вона – чи я нарешті можу піти звідси?
 Іві взяла покривала, що були на деяких пристроях, та зв'язавши їх разом, зробила собі примітивний одяг, що покривав усе її тіло. Прикриваючи обличчя, вона вийшла на вулицю, та сонячне проміння обдарувало її теплом.
– Як же я люблю свободу, – сказала вона.
 Дівчина не помітила, що біля виходу було двоє інопланетян, та ледь не попалася до їх лап. Вони бігли за втікачкою довгий шлях. Коли ж закінчилася пустеля та перейшла в місто, дівчину втратили серед великої купи рабів, закутих в оранжеві кути та їхніх продавців, що щось кричали до перехожих.
– Аротедо! Оаротедо! – кричали сторожі до рабів, аби ті відійшли з їхнього шляху.
 Іві пригнувшись йшла поміж них та встигла заховатися за будиночок.
– Здається, я відірвалася від них – подумала вона, обережно виглядаючи з-за кута.
– Омано? – запитав щось голос поряд.
 Дівчина озирнулася та побачила якогось інопланетянина раси як вчений та з переляку побігла далі, прикриваючи своє обличчя.
 По відчуттях, ніби пройшло півдня. Дівчина зупинилася біля смітників, щоб пошукати щось їстівне. Вона додатково знайшла ще тканини, якою могла прикриватися, адже білі покривала дуже виділялися на фоні повсякденного одягу мешканців. Сівши їсти недоїджене желе, вона задумалася: "Зможу я знайти друзів? Вже пройшов день чи два... Я навіть не знаю, чи живі вони". Хтось вийшов з дому до перевулку, та Іві швиденько зібралася та скочила на вулицю.
 Дівчина вирішила рухатися далі, та сховатися в натовпі, аби її не знайшли. Вона йшла разом з великою купою інопланетян. Навколо неї були різні магазинчики, з яких кричали та закликали клієнтів. Іві проходила повз тканини, виставлені на продаж, та стягнула собі ще декілька, аби замаскуватися. Вона бачила, як худі та немічні раби в кайданах стояли на вулиці як товар. Дівчина пригляділася, але не побачивши там нікого знайомого, пішла далі. Вона почула приємний запах та пішла за ним. Він її привів до магазинчика з їжею, де на вітринах стояли різні страви, помічені кружками з різною кількістю крапок в середині. Хтось передав монету з двома дірками та отримав дві булочки, що рухалися. Іві зрозуміла, що їхні гроші це монети з дірками. Зрозумівши, що їй тут немає чого робити, вона пішла далі.
 Іві блукала вуличками та ночувала в провулках. День повторював вчорашній та нагадав наступний. Іві помітила, що її шкіра стала фіолетово-блакитною, та покрилася якимись камінчиками де-не-де, як в інших інопланетян, та волосся почало набувати чутливості. Нігті на руках випали, та сама вона збільшилася в розмірах. Деколи по необережності хтось міг побачити її обличчя, але ніхто їй нічого не казав. Одного разу вона вляглася в смітник, щоб трохи там поспати, коли було мало народу на вулицях. Навпроти себе, вона побачила скляну тарілочку, в якій відображався інопланетянин. Спершу вона налякалася, але потім дівчина помітила, що її рухи повторилися і придивилася ближче: "Невже це я!?"
 Страшно глянути в дзеркало та не впізнати себе, але ще страшніше побачити замість себе монстра. Іві помацала своє блакитно-фіолетове обличчя, відкрила рота та побачила, що язик став синім, а зуби зрослися, очі стали повністю чорними, ніби залиті фарбою. Вона почала ридати: "Це все через тебе, мале чудовисько!". Дівчина била по животу та в напівтемряві блиснуло скло. У Іві виникла шалена думка, та схопившись руками за уламок, вона піднесла його над животом. Дівчина була вже на половині шляху, аби розпороти живота та витягти з себе те, що зробило її такою, але вона зупинилась. Уламок випав з рук та дівчина знову почала заходитися сльозами: "І що я зроблю? Від кровотечі я просто помру у цьому смітнику і згнию тут..." Вона дивилася запустілим поглядом у темний закуток смітника. Слова застрягли в її голові: "І просто згнию тут".
 Настав наступний день. Інопланетянин ніс сміття до смітника, та відкривши бак, відсахнувся та побіг до стражі. Ті разом із головною блакитно-фіолетовою інопланетяншою з шрамом на брові заглянули до смітника.
