ЧайДивака - Повернутися на Землю, ЧайДивака
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пролог
Джером закричав та кинувся до того місця, де моментально зникла Іві. Вибух в середині будівлі усе похитнув. Поверхня під ногами почала розвалюватися. Впавши на кінці даху, хлопчина бачив, як в червоно-чорних клубах вогню зникала Іві. Між Джеромом та іншими виникла тріщина, що стрімко розширювалася.
– Ні! – викрикнув Річі та впавши на розрив, схопив Джерома за ногу.
Фін, тримав вченого також, аби той не впав у провалину.
– Ні, Іві! – кричав Джером простягаючи руку у пустоту.
– Тримайся, Річі! – побачивши, що розлом збільшується з останніх сил промовив Фін.
– О Господи! Що нам тепер робити?! – захвилювалася Холлі, відійшовши від шматка даху, що відколовшись полетів у низ.
– Річі! Телепортуй нас! – вигукнув Фін.
Глава 1
Сонце огортає планету своїми полум'яними обіймами, а його промені розсіваються по місту, неначе скляні нитки дорогоцінного вітражу. Відкриті вікна не приносять очікуваного полегшення в спекотному повітрі, але це не заважає мешканцям цього міста залишати їх відчиненими. М'який асфальт розтікається під ногами, нагадуючи глиняну гончарню, де кожен крок – це можливість творити щось нове.
Сьогоднішній день обіцяє бути не менш яскравим, ніж зазвичай. Містечко славиться своєю творчістю, від дітей, які малюють графіті на стінах, до всесвітньо відомих художників, поетів і музикантів. Тут існують численні навчальні заклади, які сприяють розвитку талантів молодих людей. Серрабоннський університет мистецтв – це живописна мозаїка творчого духу, де обирають за талантом та наполегливістю, а не за впливом чи багатством. Будівля академії вражає своєю величчю та розкішністю. А сад, що оточує її, дарує приємну прохолоду у спекотні дні.
Серрабоннський університет мистецтв вражає своєю архітектурною красою. Шість великих колон мають вигляд монументальних стовпів, сповнених історією. Вони ведуть до величезних дверей, що розкривають шлях до всесвітнього мистецького виміру університету.
Білі стіни обклеєні білою мозаїкою, яка завдяки грі світла створює неймовірні тіньові візерунки. В обід та вечором можна помітити дракона, що з'являється на фасаді, а в інший час дня – візерунки дощу та хвиль бушуючого моря. Це надає будівлі загадковості.
Прозорі вікна ловлять сонячні промені і створюють магічний світло-тіньовий ефект. Коридори та аудиторії наповнені цією загадковою атмосферою, яка наштовхує студентів на творчість та розвиток мистецтва.
Інтер'єр університету – це справжній шедевр, що відтворює елегантність і розкіш зовнішнього вигляду Серрабоннського університету. Кожен куточок цього освітнього закладу відображає любов та пристрасть до мистецтва, і студенти можуть не лише навчатися, але і надихатися на творчість в цьому чудовому середовищі.
Важко переоцінити значення університету для розвитку мистецтва. Інтер'єр академії, прикрашений найкращими роботами студентів, надихає та мотивує кожного, хто крокує по цих коридорах. Чудернацькі плаття та їх ескізи, макети розкішних архітектурних споруд, виліплені великі та малі скульптури, живописні картини різних розмірів та аркуші паперів розписані в різній стилістиці та різними матеріалами притягали до себе погляд. Студенти оточені шедеврами своїх товаришів та попередників, що створює атмосферу здорової конкуренції та прагнення до вдосконалення. Тому університет відомий своєю високою якістю навчання, і потрапити до нього вважається великим досягненням, оскільки лише найкращі студенти мають можливість навчатися та розвиватися тут.
Але в будівлі є один нюанс – верхній поверх. Влітку, крони дерев не досягають його, і відсутність природного затінку робить його надзвичайно спекотним. Проте навіть ця дрібниця не здатна заслонити настрій і творчий дух.
Зараз, коли спека долає кожен куток міста, і коли прогноз погоди, мабуть, здається сумнозвісним, тут зібралися люди, які не втомлюються чекати на викладача.
У цій аудиторії вікна були заклеєні тонкими, зіщільненими аркушами паперу, та закриті на віки. Це було не ініціативою студентів, а обмеженням, яке ввела влада міста після трагічного інциденту. Колись тут стався неприємний випадок, коли одна з імпульсивних студенток, вибухнувши гнівом через несправедливі бали, кинула велику гіпсову голову через вікно. У той момент на вулиці проходила жінка, і ця історія закінчилася трагічно. З цього часу міська влада вирішила заборонити відчиняти вікна, щоб уникнути подібних подій.
Однак це вирішення створило нову проблему – повітря в аудиторії стало щільним та душним. Щоб забезпечити студентам нормальні умови для навчання, університету довелося замовити тисячу кондиціонерів. Проте далеко не всі вони були вже встановлені, і деякі студенти все ще мусили терпіти спеку.
В такий же спекотний день один з аркушів на вікні відклеївся, прокидаючи смужку сонця, яка впала на чиєсь обличчя. Світлозелені очі загорілися в світлі, і руде волосся, яке в тіні здавалося карим, розцвіло відблисками сонця.
– Ох! Знову відклеїлось... – відзвучав засмучений стогін у хлопця, коли він вирішив відвести погляд від монотонності своєї роботи. Знявши навушники, він підійшов до вікна, де тонкі аркуші паперу відділили зовнішній світ від внутрішнього. Пальцем він розгладив папір і притиснув сильніше до місця стику. Він завжди дбав про своє робоче середовище, хоч його речі і носили сліди старості. Дешеві навушники були замотані чорною ізолентою в декількох місцях, а сіра футболка мала свою частку графіту, який вирішив здійснити втечу із листків зі столу.
– Ей! Рудий! Підсунь мені той листок, що навпроти мене праворуч, а то мені теж світить… – зівав хлопчина з кучерявим темним волоссям, лежачи на обох руках і вдивляючись у тонесеньку смужечку сонячного світла, що блукала в кінці його майже порожнього столу. Та смужечка навіть не намагалася заважати йому. Навпаки, вона виглядала як рятівний промінь у відсутності будь-якої насправді цікавої роботи. Замість того, щоб малювати ескізи, його олівець просто лежав поруч, без точіння, а біла футболка набирала в себе відбитки графіту з перекресленого із злості аркуша.
Проте, коли рука Рудого направилася до вікна ліворуч, зразу ж її зупинила Холлі.
– Ти, здається, трохи перебільшуєш, або не замислюєшся над тим, чим заважаєш Фіннові, – вона висловила своє незадоволення і, не думаючи двічі, вдарила кучерявого по голові скрученою в трубочку картонною папкою. Браслети на її руці намагалися вийти на свободу, коли вона рухнула рукою.
– Ай! Жінко, що ти робиш?! – викрикнув він, посміюючись, та потерши потилицю, поклав руку на плече Рудому. – Ми ж друзі з ним.
Фінн здригнувся від дотику та опанувавши себе, спокійно повернув голову в сторону руки та тихо сказав: "Ітане, забери, будь ласка, руку."
Кучерявий в свою чергу забрав показово руку та підняв ще одну, перебільшено показуючи, що він не зробив нічого поганого та не чіпатиме його.
– Чорт! Я вже не те написав через вас! – розгнівано вкинув Бред, прошаркуючи пальцями по своєму блондинистому волоссю та агресивно клацаючи по ноутбуку. Він був явно на межі через надокучливість одногрупників, які заважали йому зосередитися. Холлі обернулася до нього, розважливо поправляючи своє світле блискуче волосся з рожевими кінчиками та придивляючись, що він виробляє.
– Що ж ти? – запитав посміюючись Ітан, поклавши лікті на стіл Холлі та зазираючи за її плече. – Потрібно слідкувати за тим, що пишеш.
Бред відвів погляд від екрана та глянув на Ітана. – Я зараз прослідкую, щоб ти отримав від мене.
В аудиторію відчинилися двері. На порозі з'явилася дуже красива та витончена фігура дівчини, одягнена в дороге мереживне плаття. Ітан хотів щось відповісти Бреду, але, побачивши її, передумав та притих.
– Ох! Я нічого не пропустила? Викладача ще немає? – запитала вона, оглядаючи аудиторію.
– Ні, Арбі, нічого корисного ти не пропустила, сідай переді мною, – промовила блакитноволоса сусідка та простягнула руки до крісла, що було перед її столом, пхаючи його до себе.
– Ох! Дякую, Іво, – промовила Арабелла, сідаючи за своє місце.
– Що ти там притих? – звернувся Бред до Ітана.
Той же в свою чергу закляк, та проскочивши поглядом по Арабеллі, почервонів та почав думати, що відповісти.
Тихенький гул, що був увесь час зник.
– Що? – вскрикнула Іві. – Ну це вже зовсім. Цієї спеки не витримує навіть мій ноутбук!
– Ох! Краще тоді дай йому відпочити від роботи, – промовила Арабелла.
– Та він вже сам собі зробив відпочинок, – відповіла Іві, закриваючи погаслий ноутбук. – Я би й сама хотіла на відпочинок. Річечка, вогнище, пісні біля нього...
Вона розляглася по ноутбуку, уявляючи, як плаває в річці, та жар від нього повернув її до реальності.
Іві встала, та поправивши шлейки від блакитних шортів на жовтій у білу смужку футболці, вирішила відкрити двері в коридор в надії, що можливо там хоч трохи холодніше.
Йшовши назад, вона почула голос свого сусіда позаду.
– Це твоє, – сказав до неї хлопчина, протягнувши руку, на якій було тату китайського дракона.
– О! Він завжди кудись дівається. Потрібно замінити замочок. Дякую, Джероме! – усміхаючись відповіла вона. Він лише погодився кивнувши головою і нічого не сказав.
Загалом, Джером був людиною, яка не витрачала слова даремно, на відміну від Бреда. Вони були братами-близнюками, але абсолютно різними за характером та стилем. Якщо Джером вирішив бути таким, яким він є, то брат намагався виділятися, фарбуючи своє волосся у світлий колір та маючи пірсинг над бровою. Єдине, що Джером мав на тілі не з народження, це тату китайського дракона з зеленими рогами. Їхній стиль одягу також суттєво відрізнявся, Бред обожнював виразний одяг зі спеціальними візерунками та подертостями, а Джером віддавав перевагу простим речам.
