ЧайДивака - Повернутися на Землю, ЧайДивака

Глава 1
 Повітря наелектризувалося та посеред велитенського кратору з`явилися люди. Вони перемістилися з іншої планети та опинилися в тих самих позах, в яких і були.
– Кха-кха – закашляв Річі підіймаючись з землі – Всі цілі?
– Ніби так – відповів Бред, обтріпуючи з себе порохи.
– Де ми тепер?– запитала Холлі – Ми вдома?
– Так – відповів Річі та глянув на Джерома, що ледь підіймався з землі сідаючи на коліна – Ти...Ти впорядку?
 У відповідь була тиша. Обличчя кожного одразу стало пасмурним. 
 Бред підійшов до брата та поклавши йому руку на плече сів поряд. Джером зігнувся та стиснув загрібаючи пальцями землю. Продовгасті та глибокі рови від його рук говорили про його біль. Він тихо плакав доторкаючись чолом до землі. 
 Холлі також сіла поряд, поклавши долоню на його спину. 
– Чому... Чому вона вирішила вчинити саме так?– тихо сказав Джером.
 Фін сів позаду та також поклав руку хлопцеві на спину.
– Ми також сумуємо – тихо сказала Холлі.
– Чому я її не зупинив? Який я дурень, я дозволив їй померти! – вигукнув із слізьми Джером.
– Ти не винен в цьому – тихо сказав Бред.
 Джером ридав вбезнадії. Йому було дуже боляче. Серце стискалося та не давало спокою.
 У Холлі також потекла сльоза та вона почала плакати, спираючись на Джерома. Бред тримався до останнього, але його емоції також дали волю, та нахиливши голову до долу у нього теж потекли сльози. Було чути похникування та пошморгування носом від Холлі. Фін закрив очі рукою та йому також стало гірко на душі. Капля впала на футболку Джерома, залишивши овальний мокрий слід. Ще одна впала на плече Холлі. Почався дощ. Горюючі ридали перекрикуючи шум дощу.
 Річі стояв позаду та сумно дивився на них. Він закурив цигарку, але коли дощ посилився, вогонь погас та вчений викинув її. 
 Через півтори години, коли дощ стих, вони почали приходити до тями. 
– Нам варто вертатися, Джероме – тихо сказала Холлі , витираючи сльози. 
 Бред похлопав брата по плечі та допоміг йому встати, поклавши його руку собі на плече.
 Безжиттєві та виплакані очі Джерома дивилися в пустоту. Він був надто виснаженим, аби ще про щось думати. 
 Компанія йшла мовчки лісом. Вони проходили слизькою доріжкою ледь волочачи ноги.
– Я так втомилася – сказала Холлі.
– Я також – тихо відповів Бред.
 Він глянув на свого брата та побачив, що той ступав крок за кроком не дивлячись під ноги. Він був в середині себе та переживав горе сам на сам. Вигляд Джерома розламував серце Бреда на дві частини. Зі слізьми на очах він продовжив йти, підтримуючи брата під руку.
– Річі – сказав Фін, трошки підбігши до вченого – Між нами тепер на завжди така різниця у віці?
– Ем... – почав Річі – Між нами буде ця різниця, але я тут не залишуся. В цій реальності вже є Річі, якому двадцять років, як і тобі.
– Це як ? – здивувався Фін.
 Почувши їхню розмову Бред обернувся. 
– Ну, добре. Я все одно мав це вам розказати – сказав Річі.
 Холлі зупинилася та вони усі почали уважно дивитися на вченого.
– Ви зараз знаходитеся в паралельній реальності, а ті хто тут жив на ваших місцях від самого початку, зараз в космосі на планеті триста шість – пояснив Річі.
– А чому ти нас не повернув у нашу реальність, а затягнув невідомо куди? – здивувався Бред.
– Тому, що як тільки ви зникли з тієї Землі, то на ваших місцях одразу з`явилися інші ви з минулої паралельної реальності. Іншими словами я не міг би вас телепортувати назад, адже кожного з вас тоді би було по дві копії – сказав Річі.
– Почекайте, то що виходить, що ми тепер серед знайомих нам людей будемо, але не з нашої реальності?– запитала Холлі.
– Так, тут усе так само, як і в тій реальності, з якої ви, тому можете не переживати – сказав Річі.
– А де тоді ми з цієї реальності, в якій ми зараз? – запитав Фін.
– Фіннігане, зараз вони знаходяться в цій же реальності, де і ви, але в космосі на планеті триста шість, як і ви, якби я вас не телепортував – пояснив Річі.
– Це все так заплутанно – сказала Холлі.
– Усе це повторюється та кожен наступний Річі повинен перемістити вас у наступну паралельну реальність. Так зберігаються часові рамки і не буде ніякого дисонансу. Як би це було, якби через двадцять шість років з`явилися ви, яким двадцять років, а мало би бути сорок шість. Цього би ніхто не зрозумів сказав Річі.
– Я настільки втомилася, що мій мозок не переварює цієї інформації – сказала Холлі.
 Вони продовжили шлях, кожен роздумуючи про своє.
– Значить усе це повторюється та кожного разу усі ми опинятимемося та житимемо не в своїй реальності, поки справжні мешканці житимуть в цьому всесвіті разом з нами, десь далеко в космосі... – замислився Фін.
– Гляньте но, це ж лімузин, яким ми сюди приїхали – зраділа Холлі, побігши до автівки – Але... Як ми ним доберемося назад без ключів?
– Доведеться взламувати – сказав Бред та посадивши брата підійшов до машини. 
– Ого, звідки ти такому навчився? – здивувалася Холлі, дивлячись хлопцеві під руки.
– Колись загубив ключі до автівки дядька і довелося обходитися без них. От і отримав я тоді – сказав Бред колупаючись в замку – Готово!
 Усі сіли в лімузин. Холлі лягла в приємну позу та задрімала. Фін шукав за барною стойкою якісь залишки їжі, аби перекусити.
– Ще не зіпсувалися – здивувався рудоволосий хлочина.