 Іві прокинулася та помітила, що її тіло наче пливе. Вона відкрила очі та побачивши навпроти себе вченого вскрикнула. Бульбашки з маски, що була на ній, побігли догори. Іві доторкнулася долонями до скла та зрозуміла, що вона знову в пасці. Навколо неї була рідина, що повністю заповнювала скляну колбу. До Іві були прикріплені різних розмірів трубочки.
– Торокнево опаролі іто опено – спокійно сказав вчений.
– Випустіть! Випустіть мене! – закричала вона, чуючи, що вода поглинає її голос.
 
Глава 5
 Бред бив кулаками об свій скляний бокс. Його з братом везли транспортом все далі від інших.
– Толото оіваро, – сказала гладка тварина з вусами, що замінила губату та штовхнула рукою бокс Бреда.
– Видно, йому не подобається, що ти б'єш свою клітку – сказав Джером, спершись на скло.
– І що ця тварюка зробить!? Вб'є мене!? – сказав Бред та знову вдарив кулаком.
– Досить вірогідно – відповів Джером.
 Олень, що був у боксі біля них, також вдарив копитом.
– Ти би краще думав, як нам вибратися звідси! – сказав Бред.
– Ми вже майже доїхали – завершив Джером, глянувши у сторону великих кубів, до яких вони під'їжджали.
– Що це? – запитав Бред, але відповіді так і не почув.
 Їхній транспорт зупинився. Вусань натиснув кнопки на боксах і це дозволило братам дихати новим повітрям. Як тільки вони та олень випали із своїх скляних кліток, їхні шиї відразу перемотали синіми світловими мотузками, що були прикуті до палиць, що тримали їх на відстані. Піднявшись з колін, хлопці побачили перед собою великий прямокутний вхід, що був перекритий оранджевими мотузками. Вусань щось крикнув та їхній шлях став чистим. Мотузки зникли і братів почали штовхати вперед, аби вони пройшли далі. Олень почав брикатися, але до нього підбігло ще кілька інопланетян та закули його в додаткові мотузки.
– Куди нас ведуть? – звернувся Бред до брата.
 Ним сильно штурхнули і він притих. Їх завели у ще один куб, що був усередині більшого куба. Вони йшли вузеньким коридором, стіни якого були обвішані оранджевими мотузками, що освітлювали дорогу. Їх притиснули до стіни та мотузки обвили їхні кінці. До хлопців підійшли інші полонені та одягнули дві сіро-жовті тканини, зв'язавши між собою на плечах та під пахвами. Оленю додатково прив'язали ще й на задніх лапах.
– Це що їх одяг тут? – запитав тихо Бред.
– Так – впевнено відповів Джером, оскільки побачив, що в кінці шляху за ще однією огорожею з оранджевих мотузок було багато тварин, одягнених у цей колір.
 Їх відв'язали від стіни та повели далі по коридору. Оранджеві мотузки перед ними зникли, і хлопці опинились у великій кімнаті, в якій було багато коліс, що крутилися завдяки тому, що інші тварини штовхали їх. Вусань показав хлопцям та оленеві на тих полонених. Їх повели та прикули оранджевими путами кожного до пустого місця в горизонтальному колесі. Брати зрозуміли, що їм потрібно штовхати балку, що в їх руках, але олень був надто дикий, аби до неї дістати та втриматися на задніх копитах. Сторожі Вусаня старалися прикути його до колеса, але так і не змігши, повели його кудись через інший вихід.
– Цікаво, що з ним буде? – подумав Джером.
– Воталіс садо етомо! – крикнув Вусань, і всі тварини оживилися і почали швидше штовхати свої балки.
– Садо етомо! – прозвучало біля вуха Бреда.
– Та я тягну-тягну – відповів той.
 Вусань відійшов та піднявся по сходах на другий поверх, що як стрічка обвивав стіни, але був пустий усередині.
– Він дивиться на нас, наче з п'ядисталу – сказав Бред, дивлячись з-під лоба.
– Ага – погодився Джером, дивлячись на Вусаня.
 Вони крутили колесо, поки з них не почав литися піт. Усі істоти навколо йшли повільніше. Їм також було важко працювати стільки. Тертя металу об метал та подихи втомлених наповнили кімнату. Рух був уже повільнішим, хоч Вусань і кричав, аби всі рухалися швидше.
– Ми вже ніби другий день тягнемо це дурнувате колесо – ніби марячи сказав Бред.
– Бред – покликав Джером.
– Що? – запитав втомлено той.
– Я думаю, нам варто перевірити, що буде, якщо ми зупинимо це колесо – сказав Джером.
– Для чого? – здивувався брат.
– Ти не помітив, що воно деколи б'ється током? Значить, це пов'язано з якоюсь електрикою, можливо ми тоді щось вимкнемо. Думаю, це буде хорошою зачіпкою для втечі.