– Іво, ти казала про відпочинок. Можливо, поїдемо кудись на днях? – запитала Арабелла, намагаючись відволікти Іві від її роздумів.
– Давай. Я тоді гляну на погоду. Можливо, поїдемо до річки? – запропонувала Іві, переглядаючи інформацію на своєму телефоні. Вона була рада такій пропозиції з боку подруги.
– А чому би й ні? Можливо, вирушимо за кордон? – висловила свою пропозицію Арабелла, з захопленими очима.
– Я б і сама хотіла, але моя мати зійде з розуму, якщо я буду так далеко від дому, – засмутилася Іві.
– Пробач, я зовсім забула про це, – вибачилася Арабелла.
– Ви двоє? Можливо, разом поїдемо? – Бред звернувся до них, опираючись на стіл.
Він був не проти провести свій день в компанії двох красивих дівчат. Загалом йому завжди подобалася жіноча увага. Деякі жартома називали його ловеласом, але Бреду це навіть подобалося.
– Ну... – почала ніяково Арабелла, та трішки зашарівшись, не договорила.
– Ага, давайте разом. Я за, якщо у нас буде більша компанія, – посміхнулася Іві.
– Ти що? – тихенько промовила Арабелла та легенько штурхнула сусідку.
– Тоді і я з вами – вистрілив Ітан, дивлячись на Арабеллу. Вона ж в свою чергу ще більше впала в фарбу та відвівши погляд, глянула на подругу.
– Якщо всі будуть вільні післязавтра, то ми їдемо, – весело відповіла Іві, бачачи, що компанія росте. – Хто ще приєднається? Фінн? Холлі? Джером?
– У мене вихідні зайняті, так що ні, – сказала Холлі.
Вона мала плани на одного хлопця, з яким має піти сьогодні на побачення, тому не хотіла проводити вихідні ще з кимось.
– Я також маю плани – відповів Джером.
– Я... Я також буду зайнятий, у мене робота, шкода, але не вийде – тихо відповів Фінн.
– Ну, значить, нас буде четверо. Погода післязавтра обіцяє бути чудовою, так що поїдемо. Добре, обговоримо все завтра. А я зараз побіжу на зустріч з друзями – швидко вирішила Іві, запихаючи ноутбук в чохол.
– Але ж тільки половина пари минула – зауважила Арабелла.
– Якщо викладач прийде, то перекажеш все мені. Папулі! – промовила Іві, виходячи з аудиторії.
– Ну, що ж, тоді і я... – Ітан не встиг закінчити свою думку, як в дверях знову з'явилася Іві. – Чому ти знову тут?
Вона ніяково усміхалася, а позаду неї стояв викладач.
– Вже думала втекти з пари – з посмішкою сказав він заходячи.
– Хах, ну... Я думала, вас не буде – відповіла вона, сідаючи за своє місце. Іві трохи засмутилася, що викладач перестрів її і все ж таки сіла сидіти пару.
– Не переживайте, – сказав викладач, дивлячись на годинник та ковтнувши трохи кави зі свого стакана. – Ця пара буде короткою, бо у мене є плани.
Він вставив флешку в системний блок під столом і на фоні білої стіни з'явилися абстрактні зображення різних кольорів та форм.
– Тема вашої роботи – "Сприйняття простору". Вам доведеться відвідати різні місця та пропустити через себе звуки та тишу, відчути тепло та холод, вітер та усе навколо, і це впливатиме на ваше сприйняття світу. Приклади робіт ви можете побачити на стіні. Тепер передаю флешку Арабеллі, вона поділиться данними з іншими. До зустрічі, – промовив викладач і вийшов з аудиторії.
– Це і справді було швидко – здивувався Ітан.
– Ледь не забув, Ітане, закриєш аудиторію, – виглянувши з коридору на секунду, сказав викладач.
– Ще й я? – запитав Ітан, розуміючи, що відповіді не буде.
Глава 2
Коли всі вийшли з аудиторії, внутрішній світ Ітана буквально розцвів радістю щодо майбутнього відпочинку з Арабеллою. Це був перший раз за три роки навчання, коли вони зможуть провести час разом в іншій обстановці. До того вони були в університеті і більше ніде. Завжди Ітан бачив, як її завозить дворецький після навчання у її розкішний будинок, що був за межами тієї простоти, в якій жили на окраїні міста та поряд із центром, де і був би Ітан, якби не гуртожиток. Його батько був достатньо заможним, але не надавав йому жодної фінансової підтримки, залишаючи його на самостійне існування.
Виявилося, що мати зрадила батькові, і ця жахлива таємниця стала зрозумілою з часом, адже чорне кучеряве волосся сина, в сім'ї прямоволосих блондинів, несли в собі усю правду. Мати не витримала тиску з боку свого чоловіка та скоїла самогубство. Батько ж залишився жити з глибокою неприязнню до свого сина, намагаючись не бачити того чорного кудрявого волосся.
Ітан, однак, витерпів усе це, виконуючи батькові вимоги і голився належним чином, аби приховати чорний колір. Та коли одного дня батько запросив до дому нову жінку, Ітан не зміг витримати цього удару та вирішив втекти. Він відмовився приймати на місце матері будь-кого іншого. Для нього ця ніша була назавжди закритою.
Спочатку серце Ітана наповнила образа, потім з'явилася злоба, а з часом він став апатичним. Тривалий час він провів, сидячи на порозі якоїсь будівлі в місті, вдумливо спостерігаючи за своїми власними думками, які поглинали його. Люди проходили повз, перетворюючись на метушливі плями кольорів, що пролітають то вліво, то вправо. День замінявся ніччю та навпаки вже декілька разів. І коли пішов дощ, Ітан дозволив собі випустити сльози, залишаючись сам на сам із своєю трагічною історією.
– Френсісе, ти бачиш? Там хлопчик. Можливо щось сталося?– запитав невідомий голос неподалік.
– Так, панно, я бачу. Я не раджу вам підходити до нього. Напевне він безхатько– відповів грубший голос.
– Це сумно тоді – засмутився перший голос.
– Панно, ви промокнете, зачекайте– стривожено почав говорити другий голос вже ближче.
На обличчя дванадцятилітнього хлопчини перестали капати каплі. Він розплющив очі та побачив перед собою дуже миловидну дівчинку в платті, що правою рукою прикривала своє обличчя від дощу, а лівою його. Коли темно-карі та світло-зелені очі зустрілися, Ітан відразу ж забув про свої турботи.
– Панно, не робіть більше, будь ласка, таких необдуманих вчинків – підбіг до дівчинки дворецький та прикрив її рожевою парасолькою з кораловою ручкою.
– Хлопчику, що з тобою сталося? Чому ти плачеш?– запитала дівчинка простягаючи і праву руку, щоб прикрити його від дощу.
– Я...– ніяково промовив Ітан та відвів на мить погляд.
– Ну добре, мене звати Арабелла, але для дуже близьких – Белла. Я тобі допоможу, але розкажи, що трапилося? – промовила дівчинка, дивлячись на Ітана.
– Панно, не можна обіцяти допомогти, якщо ви ще не знаєте, що трапилося– занепокоїно промовив дворецький.
Ітан глянув на неї, і в середині нього щось ожило. Він здивувався, що хтось пропонує йому свою допомогу. Йому цьому непотребу, та ще й така красива і багата дівчина.
Прозвучав буркіт, і всі троє глянули на живіт Ітана.
– О, так ти голодний! Можливо розмова піде за чашечкою чаю у мене в будинку?– допитливо глянула на хлопця Арабелла.
– О, ні! Тоді мене точно звільнять– пошепки промовив дворецький округливши очі.
– Ах точно, батьки зовсім не люблять, коли я привожу гостей з вулиці– засмутилася дівчинка та надула щічки– Що ж тоді робити?
Дворецький ледь помітно видихнув та трошки заспокоївся. Дівчинка витягнула свій кружевний таманець та простягнула його хлопчику.
– Панно...– дворецький знову округлив очі.
– Нічого страшного, Френцісе, цьому хлопчику вони потрібніші– вона взяла його руку своєю білосніжною ручкою та вклала туди білий гаманець – Ось, тримай.
Світлий колір в його руках трохи потемнів від слідів пальців. Ітан притиснув гаманець до серця та промовив тихенько :" Дякую".
– Панно, ми вже запізнюємося на уроки живопису, вам потрібно ще багато працювати, щоб ви могли колись поступити до Серрабоннського університету мистецтв– промовив дворецький до панни з надією, що вони зараз же підуть.
– Ох, точно!– промовила вона– але я не можу лишити його ось так під дощем. Візьми мою– промовила вона і хотіла взяти рожеву парасолю, та дворецький поміняв руки місцями та простягнув їй свою.
– Краще візьміть мою, панно. Чорний йому більше пасуватиме, ніж рожевий– промовив дворецький та подумки подумав – яке ж ви добре дитя, панно.
Арабелла передала Ітану парасольку, та попрощавшись пішла з дворецьким.
Ітан повірив, що не все у цьому житі погано. Після того, як він піднявся на ноги, його погляд впав на гаманець у руці , і в його думках з'явилася мета – Серрабоннський університет.
Після цього, все в житті Ітана стало налагоджуватися. Він знайшов непогану квартиру на окраїні міста та наполегливо працював на роботі. Невеликий талант в мистецтві приніс результати, і він зміг отримати можливість поступити у бажаний університет. Старання Ітана призвели до того, що він переїхав у гуртожиток в центрі міста, а стипендія допомагала покривати його витрати на життя.
Ітан досяг своєї мети, але коли він намагався підійти та заговорити з Арабеллою в університеті, все зупинилося. Щось всередині його душі завжди стримувало його – то відчуття нерівності в фінансовому плані, то різниця у вихованні та способі життя. Ітан завжди відчував себе перед нею неповноцінним.
Але, не дивлячись на страх нерівності, хлопець таки зробив, нарешті перший крок. В цей момент він був гордий за себе, як ніколи. Ітан закрив аудиторію та направився до гуртожитка. Сонце вже не так сильно палило та дув вітер. На небі почали з'являтися хмари, що час від часу робили затінок на певних клабтиках землі.