– Авжеш, і дня ще не пройшло, як вас забрали на іншу планету – повідомив Річі розкинувши ноги на протилежній сідушці та лігши зручніше.
 Джером також зайшов та сів біля Холлі, дивлячись у вікно.
– Смакота! – сказав Фін беручи до рук канапку – Як же я заскучився за земною їжею!
 Бред сів за кермо та лімузин рушив.
 Ліс за вікном рухався все швидше та швидше. Джером сидів та думав про те чи міг він щось вдіяти і чому не вдіяв. Холлі вже давно заснула та лежала спершись на плече брюнета.
– А коли ти повернешся назад у свою реальність? – запитав Фін.
– Як проведу тебе, то й телепортнуся – відповів Річі.
– То... Виходить ти Річі з моєї реальності і я тебе більше ніколи не побачу?– з сумом сказав Фін.
– Не переживай, Фінне, в цій реальності на тебе чекає такий самий Річі як і я – заспокоїв вчений.
– Але він це ж будеш не ти...– сказав Фін.
– По ДНК, атомах, складу розуму та думках, це буду я. Це моя копія, але він буде твого віку. Усе буде виглядати так наче нічого і не сталося – сказав Річі.
– Зрозуміло...– відповів Фін.
– Бреде! – сказав Річі до блондина – Висади нас тут, добре?
– Домовилися – сказав той та певернув кермо вправо, припарковуючись біля лісу.
– Усе, радий був вас усіх побачити, нехай вам щастить – сказав Річі.
– Давай, і тобі теж – помахав рукою Бред.
– Бувайте, друзі – попрощався Фін.
 Лімузин рушив. Холлі прокинулася та піднявши голову з плеча Джерома оглянулася.
– Вони вже пішли? – запитала вона.
– Так, десять хвилин назад – повідомив Бред.
– Зрозуміло – відповіла Холлі та простягнула ноги, зівнувши – Я, напевне візьму собі перерву на тиждень, а потім вже вернуся до навчання.
– Я теж – підтримав Бред.
– Навіть не віриться, що ми звідти повернулися – сказала Холлі, дивлячись у вікно, ніби перевіряючи цей світ на реальність – таке відчуття, ніби це все сон та коли я знову розплющу очі то опинюся за гратами в тому чортовому цирку.
– Ні це все реальність, ми справді звідти вибралися – сказав Бред керуючи автівкою.
– Ай! – вигукнула Холлі.
– Що таке? – здивувався Бред глянувши через віконечко в середину.
– Я себе вщіпнула аби бути впевненою на всі сто, що це не сон – відповіла Холлі.
– Ну ти даєш – сказав Бред.
Ще пів години вони їхали в тиші, поки не потрапили у місто.
– До речі – почала Холлі – А що ми скажемо за тих, хто з нами не перемістився?
– Що пропали – подав версію Бред.
– Напевне, що так – погодилася Холлі – скажемо, що ми заснули разом, а як прокинулися, то їх вже не було і речей їхніх також.
– А мотив? – запитав блондин.
– Мотив... Арабелла втекла разом з Ітаном та дворецьким, аби жити разом, а Іві... – почала Холлі та замовкла.
 Бред припаркувався біля гуртожитка та провів Холлі до головних дверей.
– Дякую, я далі сама – сказала вона блондину.
– І що ти будеш робити далі? – запитав він.
– Я помиюся та ляжу спати – сказала Холлі та перевела погляд на лімузин – ти думай, що ти далі робитимеш.
 Бред сів назад у автівку та поїхав разом з братом до розкішного будинку. Там Бред розповів батькам Арабелли версію того, що сталося. Вони були дуже засмучені новиною. Позаду них стояв гарно одягнений молодик, який почувши, що дівчина втекла з Ітаном розізлився та пнув ногою машину, погнувши їй двері.
 Після неприємної розмови брати пішли пішки додому. Весь шлях вони йшли не сказавши один одному жодного слова. 
– Бреде, ти вертайся, а я маю ще декуди зайти – сказав Джером.
– Добре – сказав той та похлопав брата по плечі.
 Вони розійшлися. 
 Дзеленькнув дзвіночок у магазині квітів. Господиня магазину підійшла до Джерома аби запитати які квіти він бажає купити і для кого. Її вираз обличчя змінився після того, як Джером з нею заговорив. Вона впала на коліна заплакавши. Її чоловік підбіг до неї та тримаючи свою дружину також не міг підібрати слів. Джером стояв перед ними з пустими очима, говорячи слова.
 Тим часом Річі та Фін йшли лісовою доріжкою до дому рудоволосого хлопця. 
– Справді? ти займеш перше місце?– здивувався Фін.
– Так, завтра ти підеш на конкурс з Річі та я там виграю – похвалився вчений.
– А що ще ти можеш цікавого розказати? – запитався Фін.
– На справді, сильно далеко я забігати не буду, адже ти не повинен знати майбутнього – сказав Річі.
– Шкода – засмутився Фін.
– Зачекай но, через п`ятдесят метрів вже буде твій дім, так що мені краще зараз готувати телепорт.
– А...Добре – погодився Фін.
 Річі поставив рюкзак на землю та почав викладати деталі. Він склав їх в коло та одягнув собі на скроню чіп.
– Почекай... – сказав схвильовано Фін – А у мене буде все добре?
– Так, можеш за це не хвилюватися – відповів Річі – Ще дещо, скажи Річі при зустрічі, що він має відправлятися шостого квітня, коли йому буде сорок шість років.
– Добре – я скажу – повідомив Фін.
 Річі взяв свого годинника та схопився двома пальцями за гвіздочок на ньому:" Тоді прощавай, Фіннігане"
– Прощавай, Річарльде! – сказав Фін.
 Повітря заелектризувалося та підійнявся пил. За мить вчений зник так, ніби його ніколи тут і не було.
 
Глава 2 
 Джером зірвав з дошки оголошень чорно-білу фотографію Іві з надписом:" Двадцятилітня Іветта Нанак зникла десять років тому. Зараз Їй має бути тридцять. Прохання тим, хто бачив її зателефонуйте за номером..."