– Молодець, Джероме – сказав Бред та потягнув балку в протилежний бік.
 Джером також напружився та потягнув колесо до себе.
 Колесо потрохи зупинилося, і оранджеві мотузки, що були на руках, стінах та виходах, замигали і зовсім зникли. Тварини, що крутили колесо разом з ними, впали від втоми.
– Спрацювало! – крикнув Бред.
– Побігли! – сказав Джером, направляючись до виходу.
 З другого поверху почали спускатися сторожі. Брати вже тим часом бігли вузьким та темним коридором. Перед ними вискочили сторожі зовнішнього кола, але Бред добряче стукнув одного, а Джером просковзнув повз другого, і вони вже бачили останній вихід, що був на їхньому шляху. Різко їхні горла стиснула синя мотузка, та вони впали від нестачі кисню. Оранджеві мотузки на виході знову з'явилися.
– Чорт! – проскреготав Джером.
– Не можу... Не можу дихати – ледь промовив Бред.
 До них підбігли сторожі та прив'язавши їх шиї до своїх палиць повели їх назад. Вусань знову натиснув кнопку на пульті, спрямованому на хлопців, та вони знову почали дихати.
– Феро одо овакомо отес – сказав Вусань, дивлячись на братів.
 Сторожі притиснули їх до стіни, та Вусань дістав зі свого пояса палку.
– Що це він... – не встиг договорити Бред, як отримав нею по спині.
 Він спершу терпів, а потім не зміг та почав кричати від болю. Джером дивився на нього та йому було шкода. Він відвів погляд від брата та, на жаль, не міг закрити вуха, аби не чути крику. Через певний час, коли Бред вже благав зупинитися, його наказання припинилося. Він впав на коліна. Його на силу підняли та повели коридором на праву сторону. Бред почув, що тепер взялися за його брата, і той мужньо терпів удари. Його кинули в якусь невеличку камеру. Він лежав та дивився у стелю. Через певний час когось закинули в сусідню камеру. Звідти почулось: "Ах, чорт!".
– Джером? – тихо запитав Бред прислуховуючись.
– Так – відповів голос із сусідньої камери.
– Чорт, ну нас і побили за втечу – сказав Бред – Ти як там, живий?
– Бувало і гірше – відповів Джером.
– Ех, ніколи не скажеш, що тобі погано – подумав Бред та сказав – ляж на спину, земля холодна, так менше болітиме.
– Ага – почулося з сусідньої камери.
Ніч була довга, хоч і світла. Час від часу було чути кроки за дверима, а загалом була тиша.
– Ти спиш? – запитав Бред.
– Ні – відповів Джером.
– Я тут подумав... Як ти думаєш, чи є взагалі сенс звідси вибиратися? – запитав Бред.
– Чому ні? – здивувався його брат.
– Ми не знаємо, як тут усе влаштовано, і нам, по суті, немає куди вертатись. Ми на чужій планеті, тут інші правила, і ми тут ніхто. Та навіть що ми будемо їсти?
Оранджева сітка зникла з виходу, і з-за тканини виглянув сторож.
– Що таке? – здивувався Бред.
– Що сталося? – запитав Джером.
 Страж причепив шнур на шиї хлопця до палиці та потягнув його до виходу. Тим часом інший сторож зробив те саме із Джеромом. Хлопців повели до великої з відкритою стелею зали зі столами різних розмірів. Їх всадили за стіл та руки зав'язали мотузками. Перед хлопцями стояла велика миска, у яку щось насипали.
– Я що це маю їсти? – запитав Бред, дивлячись на те, як інші звірі нахиляються до тарілок та харчуються.
– Нам все одно потрібно чимось харчуватися – сказав Джером та нагнувся до миски.
– Чорт, досі болить спина – подумав Джером, нагинаючись.
 Вони обоє тихо їли, поки Бред не помітив дещо дивне.
– Тобі не здається, що на нас усі дивляться? – запитав він, оглядаючись.
– Ми тут новенькі, нічого дивного – відповів Джером.
 Хлопець побачив за столиком по діагоналі істоту, яка була такї ж раси, що і Вусань, і подумав: "Цікаво, чому ті, хто править, опинились серед тих, ким правляють?" Він перестрівся поглядом з блакитно-фіолетовою істотою, яка переговорювалася зі своїми друзями, та відвів погляд.
 Прозвучав звуковий сигнал, та всі встали з-за своїх столів. Брати також повторили це за іншими. До кожного почав підходити сторож та чіпляючись палками за шиї відводити їх в одному напрямку. Джером побачив, як та блакитно-фіолетова тварина спочатку не захотіла, аби її взяли за шию, але після того, як підійшло ще двоє сторожів, її таки схопили та повели.