– Напевне, буде дощ– подумав Ітан, дивлячись на ті темні хмари, які тільки що розкидались по небу, як незапрошені гості на сонячній вечері.
Загудів його телефон в кишені, попереджаючи, що вимкнеться через декілька хвилин. Ітан встрепенувся від вібрації, а коли побачив повідомлення, відчув полегшення.
– Поки ще є заряд, варто замовити щось поїсти – подумав він, швидко роблячи замовлення на телефоні. Екран згас і Ітан полегшено видихнув, бо все ж таки встиг зробити задумане. Занурений в телефон, Ітан не помітив, як дійшов до свого гуртожитка. Зайшовши на свій поверх він відкрив двері і в його ніс вдарив різкий запах сигарет.
– Ей, ти не міг би курити на кухні!?– невдоволено сказав Ітан, дивлячись на свого сусіда в кімнаті через сіруватий дим.
Кімната була розділена на охайну та неохайну сторони. Біля пустого та чистесенького столу стояв ще один, обсипаний аркушами з інтер'єрами аж до самої підлоги. За цією горою аркушів сидів трохи старший за Ітана хлопець в окулярах, з цигаркою в роті. Промінь світла від лампи, як прожектор, освітив частину диму та відбився на двох аркушах, на які дивився сусід, п'ючи каву.
– Я там був, але мене сусіди вигнали – спокійно відповів той не відриваючись від роботи.
– От же ж– фиркнув Ітан і підійшов до вікна, аби відкрити його.
В кімнату зайшло свіже повітря і почало розсіювати клуби диму. Разом з ним зашелестіли аркуші на столі і підлозі та почали повільно рухатися. Почувся стукіт в двері.
– Напевне їжу принесли– подумав Ітан і направився до дверей.
Як тільки він їх відчинив, в носа прилетів кулак. "Бах!" і Ітан лежав на землі. В дверях стояли троє накачених старших хлопців. Той, що був в центрі, потирав свою руку після удару.
Ітан відлетів до сусідського столу, і гора аркушів встрепенулася та посипалася на нього. Аби не розлити напій, сусід підняв стакан і глянув на Ітана.
– Думаю, варто буде тепер обачніше відкривати двері– промовив він і сьорбнув кави.
– Чому ви прийшли так рано, варто було попередити мене! – вскрикнув Ітан, тримаючи себе за ніс. Його біло-чорна футболка тепер мала і червоне забарвлення. Ітан не розумів, що відбувається і чому його одразу вдарили.
– Ось я і прийшов тебе попередити, – сказав головний та сів навпроти хлопця.
– Я... Я не розумію, – занепокоєно сказав Ітан.
– Як ти смієш від мене трубку не брати!? Ммм..? – протягнув головний та поставив руку на плече Ітану.
Ітан округлив очі та зрозумів, що він пропустив дзвінки поки був вимкнутий телефон і в його душі прозвучали слова :"О ні!"
– А я тобі довіряв, ти мене ще ніколи так не підводив...Ну крім одного разу, але ми з тобою тоді поговорили і ти все зрозумів– промовив головний та взяв Ітана за обличчя – ти мені ще не виплатив усього за те, що я тебе влаштував в університет. А це було ой, як не легко...
– Так, я знаю. більше такого не повториться– злякано сказав Ітан.
– Що ж, тоді я тобі дам ще один шанс– промовив головний та забравши руку від обличчя протер кров по його футболці та підвівся – не підведи мене, бо я дуже розчаруюся.
Ітан швиденько підвівся не дозволяючи собі дивитися їм в очі і дістав щось з шуфляди свого столу.
– Ось, тут є вся сумма за ці три місяці– відповів він протягуючи товстий конверт.
– Можеш, якщо захочеш – похлопавши Ітана по плечу сказав головний і взяв конверт.
Троє пішли залишивши навстіж розкриті двері. Сусідки, проходячи повз, побачивши, що відбувається в кімнаті, прикрили руками рот і пришвидшено пішли далі.
– Ти Ітане дарма з ними зв'язався, ти і своїми силами міг сюди потрапити.– промовив сусід потушивши цигарку об попільничку переповнену ними.
– Заткнись – злобно викрикнув Ітан і закривши двері пішов в туалет.
Обпершись руками на умивальник, він глянув в дзеркало. У відображенні він побачив своє обличчя, що точно відображало стан, в якому він опинився три роки тому. Він тепер знає, що міг впоратися сам і, ймовірно, потрапив сюди саме так, але страх перед можливістю не вступити в цей університет і саме в цю групу, закривав йому очі і заставляв його піти на крайні міри.
– Що я наробив– злобно, але тихо сказав він відвертаючись від дзеркала.В той момент, йому захотілося, аби Арабелла притулила його до себе і сказала, що все буде добре, але згадавши, що і це не можливо він розчарувався ще більше.
– Ми занадто різні – подумав він і почав змивати кров з обличчя.
Йому хотілося, щоби його хтось пожалів, але він знав, що Арабелла в його фантазіях і Арабелла в реальності це різні люди. В університеті вона вічно то в роботі то говорить з Іві.
Ітан завжди непомітно дивиться на неї, але вона ніби десь за чорним дзеркалом, за яким їй його не видно.
– Чорт – вскрикнув він і вдарив рукою об стіну з люті. Потім заспокоївся та пішов до кімнати.
Глава 3
– Панно. Панно – промовив неподалік голос.
– Ох! Вибач, ти щось казав, Френсісе? – запитала Арабелла та глянула розсіяним поглядом на свого водія.
– Так, панно, ви усе перебираєте бусини на сумці. Вас щось непокоїть?
– Ох! Не те, щоб... – протягнула вона та глянула у вікно, думаючи про поїздку. – Френсісе, може мені подобатися ще хтось крім мого нареченого?
– Я трохи... Не розумію про що ви, панно. Думаю...Не бажано, аби вам подобався ще хтось.– трохи занепокоїно промовив дворецький.
– Я теж так думаю.– сказала Арабелла і посміхнулася– Це просто спонтанне питання, не хвилюйся, Френсісе.
Ці слова застигли в голові дворецького. Він завжди бажав, щоб його панна була щасливою, але останнім часом вона ставала все задумливішою та сумнішою. Це заставляло його непокоїтися все більше та більше.
Машина припаркувалася біля затишного будинку, поруч з іншою автівкою.
– Напевне це Даріан, – з ноткою смутку промовила Арабелла.
– Так, панно, це саме він – відповів дворецький і допоміг Арабеллі вийти, подаючи руку.
Всередині будинку всі вже чекали на повернення молодої панни. Слуги взяли її речі з машини, а покоївки повідомили, що в її кімнаті все прибрано.
– Дякую вам, – відповіла усім Арабелла та перевела погляд на молодого хлопця, що стояв поряд з її батьками та вів бесіду.
Велика зала була заповнена світлом та теплом, але в душі Арабелли стало темно та холодно. Вона до останнього відкладала зустріч з Даріаном і не хотіла його бачити. Він подобався всім знайомим, її батькам та слугам. Даріан належав до вельможної родини і вивчився в воєнному коледжі, завжди прагнувши досягати найвищих посад у цій справі. Отже, дві сім'ї вирішили, що він – ідеальний вибір для Арабелли.
Вона ж відчувала, що опинилася в пастці, з якої не зможе втекти. Арабелла втратила контроль над своїм життям і відчувала, як її мрії розпливаються, мов дим, перед очима. Її серце було наповнене сумом і невизначеністю майбутнього. Вона не бачила виходу з цієї ситуації і відчувала, що її життя перетнулося з тим, чого вона так боялася.
Арабелла використовувала різні вигадки, щоб відкласти зустріч. То вона хворіла, то її боліла голова, то була дуже втомлена. Але цього разу він приїхав несподівано і навіть не запитав, як вона себе почуває. Життя, як завжди, вносило свої корективи, і тепер Арабеллі довелося зіткнутися з ними. Видно, він сам вже все зрозумів і вирішив приїхати та розібратися у всьому. Арабелла мріяла провалитися крізь землю і зникнути безвісті, але чуда не сталося, і вона стояла перед усіма жива та неушкоджена.
– Привіт, Аро. Надіюся, що сьогодні ти почуваєш себе добре,– промовив Даріан із благородним виразом обличчя. Його очі блищали, а голос вібрував від думки про те, що він збирався запитати – Я довго чекав цієї миті, то що, ти вийдеш за мене заміж?
Промовивши ці слова, він плавно встав на одне коліно і розкрив долоню, де блимала діамантова каблучка. В цей момент батьки Арабелли посміхнулися одне одному, відчуваючи радість за свою доньку.
– А... Я... – протягнула Арабелла, відчуваючи, як серце б'ється від суміші емоцій.
Усі погляди були в цей момент на ній, сповнені очікуванням. Арабелла вагалася, думаючи про свою відповідь. Важко було іти проти волі свого серця, але коли вона поглянула на радісних батьків, які вже мріяли про цей момент, вона видихнула і відповіла йому з усмішкою на обличчі: "Так."
На долю секунди усмішка з обличчя дворецького пропала, а потім знову з'явилася. Він не міг показати, що засмучений таким рішенням, як і Арабелла не могла сказати протилежного слова.
Звучали вигуки радості та захоплення від слуг. Батьки виражали щасливість, як ніколи раніше, і навіть мати випустила радісну сльозу. Даріан обережно надів заручальну каблучку на палець Арабелли, і та усміхнулася, але ця усмішка не була абсолютно щира. Усі почали плескати в лодоні, і Даріан взяв Арабеллу на руки, почавши кружляти. Незважаючи на те, що Арабеллі було не зовсім комфортно, вона намагалася виглядати щасливою, навіть якщо це було лише для них. Після танцю, Даріан поставив її на землю, і тільки коли вона відчула, що її серце нарешті приходить до норми, стиснула руку до грудей.
Арабелла відчула, як Даріан ледь доторкнувся до її губ своїми, і вона здригнулася від несподіваності. Жах відображався на її обличчі, але вона швидко зібралася і посміялася, вибачившись і сказавши, що їй потрібно переодягнутися.