– Її досі розшукують – здивувався Бред побачивши фото, що складав Джером.
– Так, напевно варто було таки сказати тоді, що вона померла – сказав брюнет поклавши складене фото до свого блокноту в який він записував замовлення. 
– Підійдіть будь ласка – сказав чийсь голос за сусіднім столиком.
– Так, зараз – сказав Бред та пішов приймати замовлення.
 Джером також повернувся до роботи. 
 Робочий день проходив так само, як і завжди.
– Чого ти такий сумний, Джероме?– запитала дівчина, що сиділа неподалік.
– А, Натея, тебе що знову кинули і тому ти повернулася?– з посмішкою сказав Бред.
 Дівчина надула свої щоки:" Я не до тебе говорю"
– Ти щось будеш ще замовляти? – запитав Джером.
– Я просто зайшла запитати у тебе, як твої справи – сказала Натея помішуючи трубочкою свій коктейль.
– Джероме, Бреде, до вас гості – вигукнув дядько Хенк виглядаючи з-за дверей кафе.
– Зараз підійду – сказав Джером до дядька.
– Вони кажуть, що це важливо – сказав Хенк – давайте, я вас на цей час заміню.
– І хто там ще прийшов?– здивувався Бред.
 Брати зайшли всередину та підійнялися по сходах до коридорчика, що вів до гостинної. Бред відкрив двері та вони побачили на диванчику Ітана та Арабеллу, що пили чай. Вони були одягнені досить вишукано.
– О, друзі, я рада, що ми вас знайшли – сказала Арабелла та підійшла до братів, аби їх обійняти.
– Що ви тут робите?– запитався спантеличений Джером.
– Ми прийшли не просто так – сказав Ітан потискаючи руку хлопцям.
– Джероме, після вибуху ми розгребли розвалини, бо думали, що може вас завалило, але ми знайшли лише Іві. Вона на жаль вже була без життя, але її плід! Він ворушився! Виявляється у мармотейців над міцна плацента, тому дитя ми змогли врятувати. Ми не знали що з ним робити, тому прийняли рішення, віддати його тобі, адже... Ти кохав Іві – сказала Арабелла взявши до рук білого кошика в якому лежала маленька дитинка з блакитним пучком волосся – Це дівчинка і вона дуже подібна на свою мати.
 Джером взяв кошика та глянув у середину. Маленька дівчинка розплющила блакитні очі та почала тягнутися ручками до хлопця.
– Яке маленьке – розчулився Бред та простягнув руку до малої. Вона схопила його палець та почала ним бавитися сміючись.
– Не думаю, що буде правильно її лишати у нас, адже вона все ж таки по вигляду як ви. Краще, нехай вона живе як проста дитина на Землі – сказала Арабелла.
– Там трошки з аналізами доведеться тобі домовлятися з Річі як обходити систему, адже вона на половину мармотея, а з усім іншим має бути все добре – сказав Ітан.
– Ця дівчинка дуже світла, візьми її до себе – сказала Арабелла.
– Добре – сказав Джером.
 Арабелла посміхнулася та глянула на Ітана. Той в свою чергу також був задоволений.
– І що ми скажемо дядькові? – запитав Бред.
– Що це дитина дівчини, в яку я був закоханий – відповів Джером та поставивши кошика на стіл витягнув дитину із м`яких тканин, якими вона була обкладена. Дівчинка була одягнена у рожевий костюмчик з сріблястими узорами. Хлопчина притулив її до себе та погладив по блакитному волоссі.
– Вона так схожа на Іві – сказав він.
– Так, дуже сильно – промовила Арабелла з посмішкою.
 Дитинка схопилася ручкою за футболку Джерома та почала тягнути до себе.
– Яка милість, можна я її також потримаю?– запитався Бред.
– Тобі пощастило, у тебе є ще й люблячий дядько – сказав сміючись Джером до дівчинки.
 Він обережно передав Бредові дитину. Блондин пустив навіть сльозу:" Тепер у мене є племінниця! Я такий щасливий дядько!"
 Почувся стукіт в двері та Арабелла з Ітаном напружилися. 
– Можна увійти? Ви давніше ніколи не закривали двері – сказав жіночий голос.
– Так Холлі, заходь – сказав Бред.
– О Господи, Арабелла та Ітан!? Як ви тут опинилися!? – здивувалася вона відкривши двері.
 Коли Холлі увійшла, гості помітили у неї великий живіт.
– Ти скоро будеш народжувати? – здивувалася Арабелла, обіймаючи подругу.
– Так, у нас буде дівчинка – відповіла Холлі, обіймаючи Ітана та погладивши свого живота.
– Холлі, ми тепер з тобою будемо дядьком та тіткою! – зі слізьми на очах сказав Бред.
– Звідки ця дитинка?– здивувалася дівчина.
– Це дочка Іві – пояснила Арабелла.
– Іві... – замислилася Холлі підходячи до свого чоловіка.
 Вона також сіла поруч та почала бавити маля. Холлі була такою ж щасливою, як і Бред. Вони обоє гладили дівчинку та бавилися з нею.
– Як ти її назвеш, Джероме? – запиталася Холлі.
– Напевне...-замислився Джером – назву її Йоланта.
– Красиве ім`я – посміхнулася Арабелла.
– Ось, візьміть, це вам знадобиться – сказав Ітан протягуючи гроші.
– Ми не можемо взяти таку сумму – відмовився Джером.
– Нам гроші не потрібні, ми живемо на іншій планеті, тому ми вирішили віддати усе вам – сказала Арабелла.
 Ітан залишив гроші на столі та продовжив пити чай.
– Як у вас справи на тій планеті? – запитала Холлі.
– Я почала їх розуміти завдяки блакитному бальзаму, що працює з нейронами мозку та почала вносити перші зміни. Разом з вченими ми домоглися того, щоб могти відправити усіх рабів на їхні землі, тому ми і змогли вичислити як повернутися до вас. У нас пройшло лише три дні, але ми багато чого зробили. Також я пошила нам костюми в яких ми і прибули, та навчила шити інших мармотейців. Думаю інший смак в моді їм не завадить– промовила Арабелла – Якщо часом, побачите Фіна, то передайте привіт, та скажіть йому, що хаурівці переїхали до карату та житимуть тепер зі всіма.