 Наступною та новою для них локацією був куб з великою ділянкою, засіяною чимось землі. Джерома розділили з Бредом та поставили працювати в парі з тією твариною, яку він запримітив у їдальні. Їх прив'язали за ноги до круглого камінця, що котився за ними по металевій траншеї. Джером спершу не знав, що потрібно робити, але побачив, що всі інші торкаються до зеленого продовгастого бутону квітки та натискаючи на нього, отримують фіолетовий желеоподібний плід. Потім вони складали все у великі кошики, що їздили біля них по колії.
– Анторео оматазі – крикнув Вусань та усі почали робити свою роботу.
 Джером глянув на рослину, що була перед ним, потиснув її бутон посередині, але нічого не вилізло. Він тільки привідкрив його. Його товариш по нещастю, блакитно-фіолетового кольору побачив, що у того нічого не виходить.
 Він взяв бутон та, натиснувши його знизу, усе вилізло.
– Дякую – сказав Джером.
 Блакитно-рожева істота оглянулася, ніби дивлячись, чи ніхто не дивиться, а потім взяла щось із свого вуха та швидко помастила це на вухо Джерома.
– Що ти... – почав Джером, впавши назад.
– Все добре, не шуміти – заспокоїв його інопланетянин, подаючи руку.
– Ти вмієш говорити? – здивувався Джером, підіймаючись.
– Так ми тепер могти розуміти одне одного – відповів він оглядаючись – але ти робити роботу, щоб нас не карати.
– Добре – погодився той та перейшов до наступного плоду – Хто ти такий?
– Я Тріт – відповів той – І я хочу звідси втікати. Ти зі мною?
– Я би за, але який сенс мені тікати? – запитав Джером.
– Щоб добре жити – відповів, здивувавшись, Тріт.
– Ми з іншої планети, для нас тут немає місця. Ми можемо бути тільки слугами – сказав Джером та витиснув плід.
– Не правда, в Хауру ви могти добре жити з нами – заперечив Тріт.
 Вусань глянув на них та почав щось підозрювати. Помітивши це вони затихли на певний час.
– Що це за "Хауру"? – запитав тихше Джером.
– Хауру це місце де я жити. Є ще Карат і от там вам точно не будти добре – відповів Тріт.
– А чому ти тут, а не в Хауру?– запитав хлопець.
– На жаль, після того, як ми викрасти твоїх двох друзів, в наказання у нас забрати всіх хлопців – засмучено сказав Тріт.
– Що? Двох друзів? – здивувався Джером – Як їх звати? Вони тепер живуть з вами?
 На них знову пристально почав дивитися Вусань і вони знову затихли.
– Я не знаю, як їх звати – пошепки сказав Тріт складаючи плоди у кошика – Але вони жити з моїми батьками.
– Як дістатися до Хауру? – тихо запитав Джером.
– Треба втекти звiдси – вiдповiв Тріт.
 Вони помітили, що до них йде Вусань та трошки напружились.
– Добре, я щось придумаю – бігло промовив Джером.
 Увесь залишок дня Вусань стояв біля них, та вони не могли сказати ні слова. Після того, як три яскраві зірки помінялися місцями, їх повели в камер. Лежачи на промінях зірок, Джером обдумував слова Тріта.
– Бреде – сказав він після роздумів та не почув у відповідь нічого.
Він привстав та прислухався до сусідньої стіни. Там ворушилося якесь створіння та мовчало.
– Напевне, він в іншій камері – подумав Джером та знову ліг – звідси потрібно вибиратися.
 
Глава 6
 Транспорт довго їхав пустелею, а потім довго проїжджав повз місто. Діти бігали навкруги та дивилися на новоприбулу новинку. Холлі їхала вільним відкритим транспортом, тому з обох боків її могли оглянути. Дорослим також було цікаво, та вони підходили ближче. Магазинчики майорили кольорами, а шум на вулиці не затихав.
 Через певний час обстановка змінилася. Будівлі були напіврозваленими, а магазини з сірими тканинами траплялися де не де, або ж були повністю занепалими. Створіння тут також не виглядали життєрадісними. Деякі без життя в очах лежали на околицях дороги. Перехожих було дуже мало, та вони озираючись, проходили швидко повз.
– Куди мене везуть? – виникла думка у Холлі, коли вона побачила, як два інопланетянина билися між собою.
 Один з них різанув другого та втік, полишивши того на смерть.