Закривши свою кімнату, вона видихнула повітря та сперлася на двері. В голові Арабелли метушилися думки, і вона шукала підтримки, але єдине, що не давало їй впасти, це прямокутне красиво витесане дерево. Навколо неї було прибрано та чисто. Ліжко було охайно застелене, свіжі рози стояли у вазі на підвіконні, на туалетному столі акуратно лежала косметика, а дзеркало відбивало в собі тюль, що легко рухалась завдяки вітру. Вікно привідкрилося сильніше, і новий порив вітру пройшов крізь квіти, дійшовши до Арабелли. Вона зібрала свої сили в кулак та сіла за туалетний столик.
Арабелла сиділа перед дзеркалом, рука трохи тремтіла, коли намагалася нанести рум'янці на обличчя. Спроби відволіктися від внутрішніх турбот і сумнівів розмовою з собою не дуже вдалися.
– Потрібно привести себе до порядку... Треба... – вона почала говорити сама до себе, але не змогла закінчити речення, коли двері зачинилися за нею. Вона обернулася і подивилася в ту сторону, де стояв Даріан. Він оперся однією рукою на туалетний столик, а іншою на спинку стільця і виявив незвичайний інтерес до її занять.
– Аро, припудрюєшся для мене? – запитав він, і його погляд був закований в її очі.
Арабелла трохи зніяковіла і хотіла відсунутися від нього, але позаду була його рука. Їй не хотілося торкатися не коханого, і вона, як звір у пастці, дивилася, що буде далі.
– Чому ж моя квіточка мовчить? – продовжував він, наближаючись ще ближче. – Хм... в нашу першу ніч ти також будеш такою тихенькою?
Ці слова вразили Арабеллу, і вона мовчала з великим здивуванням.
– Ти що!? – випалила та з неочікуваності.
Він відступився від неї та засміявся.
– Ахаха! Нарешті ти щось сказала, а то я вже почав думати, що не цікавий тобі, – сказав він, наче не приділяючи її реакції особливої уваги.
Арабелла відчула себе ошелешеною і попросила Даріана покинути її кімнату. Однак його обличчя змінилося, коли він почув це прохання. Він схопив її за руки і промовив з іронією: "Ти думаєш, я сліпий? Я бачу, що не подобаюся тобі, але ти би не могла робити хоча б вигляд, що щаслива?!"
Арабелла була паралізована страхом, її серце билося так швидко, наче вона бігла марафон. Вона намагалася відкрити рот, але слова застрягли у ній.
– Я не... – дівчина почала тихо промовляти, але не встигла договорити речення, коли Даріан відкинув її руки і вийшов з кімнати, залишивши її саму.
Горло Арабелли було пересохлим, і вона не могла зібрати думки разом. Відчуття великої небезпеки і розчарування обволікали її. Вона відчула великий потік емоцій, що приплив до її очей та підбігла до вікна, аби заспокоїтись. Квіти біля неї колихнулися, і вона перевела погляд на них. Їй до ока припав червоний колір, і вона витягла одну розу. З неї впало декілька капель води і Арабелла розтерла їх пальцем та задумчиво глянула на заручальну каблучку. Вона стиснула кулак, аби не бачити її, та гострі шипи квітки впилися їй в руку. Відчувши біль, вона ослабила хватку та на підвіконня впали ще декілька капель. На цей раз це були її сльози. Арабелла доторкнулась іншою рукою до очей та зжала сильніше розу. Вона плакала і плакала, нарешті давши волю почуттям, а з її руки стікала кров.
Заспокоївшись, вона помітила, що її голова стала ясною. Протерши руки салфетками, дівчина почекала, поки звернеться кров і пішла до обіднього столу. Чулися звуки музики. На такий важливий день, батьки навіть найняли музик. На столі було все вкрите сервізом, і стояли торти трьох видів та чай.
– Усі вже зачекалися на тебе, моя люба, – промовила мати, запрошуючи до столу. – А що це? Сльози?
Усе навколо затихло, і погляди звернулися до неї. Від неочікуваності Арабелла на мить застигла, а потім щиро посміялася, відповідаючи, що просто була дуже рада такій події і занадто емоційно відреагувала на неї.
– Ох, донечко, ти уся в мати, – відповів на це батько та запросив її до столу.
Дворецький відсунув крісло, і Арабелла сіла за стіл. Вона хотіла взяти чашку до рук, але згадала, що праву руку їй краще не показувати і відмовилась від чаю.
– Панно, ви зовсім не голодні? – запитав дворецький, дивлячись на торти і чашку, які залишилися непорушеними перед Арабеллою.
– Так, Френсфсе, думаю, мені краще повернутися до кімнати, бо мене почала боліти голова, – відповіла втомлено Арабелла.
– Але ти тільки вийшла, – промовив до неї Даріан, що сидів поряд.
– Не хвилюйся, я не лишу свого майбутнього чоловіка одного знову. Я проведу тебе, та почекаю на порозі дому, поки автівка, в якій ти поїдеш, не зникне з поля мого зору, – промовила Арабелла, кладучи свою ліву руку на його праву.
Даріан з недовірою глянув на неї та хотів прочитати в її очах, про що вона думає, але зіткнувшись з нею поглядом, відвів очі.
– Ох, бачиш, дорогий, вони таки чудова пара, як ми і думали, я щаслива! Добре, сонечко, проведи його, а нам потрібно їхати по справах.
Обидві машини були готові рушати. Батьки поїхали першими, а машина Даріана в слід за ними. Молодий хлопець обернувся та глянув на Арабеллу крізь скло, вишуковуючи якийсь підвох, але зустрівся лише з холодним поглядом, що усміхаючись проводив його. Коли обидві машини зникли з горизонту, дівчина видихнула, а потім повільно хапаючись за голову, впала.
– Панно! – стурбовано закричали слуги.
Це останнє, що вона почула.
Глава 4
Після закінчення пари першою, хто з'явилася на вулиці, була Іві. Вона підійшла до свого жовтого скутера та взяла з його корзинки невеличкий букетик квітів, що прихопила з дому. Її родина мала свій бізнес і продавала квіти. Іві деколи допомагала батькам розвозити замовлення, тому їй і дозволили купити скутер.
Насолодившись запахом квітів, Іві одягнула рожевий шолом та сіла за кермо. Тільки вона хотіла рушити, як побачила рух збоку.
– Ти любиш губити речі – прозвучав голос поряд.
Глянувши на того, хто говорить, Іві побачила хлопця, що сідав за свій мотоцикл та тримавши в руці шолом, дивився на неї. Це був Джером.
– А, хахах... – промовила Іві, згадавши той епізод, коли він дав їй браслет, що впав на підлогу.
– Невже потрібно було знову про ситуацію в університеті нагадувати? – подумала Іві. – Чи можливо він шукає привід зі мною заговорити? Ох! Невже це так!? Я себе уявляю як в якомусь аніме чи дорамі, де мою руку бере принц, і я забуваю про всі незгоди...
Вийшовши з хмарини думок, Іві побачила, що Джером перевів погляд на щось біля її ніг, і вона мимо волі глянула туди теж.
– А? Мій браслет знову впав? – здивувалася вона, підімаючи щось з землі.
Джером усміхнувся і одягнув шолом.
– До завтра, Іві – сказав він та поїхав з парковки.
Бульбашка мрій трісла і розбилася о реальність.
– До завтра... – понуро відповіла вона в пустоту – Він просто хотів звернути мою увагу на браслет. І нічого більше...
Жовтий скутер рушив. Дівчина розігналася, як це можливо на скутері, і їхала розриваючи вітер. Червоний знак. Стоп. Вона на долю секунди звернулася подумки до ситуації, що була п'ятнадцять хвилин назад, та помотала головою, аби не впадати в смуток.
Позаду засигналила машина. Іві глянула на світлофор та побачила зелене світло.
– Ой! Вибачте! – промовила вона та рушила далі.
Телефон, що був прикріплений до керма, завібрував, та Іві увімкнула відеотрансляцію. На екрані з'явилося обличчя з жовтим волоссям під каре, це була її подруга Емма. Та поряд з нею стояв хлопець з чорними кульчиками у вухах.
– Хей, Івз! Ну, де ти? Ми з Нейтом вже зачекалися на тебе – промовила Емма.
– Привіт! Я вже поряд. Скоро буду – відповіла Іві, дивлячись то на телефон, то на дорогу.
– До речі, ми чекаємо не одні.
Іві здивувалася та глянула на веселих друзів в екран телефона. Скутер різко зупинився, бо ледь не врізався в машину, що їхала по головній дорозі.
– Ей! Дивися, куди їдеш! – крикнув водій тієї автівки, проїхавши мимо.
– Івз, що там у тебе?
– Як я можу бути такою необачною – подумала Іві і промовила друзям – Давайте поговоримо вже на місці.
– Окей. Відключаюсь – погодилась Емма.
З кожним кілометром дороги до парку, Іві відчувала, як її серце заповнюється хвилюванням, а очі світяться від нетерпіння.
Після того, як вона припаркувала свій скутер і вирушила в парк через вуличку, вона відчула, як всі негаразди та тривожні думки залишаються поза його межами. Парк став для неї своєрідним оазисом, де можна відволіктися від міської метушні разом з друзями. Іві зазвичай зустрічалася з ними саме тут, і це було їх особливим ритуалом.
Спочатку парк був простою зеленою зоною, але поступово перетворився в справжню казку. Дерева вже не росли рівними рядами, вони створювали власний хаотичний ландшафт, що надихає на пригоди. Ближче до центру були різноманітні атракціони, які вибухали шумом та радістю. Було багато людей: діти бігали навколо, лазили на мотузкових мостах на деревах, а дорослі насолоджувалися спілкуванням та напоями. Фонтан, де плескалася собака, був окремим видовищем. Іві не могла не посміхнутися, спостерігаючи за живими емоціями собаки та її господаря.
Пройшовши фонтан, вона трималася тонесенької протоптаної стежини, яка вела до величезного чорного купола. Всередині було би темно, але жовті ліхтарики на деревах створювали казковий настрій та освітлювали усе. Повсюди на нерівній поверхні стояли альтанки, і за однією з них чекала компанія з чотирьох людей.
– О! Івз! Давай до нас, ми якраз граємо зараз гру "Дізнайся, хто він/вона" – промовила Емма.
Іві сіла біля нових людей та глянула на друзів навпроти.