– Це лише маленька частка, ми не відправили усіх ще по домах та й переїзд хаурівців ще не закінчився. Не знаю, як усі ставитимуться до нових правил – сказав Ітан.
– Виходить, правити досить важко – сказав Бред.
– А по часу вас скільки не буде на тій планеті? Тут час ж йде по іншому. Хвилинку чи п`ять?– запитала Холлі.
– Так приблизно стільки, так що без нас ніхто не здійснить переворот – відповів Ітан.
– А як ви потрапите назад? – запитала Холлі.
– Тут вже йдуть у дію мармотеївські приладдя – сказала Арабелла висунувши з кишені сіру кулю.
– Пощастило, що вони досить розвинена цивілізація – сказав Джером.
– А ти щаслива, що залишилася там? – запитала Холлі.
– На справді я багато думала про Землю, але я розумію, що щасливою я можу бути тільки там – відповіла Арабелла.
 Почувся стукіт в двері. Всередину заглянув дядько Хенк. 
– До нас хочуть завітати якісь люди в чорному, ви нічого не наробили?– запитав він.
 Усі в кімнаті переглянулися.
– Напевне це по мене – сказала Арабелла.
– Чому ти так думаєш? – запитав Джером.
– Адже я знімала гроші з банку, напевне вони прослідкували за мною – промовила дівчина.
– Тоді тікайте через чорний хід – сказав Бред.
 Джером взяв дитину на руки та закутав її голову, аби не було видно блакитного волосся. Бред та Холлі провели гостей до чорного ходу та залишилися на вулиці, дивлячись чи ніхто за ними не піде. Арабелла та Ітан натрапили на людину в чорному. Хлопець схопивши руку своєї коханої побіг до перевулку. За ними почали гнатися.
– Лиш би вони встигли втекти – почала хвилюватися Холлі.
 Бред її обійняв та залишився поряд.
 Тим часом Ітан та Арабелла забігли до глухого провулку, та розуміючи, що їм немає куди тікати, Арабелла кинула об підлогу кулю, що вибухнула сірим димом. Люди в чорному забігли в туман та нікого там не знайшли.
– Вони зникли – доповів хтось по рації людині в чорному, що стояли біля Холлі та Бреда.
 Батько Арабелли пішов до кафе та побачивши Їх обох запитав :" Чому моя дочка до вас заходила !? Що вона вам говорила ?"
– Вона сказала, що щаслива, що втекла від вас – сказав Джером виходячи з чорного ходу кафе.
 ***
 – То, що це за дитина? – запитав Дядько Хенк вечеряючи за столом, разом з усіма.
 – Кхм – кашлянув Бред та глянув на брата.
 Холлі також перевела погляд на Джерома, очікуючи його відповіді.
 – Це дочка дівчини в яку я був закоханий – відповів той – Її мати померла і я один можу дивитися за нею.
 – В яку був закоханий... – Задумався дядько Хенк та спитав – Хто вона і як вона?
 – Її звати Іві – відповів Джером та взяв до рота вилку з картоплю.
 – Іві... Хм...Десь я вже чув це ім`я – замислився дядько Хенк.
 Усі крім нього напружилися.
 – Це часом не Іветта, що в розшуку? – запитав дядько Хенк.
 Холлі попирхнулася картоплиною та почала кашляти в серветку. Бред постукав її по спині, та перевівши погляд на брата почав поступово гладити спину дружини.
 – Так, це справді вона – відповів Джером.
 – Як вона померла? – здивувався дядько Хенк – Вона ж в розшуку...
 – Для мене це болюча тема – відповів Джером.
 – А її батьки знають, що вона не жива? Все ж таки її розшукують – сказав дяько.
 – Я не зміг їм сказати – відповів Джером.
 – Це не вбивство? – запитав дядько.
 – Це самогубство – відповів Джером.
 – А поліція знає ? – запитав дядько Хенк – де тіло?
 – Це все важко пояснити , дядьку – відповів за брата Бред.
 – Ви ж знаєте, що ви можете мені усе розповісти – відповів дядько Хенк.
 Джером , Бред та Холлі перестали жувати та переглянулися.
 
Глава 3
 Через шістнадцять років, Джером та Бред вирішили запросити до себе в гості Фіна та Річі. Вони зазвичай навідувалися, але цей день був особливим.
 – Привіт усім – сказав Фін, заходячи до кафе з двома подарунками під пахвами.
 – Привіт, Фінне – сказала Холлі, тримаючи на руках маленького сина, якому був приблизно рік.
 – Дядько Фін, ви нам щось принесли цього разу? – запиталися дві дівчинки підбігаючи до гостей.
 – Привіт – сказав Річі, заходячи слідом та простягнув іграшкового літачка Холлі – це малому.
 – Нея і Йоланта – не вимагайте нічого у гостей, так не красиво – сказав Бред протискаючись до друзів, щоб потиснути руку – Радий вас бачити.
 – І ми теж – відповів взаємністю Фін та простягнув два подарунки до радісних дівчат – Це вам дівчатка.
 – А де Джером? – Запитав Річі.
 – Він виставляє страви на стіл – відповіла Холлі – давайте мені свої куртки.
 Річі та Фін передали свої речі та пішли сходами догори. Бред взяв свого малого сина на руки та попрямував за ними.
 Тим часом Джером разом з дядьком розкладав страви на столі. Побачивши гостей, що зайшли до кімнати, Джером повитирав руки об полотенце та пішов до друзів, аби потиснути руку.
 – Привіт, Джероме – сказав Річі – Ти як?
 – Все нормально – відповів той та потиснув руку.
 – У тебе також косметика? – здивувалася Йоланта, розпакувавши свого подарунка.
 – Дивися, вони однакові – сказала Нея приклавши свій подарунок до подарунка двоюрідної сестри.
 – Це щоб ви знову не сварилися через те, що у когось щось краще – відповів Фін.
 – Так, тепер вони однакового кольору навіть – зазначив Річі.