 Немічна істота виглянула з вікна свого дому та, побачивши погляд, дівчина заховалася та закрила вікно тканиною.
– Жахливе місце – пошепки сказала Холлі.
 Транспорт зупинився біля великої напівзруйнованої будівлі. На її вітрині висіла прив'язана за ноги пухнаста та дуже худа і немічна тваринка та не рухалося. Губата вийшла з транспорту та зайшла до будівлі. Холлі в очікуванні прилипла долонями до скла та виглядала, коли вони повернуться. Через певний час разом з Губатою вийшло ще два створення. Перше було такого ж вигляду та форми, як і Губата, а друге було жовтим з рожевим пузом. Воно було волохатим та схожим на мавпу із шістьма руками. Інопланетянка підійшла до боксу Холлі та почала уважно її роздивлятися своїм єдиним несліпим оком, поки Мавпа стояла поряд.
– Картене? – запитала Губата.
– Картене – відповіла Напів сліпа та дала дві круглі та плоскі монети з десятьма дірками в них.
– Тора аріоно? – здивувалася Губата.
 Напівсліпа розсердилась, але вгамувала себе та докинула ще одну монету з десятьма дірочками.
– Опало – відповіла Губата та закинула гроші в мішок, що кинула в транспорт.
– Мене що... Тільки що продали? – здивувалася Холлі.
 Двоє створінь, що їхали з Губатою винесли бокс з дівчиною та поклали його на землю.
– Леонеле – сказала Напів сліпа.
 Жовта Мавпа підійшла до боксу та натиснула на кнопку. Холлі через це не переживала, адже знала, що зараз з'явиться дим всередині. Як тільки відкрився бокс, дівчина випала з нього та потрапила в руки до Мавпи, ​​що відразу зв'язала її. Транспорт поїхав, а нову полонену потягли до середини. Вона кинула погляд на, вже, можливо, мертве створіння, що було за вітриною та пішла далі. Перед її очима відкрився невеличкий стадіон, оточений стінами та без стелі. Зліва було багато кліток, що світилися оранджевими смужками, справа басейн з фіолетовою водою, а посередині очищена від піску невеличка площатка, на якій стояло пузате створіння, таке саме, як і Напів сліпа. Воно було чоловічого роду та одягнене у білу тканину із вертикальною широкою червоною смугою.
 Холлі закинули до клітки. Вона була в ній одна. В клітках поряд також хтось сидів. Холлі помітила, що яке-сь створіння дивиться своїм одним великим оком на неї та сказала: "Чого дивишся?"
 Створіння обернулося до неї другою стороною та глянуло іншим оком, що було вдвічі більшим за те.
– Ну ти і страшнючий – сказала Холлі відхилившись трохи назад.
 Вона глянула на оранджеві мотузки перед обличчям та зраділа, що вони її відділяють від інших. Потім дівчина вирішила оглянути свою клітку та побачила в дальньому кутку миску з якоюсь рідиною. Вона підповзла до неї та понюхала ємкість. Звідти смерділо, ніби там хтось помер і, скривившись, дівчина відсахнулася, закриваючи ніс: "Якого чорта!? Що це!?"
 Вона побачила тінь, що накрила повністю її тіло та глянула на постать, що стояла перед нею. Оранджеві мотузки зникли та у клітку зайшла жовта шестирука Мавпа. Вона тримала в руках щось схоже до списа та штрикнула ним в дівчину.
– Що ти від мене хочеш!? – обурилася Холлі.
 Мавпа відійшла трохи в бік та знову штрикнула Холлі. Дівчина зрозуміла, що вона від неї щось хоче та повільно почала просуватися до виходу. Мавпа заскреготіла зубами та стала позаду Холлі. Дівчина вийшла з клітки та під пильним наглядом пішла до невеличкого очищеного поля. На ньому стояв Пузань та читав щось на шматку зеленої тканини. Побачивши дівчину він засунув листа до мішка, прив'язаного на поясі.
– Фартаро окіеро – сказав він.
 Жовта Мавпа відійшла від Холлі, пригинаючись. Пузань глянув на дівчину та сказав: "Ронцо."
 Холлі дивилася на нього та не розуміла, що він каже. Той не побачив жодної реакції на своє слово та, діставши батога, вдарив біля Холлі ним. Від цього звуку дівчина та ті, хто були в клітках, здригнулися.
– Ронцо! – крикнув він та гнівно глянув на дівчину.
– Я не розумію! – відповіла вона перелякано.
– Ронцо! Ронцо! Ронцо! – кричав він, поки батіг танцював по ногах Холлі.
 Дівчині було боляче, і щоб не натрапити знову на батіг, вона почала стрибати з ноги на ногу.