– Кхм. Знайомтеся, це Дейв і Майк – сказав Нейт, показуючи на темноволосого хлопця і того, що мав каштанову шевелюру.
Дейв сидів поруч з Іві і посміхнувшись сказав їй, що радий знайомству. Вона усміхнулася відповіддю. Емма, яка сиділа навпроти нових знайомих, перетосувала колоду карт з професіями та статусами людей і роздала кожному по одній.
– Так... – протягнула Іві, зацікавлено перевертаючи до себе лицевою стороною карту. – Що там у мене?
Усі ознайомилися зі своїми новими ролями.
– Ну, що ж, я задам перше питання – посміхнулася Іві, дивлячись на Дейва. – Ти працюєш на вулиці?
– Так, буває – відповів він.
– Добре, ти допомагаєш людям?
– Протилежне.
– Тепер моя черга – сказав Дейв, глянувши на Майка. – Ти працюєш на когось?
– Ну... Можна й так сказати – відповів той.
– Можна й так сказати... – повторив задумчиво Дейв. – Значить це не праця, а щось інше... Служіння?
– Вот же ж, як ти все так легко вгадуєш – незадоволено сказав Майк і відкинув свою карточку з надписом "Слуга".
– Та почекай, він же не сказав ще, що ти слуга, куди ти карточку кидаєш – промовила Емма.
Загудів телефон і Нейт відійшов від компанії.
– Добре, оскільки мій хлопець відійшов, я питатиму у тебе, Івз – сказала Емма, поглянувши на подругу. – Ти працюєш на себе?
– От і не вгадала – весело промовила Іві та перевела свій погляд на Дейва. – Ммм... Ти не допомагаєш людям та працюєш то на вулиці, то в приміщенні... Значить, ти шкодиш людям?
– Так – відповів той, усміхнувшись.
– Ммм... – задумалась Іві. – Ти грабіжник?
– Ні, але я дуже погана людина – відповів він, присунувшись до неї та дивлячись прямо у вічі.
Іві стало трохи не по собі і вона відвела погляд, глянувши на Емму.
– Ну що ж. Нейт винен мені два питання, тепер – промовила вона та почала говорити до Іві. – Ти...
Емма не встигла й мовити двох слів, бо в кишені Іві загудів телефон. Це дзвонила її мама, тому вона відійшла.
– Івусику, приїдь, будь ласка, раніше. Мені дуже потрібна твоя допомога. Наш робітник зламав руку і не може сьогодні доставити замовлення. Приїдь, допоможи.
– Добре, мамо, я тоді буду скоро – відповіла Іві, розмовляючи по телефону.
Виклик закінчився, і вона повідомила всім, що вже повинна йти. Двоє новеньких викликалися провести її, а друзі, пройшовши з нею шлях до фонтану, пішли в інший бік. Хмари почали затягувати небо.
Спочатку, коли вони троє йшли, Іві було трохи некомфортно. Вона відчувала на собі їхні погляди, і це її насторожувало. Пройшовши до кінця парку в не дуже жвавому діалозі, Іві перейшла через дорогу до парковки біля будинків і вирішила попрощатися з хлопцями.
Вони переглянулися, ніби щось пішло не за планом, та сказали, що проведуть її до скутера, а потім підуть в магазин, який був неподалік. Коли до жовтого транспорту залишилося всього кілька кроків, їй дещо спало на думку. Вона обернулася до хлопців і при світлі ліхтаря запитала:
– А... Мені цікаво, ким же ти таки був в грі? – промовила вона, дивлячись на Дейва.
– Вбивцею! – прозвучали слова з його уст.
У Іві кров замерзла в жилах, немов зимова стужа вкрила її серце льодом. Той момент був таким, що навіть час здавалося зупинився. Майк, що стояв біля неї, опинився за спиною і закрив їй рот та ніс лодонею. Іві почала протестувати, немов дика пантера, що втратила свободу. З її очей бігли гарячі сльози, змішані з обуренням і безпомічністю. Обличчя її почервоніло від стресу та відчуття обмеження. Крик, такий гостро болючий, застряг у її горлі, як в'язка куля. Вона випучила очі, відчуваючи, як світ навколо поступово втрачає колір, і зі страхом спостерігала за тим, що тається в цьому моменті, як темне і невідоме джерело лиха.
– Ти нам сподобалась – солодко сказав Майк їй на вухо.
Цей бридкий голос і ненависна фраза застряли в її голові, немов гострий шип пронизувавши свідомість. Іві перелякалася та хотіла відіпхати хлопців ногами та вже розуміла, що скоро втратить свідомість від нестачі повітря. Дейв підняв її ноги і сильно тримав їх, аби вона не могла втекти від цього кошмару. В останній спробі вижити, вона відчула, що сили покидають її, і мимолітно глянула на ту маленьку смужку світла, що меркла в темряві провулку, в який вони її затащили... Це була її остання надія, яка виглядала як віддалене світло на краю безбарвної безодні, де вона знаходилася.
Глава 5
Затишний шум вулиці ледь помітно відволікав увагу, а машини, які мчали повз, виглядали як тіні на фоні міського гаму. Було якось так, ніби цей куточок відірвався від шумного світу і став своєю власною оазою.
Біля кафе, окутаного атмосферою робочого спокою, стояв хлопець з цигаркою в руках. Він глибоко видихнув дим, його очі були розсіяні і втомлені, спрямовані в невизначену відстань. Біла футболка, фартух у відтінку какао і чорні шорти свідчили про те, що хлопець працював у цьому закладі.
Його спокій тривав би, якби не відкрилися двері чорного ходу, і з них, мов куля, не вилетів Бред. У цей момент вони відрізнялися лише за волоссям, присутністю тату та іменами на бейджиках. Бред був здивований, побачивши свого брата, а водночас був радий, що взагалі його знайшов.
– Ти чого тут? – запитав Бред у незрозумінні.
– А, ти прийшов... – промовив Джером, обернувши обличчя до брата.
– Ну а як же ж. Ти пішов по цукор і зник – з ноткою притензії сказав Бред.
Ставши поруч з братом і закуривши він обперся ліктем на віконну раму позаду.
Бред помітив колишню Джерома, яка сиділа у кафе навпроти та кокетувала з якимось чоловіком за столиком. Йому стало трохи неприємно, що ця жінка все ще мучить його брата. Вона багато обманювала та ще й зраджувала його за спиною. Бред бажав кращого для Джерома, і він був радий, коли ці двоє розійшлися. Тепер, побачивши брата знову, він відчув, що щось змінилося в ньому з тих пір.
– Джероме, забудь ти її – сказав Бред видихнувши сигаретний дим та дивлячись на брата.
Джером перевів з парочки свій холодний погляд та погасивши цигарку об попільничку промовив:" Я вже забув".
Його слова були короткими, але в них було щось, що віддзеркалювало внутрішню відчуженість. Бред поглянув на брата з певною підозрою, не зовсім впевнений, наскільки Джером справді може забути.
– Забув? То чого ви тут обоє стоїте? – промовив постарший чоловік у відкритому вікні позаду хлопців – Ану швидко працювати!
Бред майже попирснув сигаретою і, так само, як Джером, відшатнувся від вікна.
– Дядьку Хенк! Ви нас до смерті налякати хочете!? – трохи заспокоївшись із сміхом сказав Бред.
– Нащо мені це, а хто тоді буде працювати? – промовив той піднявши одну брову. Потім він перевів свій погляд до іншого племінника та потріпав його по чорному волоссю – Джероме, і правда, не думай про неї. Знайдеш собі кращу.
– Я не думаю вже! – трохи із стриманою злобою відповів він.
Здається, сміх і невимушеність після загрози дядька Хенка допомогли розслабити атмосферу між братами, і ця коротка розмова знову нагадала їм про важливість родини та те, що вони завжди можуть підтримувати один одного. Коли дядько потріпав Джерома по волоссю, він згадав момент з дитинства, коли він в чомусь провинився, але мама пробачаючи йому тріпала волосся на голові.
– Вони з матір'ю подібні – подумав Джером.
Колись, коли ще йому з братом було п'ятнадцять, їх обох привели до дядька та розказали про трагічну аварію в якій вижили тільки діти. Дядько довго горював по сестрі, але став справжньою опорою для своїх племінників. Брати вели себе слухняно, а той в свою чергу виховував їх як міг. Дядько дав їм роботу та навчив бути самостійними та незалежними. Джером знав, що він до кінця життя буде вдячний йому, тому двоє братів завжди допомагали у всьому і працювали в кафе добровільно. Ця родинна згадка сповнила Джерома вдячності і відчуттям тепла до свого дядька та брата, які завжди були поруч у складних часах і підтримували один одного незалежно від обставин.
– Добре, якщо хочеш, можеш взяти собі вихідний і десь розвіятися з друзями – промовив добрим голосом дядько Хенк – Це тобі потрібно, я бачу.
Джером хотів сказати, що все добре і не потрібно давати йому вихідний, але глянувши на вираження обличчя дядька, що говорило :" не пручайся" він здихнув і погодився.
– От же ж – вимовив своє незадоволення Бред – А мені ви не даєте вихідні, коли я розходжуся з кимось.
Дядько Хенк глянув на Бреда та спершись на віконну раму промовив – Бо у тебе тоді більше було би вихідних ніж роботи.
– Ей! – стримуючи сміх відповів Бред – Це ж значить. що я дуже нещасний. Навіть нещасніший за Джерома.
Бред погасив цигарку та пішов працювати в кафе.
Небо стало пасмурним, і ліхтарі спалахнули, освітлюючи місто в очікуванні дощу. Джером мандрував вулицями та відчував на собі відгомін природної сили, яка готувалася вибухнути. Напевно, всі знали, що дощ не за горами, і сховалися вдома. Вітер ставав сильнішим і підіймав та опускав речі і волосся Джерома.
В пустоті вулиці його увагу привернуло щось блакитно-рожеве на асфальті, освітлене ліхтарем. Джером зупинився та усміхнувшись, підняв з землі вже дуже знайомий йому браслет. З провулку зліва завив вітер та вилетів на хлопця. Пролунав грім, і блискавка освітила всі темні закутки на долю секунди.
На коротку мить хлопець застиг. Джерому цього вистачило, аби зрозуміти, що коїться. Він побіг в темряву провулку та побачив два навалені силуетина ще один. Він зняв першого, вдарив його в живіт, а потім взявся за волосся другого, який ледь встиг вимовити слова, та дав йому по зубах. Маленький темний силует відповз до смітників і заховався там.