 – Ми ж вже не ті діти, якими були п`ять років тому. Зараз навпаки би ділилися косметикою – сказала Нея.
 – А ви подякували дядькові Фіну за подарунки? – запитав Бред.
 – Ну тато, не роби з нах малих дітей... – надулася Нея.
 – Дякуємо за подаруночки – сказала весело Йоланта.
 – Йоланта перестала приймати таблетки, що я давав? – запитав пошепки Річі у Джерома. 
 – Так, вона сказала, що їй подобається її природній блакитний колір волосся, тому вона перестала пити їх – відповів чоловік.
 – Зрозуміло – сказав Річі та сів за стола.
 – Що ж, сідайте їсти – сказав дядько Хенк.
 Усі сіли за стола. Холлі тримала на руках малого та накладала собі на тарілку. Бред вже почав їсти, бо знав, що як тільки дружина передасть йому дитину, то буде важко щось піднести до рота. Фін та Річі вивчали стіл та також .
 – Річі, ти змінив імідж з нашої останньої зустрічі? – запитала Холлі.
 – Ти про що? – здивувався вчений.
 – Ти відростив борідку та вуса – уточнила Холлі.
 – А... Так, деколи не вистачає часу, аби поголитися, тому, можна вважати, що це мій імідж тепер – з посмішкою сказав Річі.
 – То... Завтра ти телепортуєшся на іншу планету? – запитав Джером.
 Усі застигли від цього питання. Річі перевів погляд на дядька Хенка, що спокійно їв та слухав бесіду.
 – Мій дядько знає, можеш не хвилюватися – відповів на здивований погляд Річі Джером.
 – Кхм... Так, завтра я почну свою подорож – відповів Річі.
 – А коли ти повернешся? – запитала Холлі, гладивши сина по голівці.
 – За моїми підрахунками, якщо все піде добре, то я повинен з`явитися через місяць, але не більше відповів Річі, протерши губи серветкою.
 – Тобі не страшно? – запитав Джером,зачерпнувши рису веделкою.
 – Чому мені має бути страшно? – здивувався Річі.
 – Що, до прикладу щось піде не так – відповів Джером.
 – Такого не може бути, адже усе повторюється, що би я не зробив. Це не мої рішення, так запрограмований всесвіт – пояснив Річі.
 – Все ж таки, а що якщо щось піде не так як завжди? – припустив Джером.
 – Це все одно означатиме, що все йде так як має бути – відповів Річі.
 Іншу частину гостювання вони більше не торкалися цієї теми. Безтурботна розмова та веселощі, це все що залишилося. Але Джером виглядав серйозним, не дивлячись на настрій, що був навколо нього.
 – Я відійду – сказав Річі та вставши з-за столу попрямував до вбиральні.
 Сходивши до туалету він вийшов та побачив біля умивальника Джерома, що курив цигарку. Річі підійшов до умивальника та почав мити руки. Він бачив своє відображення, що було у дзеркалі навпроти нього.
 – Річі – сказав Джером видихнувши дим – у мене буде одне прохання до тебе. 
 Вчений обернувся до нього та почав уважно слухати.
 – Коли ти побачиш мене на тій планеті, то скажи, що Іві накладе на себе руки через нав`язливі думки про те, що вона перетвориться на мармотею. Скажи мені на тій планеті, щоб я зробив усе можливе, аби вона не померла – сказав Джером.
 – Але, це не матиме значення, якщо її доля померти саме тоді, то не буде різниці від того що би ти їй сказав, чи що би сказав тобі я – не підтримав думки чоловіка Річі.
 – Якщо в цьому немає сенсу, ти все одно скажи мені це – сказав Джером погасивши цигарку об змив в умивальника – Пообіцяй мені.
 – Це справді не має значення – відповів Річі.
 – Пообіцяй! – вигукнув Джером поклавши венисті руки на ободок умивальника.
 Його злі очі палали всередині вогнем, що живе в його душі вже дуже давно.
 – Добре, я тобі обіцяю – сказав Річі.
 Вони обоє повернулися до столу.
 – Все добре? – запитався Фін у Річі, поклавши долоню на його руку, що лежала на кріслі.
 – Так, не хвилюйся – відповів вчений.
 Вечір пройшов не так затишно для Річі, адже він замислився над словами Джерома.
 – Дякую, що ви до нас завітали – сказала Холлі проводжаючи гостей.
 – Вже темно, може, викликати вам таксі? – запитав Бред.
 – Дякую, але мій робот помічник вже викликав – повідомив Річі.
 – Тоді хорошої вам дороги – сказала Холлі та зачинила двері.
 – Ну, що ж, здається наше таксі вже чекає біля столиків – сказав Річі.
 – Ходімо – сказав Фін, йдучи до машини.
 Сівши до середини, вони поїхали. 
 Світло від ліхтарів стрибало по темних вікнах автівки. Вулички танули в роздумах Річі, що дивився у вікно, але був десь далеко від цього місця.
 – Про що ти думаєш? – запитав Фін, спершись на друга.
 – Мені в голову засіли слова Джерома – відповів Річі.
 – Які? – здивувався Фін. 
 – Діло в тому, що він досі не змирився з тим, що сталося з Іві – відповів Річі.
 – Це сумно... – засмутився Фін, опустивши голову.
 – Так – підтвердив Річі.
 Наступного дня з самого рання Річі вже порався біля свого телепорту. Він працював в кімнаті, в якій колись працював його батько. Люсі готувала щось на кухні, а його вірний робот кружляв біля вченого.
 – Чому ти тут так рано? – запитався Фін, потираючи очі.
 – Просто я хотів ще раз усе перепровірити.
 – Але ж ти казав, що якщо щось має статися, то воно станеться, чого тоді переживати?
 – Не знаю, просто... Мені чомусь не спалося.
 – З тобою все в порядку?
 – Так, не хвилюйся, можеш йти далі спати.
 – Тоді добре 
 Фін зівнув та повернувся до спальні, коли ж він повернувся через п`ять годин то був здивований, побачивши Річі знову біля телепорту.