– Пареро – схвально сказав пузань.
– Цей Чорт хоче, щоб я стрибала? – замислилася Холлі.
 Після цієї думки вона почала плясати сама, і удари батога припинилися.
– Пієнто! Пронцо! – зрадів Пузань та взяв щось з мішка.
– Чортовий Жирдяй! – злилася вона, стрибаючи з ноги на ногу.
 Він зупинив її жестом руки та кинув шматочок невідомої субстанції їй в руки. Холлі зловила це та уважно глянула на щось сіре, що тримала. Пузань взяв ще один шматочок та відкривши рот показово з'їв його. Дівчина понюхала та надкусила. Їй не дуже смакувало, але вона з'їла цей шматочок. Пузань усміхнувся та сказав: "Нонцо".
– Що за "Нонцо" – подумала Холлі.
 Пузань взяв ручку батога та підійшовши ближче штурхнув дівчину в плече.
– Ай! – сказала Холлі, кладучи руку на вдарене місце.
 Він плеснув в долоні та глянув, чи це помітила вона, потім штурхнув її у інше плече. Холлі поклала руку і на те місце, дивлячись на Пузаня. Той сказав: "Нонцо". Холлі плеснула в долоні та він усміхнувся. Пузань вказав їй на плече і Холлі перенесла туди руки і плеснула там. Пузань ще більше усміхнувся і вказав їй на ноги.
– Що? Що ти хочеш? – запитала вона – тобі танцювати та плескати?
 Холлі підняла ногу та потім опустила, підіймаючи іншу. Пузань зрадів та прискаючи слиною радо закричав: "Нонцо! Нонцо оаромо отіанк! Нонцо!"
– Коли це вже закінчиться – подумала вона.
 Пузань знову кинув їй шматочок їжі. Холлі було неприємно визнавати те, що її дресирували як в цирку, але вона дуже хотіла їсти, тому змирилася з цим та ковтнула новий шматок. Пузань посерйознішав та промовив: "Канцо".
– А це ще що значить – подумала вона.
 Пузань склав руки разом, скріпивши пальці. Холлі повторила те саме. Він радо вигукнув: "Коено оатані".
 Та почав водити руками в ліво та вправо. Холлі повторила за ним. Пузань знову вказав їй на ноги і вона почала танцювати. Він гучно зареготав: "Канцо! Канцо!"
– "Канцо"! Може мені ще на голові пострибати!? – подумала розсерджена Холлі – от у тебе запити.
 Дівчина знову отримала свою порцію їжі. Цього разу шматочок був більшим. Вона їла брудними руками, відчуваючи себе як мавпочка, якій кинув хтось поїсти, і вона своїми маленькими лапками тримала їжу. Пузань знову посерйознішав: "Мамно оміука аце тіво отка". Мавпа з шістьма руками почула це та побігла до кліток. Вона відімкнула дві та витягнула звідти триногого довгого та фіолетового циклопа в броні та широкого чотирилапого сірого створіння з виступаючими трьома іклами, одягненого в сіре шмаття. Вони стали біля Холлі.
– Пронцо! – викрикнув Пузань і почався танець.
 Холлі побачила, що двоє біля неї почали рухатися, та не одразу зрозуміла, що потрібно робити.
– Пронцо! – крикнув Пузань та вдарив батогом Холлі по нозі.
– Ай! – крикнула вона та почала плясати.
 Пузань задоволено дивився на танці: "Нонцо"
 Усі змінили рухи і Холлі танцюючи почала плескати в долоні.
– Поенто! Поенто! – зрадів Пузань – Канцо!
 Усі знову змінили свої рухи. Холлі танцювала та махала у різні боки скріпленими руками. Краєм ока, вона помітила, що сіре створіння збоку зашпорталося та почало падати. Вона зупинилась та зловила його. Слідом удар батога пройшовся по її руці. Холлі було боляче. На руці виступила кров.
– Чортовий тиран! – подумала вона, дивлячись в чорні очі Пузаня.
 Під ляскіти батога вони танцювали і танцювали до втоми в тілі.
– Вже замінилося два Сонця – подумала Холлі, спершись на стінку своєї клітки та дивлячись у небо пустим поглядом.
 Вона глянула на свої кросівки, на яких були порізи через батіг та зраділа, що не була боса. Перед нею замигали промінці клітки та зникли. Холлі була готова до того, аби за нею прийшла знову Мавпа, але ніхто не з'явився. Дівчина піднялася та підійшла до краю клітки і промені знову замигали та з'явилися.
– Що це було?– подумала вона.
Холлі знову сіла на своє місце та сперлася до стінки.