Прикриваючи рот та застібаючи ширінку, вищий зловмисник поліз в бійку, але знову отримавши по зубах впав. Нижчий напарник трохи пригнувшись хотів налетіти на Джерома, але той вчасно відійшов і почув лише хрускіт стіни, що трохи обвалилась позаду нього.
– Майку, тікай – сказав вищий зловмисник напарнику і побіг чимдуж подалі.
Другий теж, похитуючись, побіг за ним. Усе стихло, лише почали капати краплі дощу де не де. Блиснула блискавка і біля смітника освітила червоно-блакитні очі.
– Тепер все гаразд – сказав він, протягаючи руку.
Дівчина тихо сиділа, навіть не ворухнувшись та не зводила погляд з темного силуету. Їй не було видно, хто це. Подумавши трохи, Джером прошепотів: "Я не торкнусь" та відійшов в бік. Ці слова трохи настрашили її, але, побачивши шлях до свободи, вона як налякане зайча прошмигнула біля нього та скрилася з поля зору.
Трохи постоявши, Джером взяв телефон та набравши чийсь номер, сказав: "Збирай хлопців".
Глава 6
В кімнаті стояла тиша, яку трохи порушувала тихенька мелодія. Дівчинка, що лежала на другому поверсі ліжка, малювала ескізи до завтрашньої пари та слухала гучно музику в своїх навушниках. Кімнатка невеличка, але простора. Нижнє ліжко охайно застелене, а на ньому розкидано лежали майки та шорти. Видно, що хазяйка цих речей довго думала, що їй одягнути зранку. Стіна біля одного столу була прикрашена лампочками у вигляді квіток, а полиці заставлені різноманітною косметикою та духами, а інша була обклеїна фотографіями та наклейками власного виробництва.
Відкрилися двері, і до кімнати зайшла світловолоса дівчина: "Я повернулась."
На її слова було нуль реакції. Тому скинувши туфлі, вона залізла до сусідки зверху і глянула, що та робить. Та хитала головою в такт музиці і побачивши щось, що неочікувано виглянуло з боку, вскрикнула. Друга дівчина теж вскрикнула з несподіванки. Обидві розсміялися. Сусідка скидаючи навушники сказала, що потрібно було сказати, що Холлі прийшла.
– Я і сказала – з усмішкою відповіла та і злізши з другого поверху бахнулась на своє ліжко. – Хах, нас так з легкістю можуть обнести.
– Кхм... Ти зараз на побачення? – поцікавилася голова, що визирала зверху, переводячи тему.
– Так, – протягнула з насолодою Холлі. – І почну я збиратися саме зараз.
Дівчина скочила з ліжка та почала перебирати наряди в шафі. Вона кинула на ліжко плаття в крапочку, в квіточку, в полосочку і без візерунків. Поміряю ці сім і прийму рішення.
– Червона помада, темні сонцезахисні окуляри лисичкою, капелюшок, плаття в чорно-білу полоску та чорні каблуки? – запитала Холлі, притуляючи усе це до себе.
– Ммм... Ні, думаю, це занадто, – відповіла сусідка, споглядаючи на неї згори.
– Довге блакитне плаття, рожева помада, рожеві каблуки, клатч та брошка?
– Ну ні, це тобі не характерно, ти як не тронута діва.
– Ну... Добре, мені також цей образ не дуже то й подобається, – відповіла Холлі, відкидаючи речі, та потягнулася до наступного плаття.
– Оце виглядає непогано– промовила сусідка та задоволено помахала головою, затверджуючи образ.
Двері в кімнату різко відкрилися, і ледь не придавили Холлі, яка стояла між ними та дзеркалом.
– Хей, дівчата. У вас часом солі не буде? – запитав підкачаний хлопчина, відкривши двері.
– Ти там не здурів? – протиснулася на волю Холлі. – Тебе, бовдура, не вчили стукати!?
– Ага, ти ж міг би щось непристойне побачити – підтримала сусідка, лежачи на ліжку.
– Так я завжди на це і надіюся – з усмішкою сказав він.
Холлі закрила двері перед носом хлопця, але він встиг проговорити: "а солі?"
– Фігушки тобі! – прокричала вона і закрила двері на ключ.
– От безпардонний – промовила сусідка, одягаючи навушники.
Холлі помилася в душі, помастила себе усіма пахнючими кремами та повернулася з полотенцем на голові, в платті та тапочках. Вона зробила собі укладку, надушилася духами та глянула у дзеркало. Вигляд у неї був чудовий. Взуваючи каблуки, вона побажала сусідці хорошого дня та пішла на побачення. По вулиці зглядалися усі хлопці. Холлі відчувала піднесеність настрою та почувала себе щасливою. Вона ніби летіла на крилах, ледь торкаючись асфальту. Прибувши до місця призначення, дівчина сіла за столик та побачила знайоме обличчя в лиці офіціанта, що підходив до неї.
– Холлі – радо відповів той. – У тебе сьогодні ще одне побачення?
– Думаю, не варто було втикати слово "ще одне" – прищурено сказала вона.
– Хахаха – розсміявся він. – Не варто на мене супитись, я тільки за, щоб у тебе все пройшло добре.
– Чому це? – поцікавилась вона у Бреда.
– Бо кожного невдалого побачення у нас щось ламається – повідомив, трохи нахилившись до неї, хлопець.
В його спогадах промайнуло, коли вона вписала обличчям в барну стійку хлопця, що не хотів за неї платити, розтрощила усе, що було на столі перед бідолахою, що не так висловився в її сторону, продирявила диван ножем, коли кавалер сказав, що вона не така вже й красива. Цих історій було ще декілька штук, але йому в пам'ять врізалися саме ці три. До того ж відпечаток обличчя на барній стійці вони вирішили лишити, бо це виглядало непогано.
– Добре, я постараюся більше себе стримувати – відповіла вона, закинувши ногу на ногу.
– Чудово – просяяв усмішкою хлопець та хотів йти, але згадав, що Холлі гість його закладу і продовжив – можливо тобі щось принести?
– Так, дякую, принеси водички, будь ласка – промовила ввічливо вона.
Коли Бред відійшов, до Холлі за столик підсів її новий кавалер. Вона була рада його бачити. Вони обійнялися та почали розмову про те та інше. Збоку ця пара здавалася чудовою, так ніби вони зустрічалися вже довгий час.
– Як думаєте, цього разу все обійдеться? – запитав Бред у дядька Хенка, споглядаючи через вікно та протираючи стакан полотенцем.
– Ну... Час покаже – промовив той.
– О, дивіться, він йде сюди – заінтриговано промовив Бред, слідкуючи за хлопцем, що вже заходив з вулиці до них.
– А де у вас туалет? – поцікавився він.
– Йдіть прямо та на право – відповів Бред. та почав протирати наступний стакан.
Він знову глянув на Холлі та побачив, що її зацікавив телефон кавалера. Спершу вона витерпіла два блимаючих повідомлення, потім заглянула до екрану і видно було, що побачила щось, що її розізлило. Вона повернула телефон до себе та почала гортати повідомлення піднявши брова.
Кавалер зробивши свої справи повернувся до столу. Він не розумів, чому його так жалістливо супроводжували поглядами власник кафе та офіціант.
– Ти там нічого не переплутав!? – почувся жіночий крик з вулиці.
Холлі виплеснула воду на свого бойфренда і зі злості кинула стакан об землю.
– Ой! Стакан! – сказав Бред, дивлячись на цю картину.
Холлі зі злоби хотіла перевернути столик, але побачивши Бреда з мітлою передумала.
– Ти хвора! – прокричав кавалер, тікаючи.
– Ти ще щось мені там вякаєш!? – розізлилася ще більше Холлі.
– Полиш його – сказав Бред, підмітаючи скло.
– Ну що за день! – Засмутилася вона.
Бреду стало її шкода, він сів за стілець навпроти неї, видихнув і запитав: "Можливо тобі принести чогось?"
– Принеси мені самий міцний напій, який у вас є! – з ноткою обіди та люті промовила вона.
– Можливо не варто? – тендітно запитав Бред.
– Клієнт завжди правий! Неси! – з більшою ноткою люті промовила та.
Бред пішов в середину, викинув сміття та взяв скляний стакан, потім передумав і взяв пластиковий і бутилку міцного напою, подумки подумавши про те, чому немає матеріалу, що не міг би розбитися.
– Так, я усе приніс – сказав задоволено Бред. – Я би посидів з тобою, але маю зараз трохи справ. Я повернуся через пару хвилин.
– Іди собі – відпустила його Холлі.
Вона була дуже зла на долю та на те, що їй знову трапився не той хлопець. У роздумах вона пила стакан за стаканом, поки усе не почало пливсти перед очима і думки не почали плутатися. Бред зробив велику помилку, що лишив її саму.
Глава 7
– Ох, хочу, аби ця спека вже закінчилася – сказав Бред, вигружаючи з буса запакований напій.
Джером мовчки вигружав разом з ним. Дядько Хенк, на задньому фоні розраховувався з водієм. Піднявши дві упаковки зі скляними напоями, він ненароком помітив двох дівчат, що проходили мимо і задивився на одну із них. Джером поклав ще дві коробки на руки братові, перекриваючи тому вид.
– Можливо, будемо працювати? – запитав темноволосий хлопець.
– Хах, ти правий, – відповів Бред ніяково посміхаючись.
Вони обоє взяли товар і понесли в кафе.
– Добре, Хенку, що у тебе є такі помічники, – сказав водій.
– Це правда, я радий, що вони у мене є. Шкода, що така радість сталася при таких трагічних обставинах, – відповів Хенк, дивлячись на хлопців, що носили товар.
Брати перенесли усі напої та продукти в середину. Вони хотіли почати усе розпаковувати та ставити на свої місця, як відчинилися двері закладу та хтось зайшов в середину. Обидві голови виглянули зза барної стійки.
– Моллі, я радий тебе бачити, але зараз я трохи зайнятий, – промовив він, та побачив, що слідом за дівчиною зайшла ще одна і здивувався. – Лейзі?
– Саме так! – викрикнула остання і штовхнувши дівчину попереду підійшла до Бреда ближче. – Як ти посмів крутити шури мури у мене за спиною!?