 – Ти хоч відпочивав? – запитався Фін, підійшовши до Річі.
 – Ні, я не маю на це часу.
 – Але ж ти казав, що ще позавчора усе провірив по три рази.
 – Я не знаю, я ж просто людина, а й справді, якщо я зроблю щось не так і зруйную усю циклічність?
 – Якщо все однаково кожного разу, то не може бути цього разу якось по іншому.
 – Напевне...
 – Ти вже зібрав усі речі?
 – Ніби так... Я провірив усе приблизно одинадцять разів.
 – Річі, не переймайся так сильно, просто перемісти їх у іншу паралельну реальність і все, я впевнений, що у тебе все вийде.
 – Напевне і справді я дарма переймаюся. Цікаво чи усі інші Річі також переймалися як і я?
 – Я цього не знаю...
 Поснідавши Річі одягнувся у дорожню одежу, що складалася з джинсів та сорочки. Він одягнув рюкзак та видихнувши зайшов у круг телепорту.
 – Нехай тобі щастить – сказав Фін.
 – Дякую. Прощавай.
 – Прощавай, я тебе чекатиму
 Кільця телепорту засвітилися та Річі зчез.
 
Глава 4
 Річі опинився в пустелі. Вітер переміщав піщинки в повітрі. Річі прикрив обличчя руками, аби пісок не потрапив на нього. Поряд він побачив тіло, обмотане полотнами та йому в голову прийшла ідея. Він стягнув з трупа його одежу та обмотався нею.
 Глянувши на рожево-червоне небо Річі оприділив своє положення за зірками, що були намальовані у блокноті, що був з помітками від Фіна.
 Пройшло приблизно пів години, поки він не побачив невеличке поселення, що було серед пісків. Прикриваючись від пилу, що летів в очі, Річі пішов туди.
 Він прийшов до першого намету та відсунувши полотно, заглянув туди. Всередині було тихо та прибрано.
 – Де ж вони? – здивувався Річі, не побачивши нікого – Можливо я помилився хаурою? Але вони мали би бути в першій...
 Тоді Річі підійшов до протилежного намету та заглянув туди. 
 Якийсь мармотей сидів всередині та ладнав свого фрота. Побачиши, що до нього хтось увійшов віy підвів очі.
 – Вибачте, я, напевне, помилився – швидко сказав Річі та вийшов з хаури.
 Обдумуючи те, чому він не знайшов тих, кого шукав у нього з`явилася ще одна версія, що можливо він оглядав не перші намети, а останні. Тоді Річі пішов через не дуже широку вуличку до іншого кінця, що на його думку був, імовірно, початком.
 Діти гасали по вуличці наздоганяючи оlин одного. Хтось сидів за вогнищем та готував їжу для своєї сім`ї, а хтось сидів на лавці біля дому та лагодив зброю. Чим більше він заглиблювався у це поселення , тим більше він бачив мармотеїв, що щось робили із зброєю. Хтось вчив когось стріляти, а хтось показував як заряджати та чистити фрот.
 – Видно, що вони готуються до нападу – подумав Річі.
 Пройшовши ще з п`ятнадцять хаур, він побачив дві кінцеві. 
 – Ну, що ж, надіюся, вони тут – подумав Річі відхиляючи тканину.
 Полотно хаури відсунулося та він побачив два здивованих обличчя, що дивилися на нього, сидячи на великих мармотеївських табуретах та мармотею, що сиділа позаду них. Обоє хлопців встали, побачивши що це по зовнішньому вигляду людина.
– Хух, нарешті я вас знайшов – промовив Річі, полегшено видихнувши та розмотуючи голову він подумав – нарешті я можу зняти ці пов`язки, бо нічого не летить в очі.
– Хто ви ? – запитав здивований Фін пильно вдивляючись у його обличчя.
– Це я – Річі – відповів чоловік усміхнувшись – ти маєш мене добре знати Фінне, адже я твій друг.
– Що? – Як таке може бути!? – здивовано відповів Фін
– Я знаю, тобі важко зараз у це повірити, але це справді я – Річі – запевнив вчений – Точно ж, в своє оправдання я можу показати порізи, що лишилися після збою Люсі – сказав він розмотуючи свої руки.
– Але чому ти тоді такий... Чому ти так постарішав – здивувався Фін оглядаючи гостя.
– Діло в тому, що на цій планеті час йде зовсім по іншому. Якщо для тебе пройшло декілька днів, то на Землі пройшло декілька років – пояснив Річі – наскільки я знаю, це десятий день. Оскільки мені вже сорок шість, один день дорівнює приблизно двум з половиною рокам.
– Двум з половиною рокам !?– вигукнув від здивування Ітан та сів .
– Так, Ітане – відповів Річі.
– А як ти тут опинився? Ти був відразу з нами? Але чому тоді тобі сорок шість? Виходить, ти був весь цей час на Землі, тоді як....
– Довгі роки я працював над телепортом. Мій батько помер так і не закінчивши цю справу... Але у мене вийшло і я тут – пояснив Річі – Я тут, щоб телепортувати вас додому.
– Нічого собі – сказав Ітан та сів на табурет від шоку.
– Катеро оміта? – запитала Акка вказуючи на Річі.
 – Це, наш друг, він на нашому боці – пояснив Фін.
 – Доброго вечора, вибачте, що я до вас ось так увірвався – сказав Річі.
 – Капка ат тівора – відповіла Акка та встала з-за столу.
 – Що вона сказала, можеш перекласти, Фінне? – звернувся до друга Річі.
 – А...Так, вона сказала, що можеш також залишатися в неї – відповів Фін.
 – Звідки ти знаєш, що зараз вечір? На вулиці ж весь час день? – запитав Ітан.
 – Який здогадливий – подумав Річі та відповів – просто бо ви виглядаєте так, ніби мали бути вже в ліжках.
 Через кілька хвилин вони вже сиділи троє за столом, а мармотея мила посуд в ємкості з водою.
 – То ти хочеш сказати, що ти вчений, що вивчав телепортацію людей та домігся цього просто аби повернути нас додому? – запитався Ітан.