– Ток току – сказало сіре створіння з чотирьма лапами, що було в сусідній клітці.
– Що ти хочеш? – втомлено запитала Холлі.
– Току ток – сказало створіння та відірвало тоненьку смужку із своєї одежі.
 Воно потягнулося до руки дівчини. Холлі була надто втомлена, аби ще чогось зараз боятися, та дала руку. Створіння перемотало поранене місце шматком своєї одежини.
– Ого! Дякую! – сказала Холлі, дивлячись на пов'язку та усміхнулася – Буду тебе називати Току ток.
 Пузань біля басейну тренував якихось водних істот. Під його керівництвом вони занурювалися та вистрибували роблячи різні рухи у повітрі. Під плескіт води Холлі заснула.
 Холодна вода, що виплеснулася на обличчя, розбудила дівчину.
– Якого чорта!? – обурилася вона, витираючи з себе каплі.
– Аркатете! Аркатете! – сказав Пузань та, набравши води з великої діжки у миску, полив наступного полоненого.
– Що цей Пузань хоче від нас цього разу? – подумала Холлі.
 Він виглядав дещо інакше. На його обличчі були різнобарвні горизонтально намальовані смужки, і ще він мав на собі зелено-біле пончо, зав'язане на плечах, що не досягало пуза. Він пішов до чогось велетенського і накритого сірою тканиною та здер накриття. Під ним був транспорт з великою кількістю квадратних кліток, що йшли по колу у формі бублика в два, а то і три поверхи. Мавпа з шістьма руками витягувала полонених та запихала їх туди.
– Що це ще таке? – подумала Холлі, підходячи до оранжевих мотузок впритул.
 Мотузки перед нею зникли, та Мавпа разом із списом почала витурювати Холлі на вулицю. Дівчина слухняно йшла вперед. Її заселили у нову клітку на транспорті на першому поверсі. Дівчина, схопившись за мотузки, дивилася, як переселяють усіх інших. В центрі поміж кліток був закритий скляний басейн з темно фіолетовими створіннями, схожими на акул своїми хвостами, з трьома пальцями та дуже непривабливими обличчями. Вони плавали туди і назад метушившись у воді. Напів сліпа також дивилася, як усіх переселяють. Коли ж всі були на своїх місцях, вона сіла за кермо, а Пузань застрибнув на закритий басейн. Транспорт повільно рушив.
 Спершу вони їхали в тиші. Розвалене місто було досить великим та сірим. Ніхто з перехожих, що подеколи траплялися, не звертали на них увагу. Холлі сиділа склавши ноги та руки разом та дивилася на шлях, що втікає від неї. Биття кам'яних коліс об кам'яну землю навіювало монотонну колискову, що тягнула у сон.
 Майже що дрімаючи, Холлі не помітила, як вони виїхали у іншу частину міста. Вона прокинулася від того, що Пузань почав щось кричати з гори.
– Васта акісо оніарко! Васта акісо окаро! Окаро оменто! – зазивав він.
 Холлі помітила, що навколо скупкувалося багато створінь, які хотіли подивитися на тих, хто в клітках. Вони підходили та тикали пальцями. Холлі вісунулася у самий дальній кут, аби до неї ніхто не міг дотягнутися. Дівчина помітила, що навколо панує зовсім інша атмосфера. Багато перехожих, багато магазинів та навіть якісь примітивні скульптурки. Будівлі були розкішними та цікавими. Траплялися навіть невеличкі зони з садами. Це все відрізнялося від місця, з якого вони виїжджали.
 Через певний час транспорт зупинився. Холлі поцікавилася, чому вони стали. Обернувшись, вона побачила перед транспортом велику будівлю з аркою, у яку заходили створіння.
– Куди це нас привезли? – подумала Холлі, заглядаючи у арку. Це що, якась сцена?
 Усі відвідувачі заходили всередину та сідали на свої місця. Було приблизно десять рядів сходів, які вели догори. На них якраз і сідали відвідувачі. Якесь створіння ходило по рядах та збирало у мішок гроші, які їм давали. Хтось сидів та щось їв, хтось балакав із своїм сусідом, а хтось мовчки чекав на початок.
 Пузань стрибнув на землю та сказав до Мавпи: "Латеці іцоаро!"