– За спиною? – здивувався Бред. – Ми ж з тобою навіть не зустрічаємося!
– Що? – закричала вона у відповідь. – Ти що забув, як запропонував мені бути разом?
– Та це, певно, було сказано не в серйоз, – відповів він, потираючи потилицю та ніяково усміхаючись.
– Але зі мною було в серйоз! – викрикнула перша дівчина, відштовхуючи другу крізь сльози. – Як ти міг зустрічаючись зі мною крутити за ніс інших дівчат!
– Ну, я думав ти говорила про те, що хочеш частіше зустрічатися, а не зустрічатися в плані стосунків, – промовив виплутуючись з ситуації він.
– Брехун! – закричала шалено Моллі та вдарила його лодонею по правій щоці.
Тільки червона пляма почала проявлятися, як Лейзі підійшла та дала йому ляпаса по іншій стороні. Обидві злі дівчини вийшли з кафе та пішли різними дорогами, а Бред лишився стояти з червоними щоками.
– Думаю, тобі варто замислитися про серйозність стосунків, – промовив Хенк відійшовши від побаченого.
– Не знаю, чому, але мені важко довго лишатися з кимось одним, – відповів Бред.
– Можливо ти колись знайдеш ту, з ким тобі буде комфортно в стосунках, – сказав Хенк та поставив руку на плече племінника. – А поки не руйнуй крихкі жіночі серця.
Бред та Джером почали наводити порядок та розкладати усе по своїх місцях в кафе. Наплив клієнтів заставив їх працювати швидше.
Звільнивши себе від другорядної роботи, вони перейшли до головної та почали обслуговувати гостей. День був шаленим, та час на роботі проходив швидко.
Джером був радий побачити Холлі, та він не мав багато часу, аби приділити їй потрібної уваги. Варто було її лишити з бутилкою міцного напою сам на сам, як поганих наслідків не минути. Розстроєна жінка та алкоголь ніколи ще не закінчувалися нічим хорошим.
Звільнивши себе на декілька хвилин від роботи, Бред повернувся до неї.
– Йой! Ти що це все сама випила? – здивувався Бред.
Холлі була вже трохи весела і вона покликала його до себе рукою. Було видно, що її день різко покращився.
Бред стояв як стовп і не знав, що йому робити. Холлі сама встала і ступивши крок впала на землю, зробивши відпечаток помади на асфальті.
Бред лише тоді зрозумів наскільки вона була п'яна. Йому навіть не довелося питати в неї чи їла вона щос перед тим. Він її підніс протер легенько пальцем бруд з її губ і покликав Хенка.
– Що трапилося? – здивувався дядько виглянувши зза дверей кафе.
– Я відлучуся на пів годинки, добре? – Відповів той тримаючи на руках Холлі, що усміхалася та тикала його в щоку пальцем.
А... Ну... Добре, йди, – відповів трохи здивований дядько Хенк, видихнувши. – Доведеться самому попрацювати.
Вони з Бредом відійшли недалеко, і тоді Холлі відштовхнула його від себе і сказала: "Почекай...". Вона нагнулася і почала знімати туфлі. Бред хотів запитати, що вона робить, але помітив, що її права нога підпухла. Напевне, вона підвернула її тоді, коли падала. Він без слів взяв Холлі на руки та підняв з землі жовті каблуки.
– Ти, що, до...Магаєшся мене? – Запитала вона, дивлячись на нього та тикаючи пальцем в щоку.
– Не дочекаєшся, – з усмішкою промовив він, відводячи обличчя від тиків.
– А, тоді...Тоді... – промовила вона і затихла.
Її пальці ослабли та голова опустилася на його плече.
– Заснула, чи що? – подумав він.
Інша частина дороги пройшла в тиші, лише грім час від часу давав знати про імовірність дощу.
Бред пам'ятав, що Холлі жила на другому поверсі, але він не знав номеру кімнати. Коли він опинився там, де потрібно, побачив стілець в коридорі та посадив туди Холлі. Він спробував її розбудити, потрусивши за плечі, але вона пробуркотіла, що не голодна і заснула знову.
Він подумав ще трохи, а тоді взяв з її сумочки ключ без номерка і почав його пхати у різні двері.
– О! – осяяло Бреда. – Я знайшов ті двері, що потрібно.
Він побіг до Холлі та взяв її на руки. Двері до кімнати відчинилися самі, і Бред побачив сусідку своєї подруги.
– Холлі? – здивувалася вона.
– Так, приглянеш, за нею, добре? – запитав швиденько Бред.
Сусідка пропустила їх до кімнати, і Бред почекав, поки вона розчистить ліжко від одягу, аби можна було покласти Холлі. Він вже хотів йти, але промовив: "Ще дещо, вона підвернула ногу і ушиб великий, бо все набрякло. Ти зможеш перев'язати, чи це зробити мені?"
– Так, зможу – відповіла вона.
– Добре, тоді гарного вечора – промовив Бред і закрив за собою двері.
– Холлі, нарешті ти знайшла нормального хлопця, – зраділа сусідка.
Бред вийшов з гуртожитка та побачив, що на вулиці вже капав дощ. В його кишені завібрував телефон, і він підняв слухавку.
– Так, Джероме? – запитав він.
Глава 8
– Так, останнє замовлення я завершив – промовив Фін, дивлячись на повідомлення на робочому номері.
Він стояв при вході до багатоповерхового готелю. Повз пробігали люди, немов мурахи в поспіху. Крапотів дощ, тому усі боронили свої голови від крапель, чим могли – сумочками, газетами, плащами.
Фін, відкинувши з плеча важкий рюкзак, шукав у ньому парасольку. Його пальці розгублено мандрували серед різноманітних предметів, але відчули лише скуйовджену кофту. Рудоволосий хлопчина вирішив ризикнути і відкрив ще оду велику кихеню рюкзака, але там також нічого не виявилося.
– Що ж це. Напевне, я забув парасолю на роботі – засмутився Фін.
У нього не було вибору, до роботи було далеко, а дощ ставав все сильнішим. Хлопець одягнув зелену кофтину та прикриваючи обличчя від капель побіг.
Він промайнув через багатий та середній райони та дібрався до окраїни міста. Там вже закінчувалася асфальтована дорога, та починалася протоптана стежина. Від дощу грунт на ній розмило, і Фіннові довелося бігти по болоту.
Доріжка завертала все глибше до лісу, та в гущі дерев він побачив хатину. Вона була досить старенькою. Біля неї працювало водяне колесо, обертаючись завдяки потічку, який струмком прямував до річки. Фін переступив міст над водоймою та постукав у старі дерев'яні двері.
Відповіді не було, і він подумав, що господар, мабуть, зайнятий. Але в цей момент він почув гуркіт. Він хотів заглянути у віконечко, що було біля дверей, але воно різко трісло та розлетілося, і Фін, придивившись до уламків скла, побачив на землі веделку.
– Що це коїться? – здивувався Фін та вирішив вбігти в середину.
Він був певен, що двері не будуть зачинені, адже господарі цього будинку завжди зачиняли їх лише в той час, коли обоє покидали дім.
Фін, трохи сміливіше, потягнув за ручку, і двері відчинилися. У кімнаті перед ним був темноволосий хлопець у білому лікарському халаті, зі свіжими порізами на обличчі та руках. Він відчайдушно відбивався від робота, який взбісився і кидав в нього всі столові прибори, що мав у собі.
– Фінне, бережись! – вскрикнув той і побіг до свого гостя, аби захистити його. Рудоволосий хлопець застиг та не знав, що йому робити і як допомогти, і в цю мить господар дому взяв його за рукав кофти та відтягнув до шафи. Фін тільки встиг зрозуміти, що там, де він тільки що був із дверей стирчав ніж.
Фін ледь виглядаючи з краю шафи, розгледів, що його товариш має намір вимкнути робота, витягнувши вилку з розетки. Проте робот був настільки упертий, що не дозволяв цього зробити і безперервно кидав своєю "зброєю".
Побачивши, що Фін висунувся, хлопець в халаті закомандував йому ховатися і не визирати. Він бігав навколо робота з кожним колом, намагаючись вимкнути його з розетки, але кожна спроба була невдалою.
Фін хотів допомогти другові і вичекавши момент вибіг трошки швидше за нього. Вже майже витягнув вилку, коли побачив, що на його руку швидко лягла чужа рука, яку одразу проткнуло чимось, зробивши в ній чотири невеличких отвори. Робот застиг та наступний прибор впав на пів шляху до них.
– О ні! – викрикнув Фін, глянувши на руку друга. – Річі, не рухай нею, ми зараз щось придумаємо.
– Це ще не так страшно, – усміхнувся Річі, дивлячись на веделку, що стирчала з його руки.
Фін заметушився та взяв обережно його руку, роздумуючи, як з найменшим болем її витягнути.
Ох, а твоє обличчя, його теж порізало, – засмучено та занепокоєно мовив він і перевів погляд на передпліччя, що закривалися почервонілими рукавами. – І руки теж.
Фін сказав, що зараз прийде та побіг на кухню по аптечку. Він чудово знав, де у них вона лежить, бо за усі роки дружби Річі часто натраплявся на неприємності і травмувався.
За цей час хлопчина в халаті витягнув з руки веделку, та відкинув її в бік. Фін підбіг до друга та жахнувся від того, що червоні плями крові стали ще більшими за такий короткий проміжок часу. Він накопав в аптечці марлю, бинт та антисептик.
– Давай, спершу протремо більші порізи на руках, а потім я перейду до менших, – промовив Фін, обливаючи антисептиком шматочок тканини.
Річі тримався мужньо та деколи відвертав голову, аби Фін не бачив, як він зтискає губи і не розстроювався від того, що своєю допомогою він робить боляче. Коли ж рудоволосий хлопчина домотував другу руку, його пацієнт тільки тоді помітив, що той був промоклий до нитки.
– А де парасолька, яку я тобі давав? – запитав Річі.
– Га? – вийшовши з своїх стривожених думок запитав Фін. – А... Парасолька... Я, напевне, забув її на роботі.
Він продовжив замотувати руку та капля з його чуба полетіла в низ і Річі зловив її розкритою долонею недомотанної руки.