 – Ем...Так, а щось звучить дивно? – здивувався Річі.
 – Просто це великий крок для людства, а ти його зробив не заради якихось грамот чи всесвітнього визнання, а просто щоб повернути свого друга.
 – З твоїх уст це справді звучить трохи дивно... – тихо промовив Фін.
 – Або ви геї, або я це ніяк по іншому не можу оправдати – сказав різко Ітан – Як на мене дружба не є такою ж рушійною силою, як і кохання. 
 – Кхе-кхе – попирхнувся слиною Фін.
 – Ти досить прямий, Ітане – сказав Річі трохи заспокоївшись від слів, що його сколихнули.
 – Просто не люблю, коли мені недоговорюють – сказав Ітан – Значить ти перемістиш нас на Землю... А куди саме?
 – Кхм.. На те місце, звідки вас викрали – відповів Річі.
 – А як це ? Переміщатися? Це боляче? – запитав Ітан.
 – На справді, ні, ти відчуєш легенький лоскот, але й не встигнеш оком моргнути, як опинишся в іншому місці – пояснив вчений.
 – Ого – заблищали очі Ітана.
 – А коли ми телепортнемося? – запитав Фін.
 – Коли знайдемо всіх інших – відповів Річі глянувши на друга.
 – Звідки у тебе впевненість, що нам вдасться їх знайти? – здивувався Ітан.
 – Таміро оока аферко омо – сказала Акка, заходячи до ще одного відділу хаури.
 – Добре, дякую – відповів Фін, та побачивши очі Річі, що прагнули перекладу її слів, відповів – вона сказала, що приготує для нас спальні місця.
 – Дякую, що переклав – відповів Річі, усміхнувшись.
 Ітан почав клацати трьома пальцями перед вченим, привертаючи його увагу:" То звідки ти впевнений, що ми їх побачимо?"
 – Ітане – сказав Річі відпихаючи його руку від себе – ти що, не хочеш навіть спробувати пошукати Арабеллу? 
 – Звідки ти знаєш про неї – здивувався хлопчина, трохи відпихнувшись назад.
 – Мені Фін розказував – відповів Річі.
 Ітан перевів погляд на рудоволосого та той лише зтинув плечима.
 – Я хочу її знайти – сказав Ітан – Але... Я не знаю де шукати та чи вона взагалі ще жива. 
 – Тоді, варто буде спробувати – сказав Річі.
 – Ці істоти називаються мармотейцями, а ми зараз живемо в хаурі. Вони сьогодні вночі підуть війною на головне місто...Можливо там нам вдасться знайти усіх інших? – сказав Фін.
 – Асало омкі ітіаро она – сказала Акка, заходячи в середину.
 – Йдемо спати, нам рано вставати – сказав Ітан, беручи до рук палицю.
 Вони троє зайшли до іншого відділу хаури та побачили три м`які тканини, що були постелені на піску.
 – Ну, що ж, лягаємо спати – сказав Фін та сів у середнє постелене місце.
 – У мене в гуртожитку ліжко було м`якішим – сказав Ітан, лягаючи збоку – я урвав куш, коли взяв собі ортопедичний матрац. Він в десятеро м`якіший за цю підстилку.
 – Нічого страшного, скоро ти спатимеш на ньому – з посмішкою сказав Фін, поправляючи тканини на заміну подушки.
 – Добраніч – сказав Ітан обертаючись спиною до Фіна .
 – Добраніч – відповів Фін.
 На вулиці було тихо, лише вітер розгулював дорогою. Полотна хаури трохи приглушали світло зірок, що освітлювали планету. Тихеньке сопіння навіювало на сон. Пройшло вже години дві чи три і на Землі мала би бути глибока ніч та темрява.
 – Ти не спиш? – тихо запитав Фін, глянувши на Річі.
 Той лежав схрестивши долоні під головою та розправивши локті дивився в стелю:"Так, щось мені не спиться"
 – Мені також – сказав Фін та озирнувся на Ітана.
 Хлопчина непорушно лежав та трохи сопів.
 – Ти сказав, що твій батько помер... Я знаю, що він для тебе був опорою... Як це сталося? – звернувся до Річі Фін.
 – Мій батько... Він також працював над телепортацією людини все своє життя. Коли мені було двадцять п`ять, він мав тестувати на роботі телепорт, але щось пішло не так та більша частина будівлі взлетіла в повітря. Я пізніше вивчив усі його матеріали по телепортації, та продовжив його справу – відповів вчений.
 – Мені шкода, Річі – сказав Фін.
 – Я знаю... – тихо промовив вчений.
 Почувся дивний звук здалеку. Він нагадував чимось гру на волинці.
 Річі різко підвівся та почав вслухатися.
 – Що це таке? – здивувався Фін.
 Річі підвівся та вийшов з хаури. Фін пішов за ним.
 – Тетероно омпа аста ано опево – сказала Акка, стоячи біля хаури.
 – Що це значить? запитався Річі у Фіна.
 – Те, що ми вже вирушаємо – сказав Ітан.
 – Ти тут звідки? – здивувався Фін. 
 – Я не спав – відповів Ітан. 
 – Збираємося! – сказав Річі.
 Усі навколо почали метушитися. Мармотейці шикувалися біля хаури Акки та ділилися на групи. Тим часом Річі взяв свого рюкзака та замотався в тканини, а Ітан разом з Фіном накинули на себе якісь полотна та вийшли на вулицю.
 Коли ж усі зібралися, Акка скомандувала та вони рушили.
 Йшли вони один за одним вузенькою колонною, залишаючи безліч слідів на піску, що стиралися, де не де, вітром. Шлях був досить довгим, адже хаурівці жили далеко від Карату. Вигнанцям не дозволялося селитися під стінами міста чи хоча би в кількох кілометрах від нього. 
 Як би далеко не знаходилися хаурівці, вони чудово знали де знаходиться колись дуже рідний для них дім.
 Пісок підіймався вітром та гойдав тканини на кожному, хто йшов. Червоне небо здавалося пасмурним, ніби воно передчувало майбутнє.