 Холлі кинулася до краю клітки, щоб глянути, що робитиме шестируке створіння. Тим часом Пузань пішов у арку та через декілька хвилин гучно зазвучав його голос, і почулися крики радості від глядачів. Мавпа вивела з клітки велику синю істоту з одним оком, яка несла камінь на голові. Одноокий зайшов у арку та попрямував до сцени. Глядачі знову вибухнули криками радості та захоплення. Пузань став поряд із Однооким та крикнув йому "Тернатцо!" . Одноокий взяв камінь та розбив його навпіл об свою голову. Почулися звуки здивування від глядачів. Потім він взяв уламки та почав їх розжовувати. Каміння кришилося під його зубами. Потім Пузань вказав на більший камінь, що був поруч та промовив: "Трандо" .
 Одноокий спершу не хотів, але після удару батогом взяв камінь до рук та розтрощив його. Глядачі були в захопленні. Поки усі галасували, Мавпа завела Одноокого назад та взялася за нових полонених. Вона витягла з клітки фіолетового циклопа і Току тока та направилася до Холлі.
– Я так розумію, зараз наша черга виступати – сказала вона, коли перед нею зникли оранджеві мотузки та з'явився спис, що погрозливо був спрямований до неї.
 Дівчина разом із двома партнерами по сцені прямувала через арку. За нею також вийшли ще декілька під наглядом Напів сліпої. Пузань вже чекав на них. Коли всі були на сцені, прозвучали бурхливі овації. Пузань показав руками, щоб всі притихли, та коли гучність зменшилася, прозвучав ритм музики. Створіння, що йшли позаду, тепер сиділи на сцені та стукали по мисках з різних матеріалів. Почекавши ще декілька хвилин, Пузань промовив: "Пронцо!"
 Двоє біля дівчини почали танцювати, і вона почала теж. Пузань задоволено дивився за їхніми рухами та почав підіймати руки, аби глядачі знову почали викрикувати та радіти побаченому.
– Нанцо! – сказав він, і рухи змінилися.
 Вони танцювали під звуки музики та овацій. Холлі це все робила не по своїй волі, і на мить вона подумала: "Невже так тепер буде завжди? Ця сцена і ці циркові номери. Як до цього дійшло? Я тепер невідомо де і невідомо серед кого...
 Дівчина настільки зайшла в роздуми, що не помітила, як наступила на каміння. Послизнувшись, вона впала та вдарилася локтем. Пузань розізлився та замахнувся батогом. Холлі вже бачила, як тоненька смужка летіла на неї, але швидшим був Току ток, що вистрибнув перед нею та отримав удар.
– О, ні! – викрикнула Холлі.
 Пузань ще кілька разів вдарив Току тока. З'явилися свіжі рани на його тілі.
– Караман натавана! – крикнув Пузань, і Мавпа поволокла за собою Холлі.
 На сцені було тихо. Току ток лежав трохи потрясуючись. Пузань штовхнув його, але той не підвівся. Тоді він копнув його, відкинувши чим подалі від сцени, та вистава продовжилася.
 Холлі закрили в клітці, а потім Мавпа принесла і її сусіда. Току ток лежав незворушно і з його очей текли сльози. Холлі підповзла чим поближче до його клітки та простягнула руку. Її долоня торкнулася пухкої шерсті. Току ток спершу здригнувся, а потім знову лежав непорушно.
– Дякую – тихо сказала вона, дивлячись на поранене створіння.
 Після закінчення вистави транспорт поїхав назад. Для Холлі дорога була тихою, адже вона була в своїх думках. Дівчина навіть не помічала, що час від часу Пузань на неї грозно зиркав.
 По приїзді Пузань стрибнув на землю та першим ділом пішов до клітки Холлі. Він витягнув її звідти та потяг до вітрини. Скинувши немічну істоту, прив'язану за ноги, догори дригом, він прив'язав Холлі руки та повісив її на гак.
– Ноано омпо? – запитала Напів сліпа.
– Кате ерфока! – крикнув злобно він та вийшов з-за вітрини, закривши за собою двері на примітивний засув.
 Вони поїхали до заїзду, що був з іншого боку. Коли все затихло, дівчина тільки тоді прийшла в себе. Навпроти неї була пуста та напівзруйнована вулиця. Руки вже почали боліти, але їй ніяк не дотягнутися до землі.
– І як я це все допустила?! – подумала вона, дивлячись на тіло, що лежало під нею – Раніше треба було думати, а зараз що!? Вишу тут як заєць на забій!
 Вона видихнула та глянула на запачкане скло, що відділяло її від вулиці. Дівчина побачила своє відображення та розізлившись почала мотиляти ногами та старатися вибратися: "От чорт! Нічого не виходить!"
 Вона постаралася розслабитися та глянула на пути на руках. Холлі зрозуміла, що немає сенсу в тому, аби пробувати вибратися. Її руки були перемотані дуже туго.
– Думаю, я тут на довго – сказала вона, здувши пасмо волосся з обличчя.