– Я би міг за тобою прийти, – тихо промовив чорноволосий хлопець.
– А... Ну... Я би не хотів тебе обтяжувати своїми проблемами, – відповів ніяково Фін.
– Ти мене ніколи не обтягуватимеш, – з усмішкою сказав Річі та затримав свій погляд на зелених очах друга.
Фін відвів погляд та його вуха зашарілися. Зробивши бантик на продирявленій лодоні він видихнув і перейшов лікувати обличчя, стараючись не дивитися в очі.
Боковим поглядом він бачив, що пара темних очей стежить за усіма його рухами та мимоволі почав червоніти. Річі посміхнувся, та коли Фін заклеїв порізи, подякував за допомогу.
– Давай тепер займемося тобою – промовив він та глянув на рудоволосого хлопця.
Той в свою чергу здивувався.
– Що? Знімай речі. Я поставлю їх сохнути в сушці, яку недавно мій тато вдосконалив. Тепер вона сушить усе за десять хвилин – з радістю за те, що він має такого батька, промовив Річі.
– А як воно так швидко висушить? Мій одяг не розірве?– здивувався Фін.
– Ні, усе має пройти добре, бо цим займався мій батько, а не я, – відповів Річі. – Мені ще не вистачає знань та майстерності, аби усе, що я хочу створити чи вдосконалити, працювало так, як потрібно.
Після цих слів вони обоє глянули на робота, що недавно кидався столовими приладами.
– Думаю, я допустився помилки при написанні коду. Не знаю, чому вона стала ворожою. Варто було дочекатися повернення батька та увімкнути робота з ним.
– Вона?
– Так, я вирішив, що це буде наша куховарка "Люсі", але, як бачиш, їжу вона робить не для мене... А з мене...
Річі підійшов до дверей у свою кімнату та розкрив їх, випускаючи звідти робота, що їздив на гусеницях, як малий танк, та лисичку, що одразу радо побігла до Фіна.
– Ось ти, де! – радо вимовив рудоволосий хлопчина та взяв на руки своє звірятко.
Колись давно взимку він натрапив на маленьке лисеня, що було ледь живим та терлося поміж своїх мертвих братів та сестер до вже мертвої мами лисиці. Напевне, мисливці полювали за нею, але вона встигла відірватися від них та втекти до дітей. На жаль, рана була фатальною, тому мати не прожила довго.
Фінну стало шкода лисенятка, та він взяв її собі до кишені. Тоді хлопчина якраз йшов в гості до Річі, і вже вони обоє рятували життя малечі. Трішки молока, ласки та тепла допомогли виходити її у велику красуню.
Фіннові пощастило з другом, бо той погодився залишити звірятко в себе, хоча воно вважалося не його. Фін жив у багатодітній родині, де навіть на них було мало місця, що вже й говорити про таке поповнення.
– Руно, ти мене чекала, моя дівчинко – радісно промовив Фін, нахилившись до неї та дивлячись, як вона витанцьовує з радості навколо нього.
– Я тебе теж чекав, – зауважив Річі, піднявши одну брову – стільки часу ти не заходив.
– Так я знаю, – відповів понурим тоном Фін, – У мене останнім часом робота кожного дня, і я так втомлююся на ній.
Річі відпровадив друга у свою кімнату та діставши теплі блакитні штани та кофту, поклав їх на своє ліжко.
Поки Фін переодягався, Річі прибрав столові прилади та позамітав на зовні скло. Тепер дерев'яна дошка була замість прозорої шибки у вікні. Він сів біля робота-кухарки та почав писати якісь слова та циферки на її панелі управління. З кімнати вийшов Фінн весь у блакитній одежі та з мокрими речима в руках. Річі відволікся від своєї задачки та взявши речі пішов закидати їх у покращену сушку. Фін в цей момент сів на диванчик, що був біля шафи, та помітив і на ньому чотири дирочки від веделки. Він похитав головою, посміхаючись, та глянув в сторону коридору, чи не йде його друг.
– Хм... А чому ти не зкинув нижню білизну? – запитав Річі десь з коридору.
– Фін облився червоним кольором з голови до ніг та тремтячим голосом відповів: "Ммм... Вона... Не мокра".
– Дивлячись на те, що у тебе мокрі шорти на наскрізь, я вже подумав, що і нижня білизна теж – сказав задумчиво Річі.
Фін застиг на місці, трошки подумавши, і відсунувся, помітивши, що лишив мокрий слід від своєї п'ятої точки на дивані. Закричавши в душі, він сів назад, бо почув кроки Річі.
– Ну що ж, тепер варто почекати десять хвилин, – промовив той, потираючи руки, – А ти чого такий червоний? Невже простудився таки? Давай підемо на кухню, і я тобі зроблю малинового чаю.
– Я... краще... Тут посиджу, – тремтячим голосом відповів Фін.
Річі підійшов та сів біля нього. Він поклав свою долоню на його лоб, а потім, не зрозумівши, чи то рука дуже холодна, чи то голова таки дуже гаряча, провів нею по волоссю Фінна, та приклав свого лоба. Рудоволосий хлопчина на мить ніби перестав дихати, як Річі відсунувся та сказав, що невеличка температура таки є.
– Вибач мене, – промовив Фінн та глянув винувато на друга, – Я тобі збрехав і намочив диван.
Річі розсміявся та швидко вгамував себе, дивлячись на Фінна.
– Нічого страшного, – промовив він, – Але тобі і правда не варто собі ще щось зараз простудити, сидівши на мокрому.
Червоний Фін уважно слухав друга та дивився за його діями. Секунду подумавши, Річі приволік на кухню батарею, що почала світити червоним світлом і нагрівати приміщення.
– Ідемо, будеш сушитись – з дбайливою усмішкою сказав Річі.
Фін трохи винувато піднявся, сів на стілець колінами, обертаючи свою задню частину поближче до батареї. Річі в цей час зробив для них обох чай та вже ніс чашки до столу. Обоє подмухали та потрохи почали пити. Теплота наповнювала увесь простір, і запах духмяного чаю навіював комфорту.
– Фінне, – почав Річі, – Ти би не хотів перепочити декілька днів?
– Хм... – подумав Фін, – Я про це ще не думав, а що?
– Ти так багто працюєш. Якщо чесно, я навіть не розумію, для чого, – Річі посерйознішав, – Я зробив підрахунки, і з тим скільки ти працюєш, отримуєш та витрачаєш, ти би вже міг купити непогану квартиру біля центру міста. Так... На що ти копиш, якщо не секрет.
Фінн поклав чашку на стіл та задумливо глянув на своє маленьке відображення в стакані.
– Я спершу копив на своє житло, – почав Фін, – Але з часом я зрозумів, що мені морально важко бути самому, тому все не наважувався знімати квартиру чи купувати її. Тому гроші стоять мертвим грузом у копілці.
– Хмм, – задумався Річі, – Якщо хочеш... Ми б могли жити разом.
Фін глянув на друга здивованими очима. Він не був проти, але він був здивований такою пропозицією і в середині душі радий, що вона прозвучала.
Відчинилися двері, і до дому зайшов старший чоловік. Він зняв куртку та побачивши ще одні черевики біля дверей, сказав: "Привіт, Фіннігане."
– Доброго вечора – ввічливо відповів той, обертаючись на голос.
Щось пропікало в коридорі.
– О! Річярльде, ти опробував моє оновлення? – сказав чоловік та відкрив сушку. – Працює добре, як я і думав.
Річі зрадів та пішов забирати сухі речі. Фін в цей час сів, поклавши ноги на підлогу та відсунувши трохи батарею.
– А що у нас з вікном? Нове творіння вийшло з ладу? – запитав чоловік.
– Так, тату, щось не так з кодом, – понуро відповів син, вийшовши з кухні. – Можеш глянути що?
– А з тобою що? Ти сильно поранився? Де ще? – запитував батько.
– Та все добре, Фін мене підлатав – сказав Річі.
Його батько видихнув та підійшов до робота куховарки.
– Ох і натерпілися ж ви від неї, – промовив він озираючи кімнату та почав щось писати по екрану на роботі.
– Я напевне піду – сказав Фін, визираючи з кухні.
– У тебе ще взуття мокре на порозі. Як ти в ньому підеш? – не відриваючи погляду від екрану промовив чоловік.
– Можливо, лишайся тоді у нас, – запропонував Річі, – Як в дитинстві.
Фін спершу хотів ввічливо відмовитися, та сказати, що у нього вдома є справи, але саме в ту мить, коли почув "як в дитинстві" в його голові, щось перемкнуло, і він погодився.
Річі дбайливо перестиляв своє ліжко у пахуче та попране. Він вже був одягнений в піжамні штани в червону клітинку та білу футболку. Робот на гусеницях заїхав на свою станцію зарядки та увійшов у режим сну. Фін стояв навприсідки та дув у надувний матрац.
– Фух, я вже трохи втомився, – промовив він, відриваючи губи та затуляючи отвір, аби повітря не вийшло назад.
– Тоді давай я продовжу – сказав Річі та став на його місце.
Фін сів на ліжко та почав дивитися, як працює друг. Руна застрибнула до хлопця та скрутилася клубочком біля нього. Він хитав ногами, і видно було, що про щось думав. Річі перевів погляд на Фіна та помітив це.
– Про що ти думаєш? – запитав він затикаючи ковпачком отвір, в який дув.
– Мої одногрупники вирішили поїхати на вихідні у відпочинок – почав Фін.
– Продовжуй – сказав Річі помітивши зупинку в голосі друга.
– Можливо мені теж поїхати? – запитав Фін.
– Хм... Я думаю, це хороша ідея. Ти давно вже не відпочивав, – Річі сів на матрац та продовжив, – Можливо ти ще й на наступний день прийдеш на конкурс наукових робіт, в якому я братиму участь?
– О! Звичайно! – засвітився Фін, – Цього разу у мене точно вийде туди потрапити!
– Тоді домовилися – зрадів Річі та швиденько застеливши своє нове спальне місце, щасливий ліг спати.
– Світло, – промовив він, та не побачивши результату, сказав голосніше – Ей! Я кажу світло!
Перемикач клацнув автоматично і в кімнаті стало темно.
– Добраніч, – сказав Фін сонним голосом.
– Добраніч.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернутися на Землю, ЧайДивака», після закриття браузера.