 – Цікаво, тут йдуть також дощі? – замислився в слух Фін.
 – Часом тут трапляються рослини схожі на кактуси за своєю організацією структури. Коли я йшов то перечипився за дивну гладку коричневу рослину, що була переповнена соком. Можу припустити, що вона звідкись черпає таки вологу. Можливо не часто але тут мають падати дощі.
 – Тентант? – перепитала Акка, що йшла попереду – Тентант тіарі іміпо.
 – Ого, таки тут випадають дощі також – здивувався Фін.
 – А мене цікавить ось що, далеко знаходиться цей Карат? – запитав Ітан озираючись назад на довгий ланцюжок з мармотеїв.
 – Памроат тімко – відповіла Акка та припіднявши надбровну дугу запитала – Кантотат?
 – Я?– здивувався Ітан – Ні, я взагалі не втомився. Кульгати на одній нозі, спираючись на тростину... Ха-ха... Простіше простого! Всі ж знають, що так йти легше ніж на своїх двох.
 – Ітане, перестань токсичити – сказав Фін.
 – Це сарказм – відповів той.
 Пройшовши ще декілька кілометрів усі відчутно втомилися, але йшли далі. 
 На небі виднілися три зірки, що освічували шлях.
 – Здається вночі тут жаркіше ніж днем – підмітив Фін, стираючи з лоба піт.
 – Зараз тут дуже багато тих Сонець.
 – Якщо говорити коректно, то це не Сонця, а зірки. Їм ще не дали назви, адже люди не вивчали цієї частини космосу – промовив Річі.
 – То що, ми можемо бути першими хто їх назве? – здивувався Фін та глянув на небо прищуривши очі від світла.
 – Тоді зліва буде Василько, справа Іванко, а той блакитний буде Петро.
 – Офіційну назву потрібно задекларувати, а без цього ти з таким же успіхом можеш і на Землі переіменовувати існуючі назви на свої – усміхнувся Річі
 Фін також усміхнувся.
 – Он як – замислився Ітан.
 – Канката! – сказала Акка підійнявши долоню догори та зупинившись.
 – Що таке? – пошепки запитався у Фіна Річі.
 – Манко оніп пароко – сказала вона та пішла на ліво – Онканка афор роміна.
 – Зараз ми розділимося на дві групи та підемо у різні сторони, бо звідси вже можуть нас побачити з воріт – переклав своїми словами Фін.
 Річі з хлопцями пішов за Аккою, а інші через один йшли на право. Їхній ланцюжок розділився та вже в тиші вони продовжили свій шлях. Через пів години вони наблизилися до стін Карату. Великі та піщані цеглини, відмежовували місто від зовнішнього світу. Навколо стін вартували поодинокі вартові, що крокували проти годинникової стрілки. 
 Колонна Акки розділилася ще на три та невеличкими группами вони попрямували до стін. 
 Ліквідувавши кількох вартових, вони мали діяти швидко, щоб до того часу, поки вони вдеруться до середини ніхто нічого не помітив.
 Команда Акки почала закидати мотузки на стіну з великими гаками на кінці. Зачепившись за край мотузка ставала прямим шляхом до міста. 
 Перелізши стіну, вони розійшлися та почали проходити містом.
 Навколо було тихо. Усі спали. Світло в домівках не горіло. На окраїнах міста не було дуже багато вартових, тому з нимим впоратися було досить легко. Складність чекала, коли вони підбиралися все ближче до центру.
 Коли ж группа Акки пройшла приблизно кілометр, вони не вчасно натрапили на вартових, що патрулювали площу. Ті їх помітили та один із них подув у інструмент, що був при ньому.
 – Ні! – вигукнула Акка вказавши на того, хто гудів – тримати його!
 Троє з группи ліквідували двох вартових та схопили того, хто був з інструментом, обірвавши звук.
 – Як думаєш, вони почули? – запитався Фін.
 – Будемо надіятися, що ні – сказав Ітан оглядаючись.
 – Розійтися та сховатися за стінами домів – скоманувала Акка.
 Усі розбіглися та виконали її наказ зачаївшись в своїх схованках. 
 Через декілька секунд прибігла підмога. Вони побачили скручених у лялечки катратів та направилися до них. В цей момент з двох боків на них накинулися хаурівці та зв`язали.
 – Добре, що все обійшлося – подумав Річі оглядаючи полонених.
 Вони пішли далі та почули ще один такий же сигнал з протилежного боку міста. Акка зупинилася та прислухалася.
 – Що це значить? – тихенько запитав Фін.
 – У когось із групи виникнути проблеми. Я надіятися, що вони впоратися – відповіла вона.
 Группа Акки знову рушила до центру Карату. Вони пройшли вже довгий шлях, лишаючи за собою полонених.
 – Скільки нам ще йти? – замислився втомлено Ітан.
 Вони вийшли з-за будинку та по іншу сторону побачили ще одну групу хаурівців, що тихо кралася в перед. Вони теж помітили групу Акки та вирішили скооперуватися. 
 Почувся ще один гудок неподалік та через пару секунд ще один вже трохи ближче, потім загудів і ще. Акка зрозуміла, що вже тягнути не можна та скомандувала своїй та другій групі йти в атаку. Вони вийшли з укриттів та побігли відкрито містом на катратів. Хтось із вартових побачивши такий натовп почав втікати до замку, а хтось протистояв. Хаурівці войовниче боролися та тулили їх до стін замку.
– Вамана! Вамана акітасо! – крикнула Акка. 
– Тавака!– викрикнув молодий мармотей що біг позаду групи.
 Позаду нього виднілися створіння різних рас, що прибули з ним.
– Тріт?– здивувалася Акка.
 Він підбіг до неї, та вони обійнялися. 
– Як ти тут опинитися?– запитала вона.
 Тріт все пояснював матері, поки Джером та Бред раділи, що зустріли знайомі обличчя.
 Річі трохи зпасмурнішав побачивши молодого Джерома. Він одразу згадав дану йому обіцянку.
– А це ще хто з вами?– запитав Джером вказуючи на Річі.
– А... Джероме, це Річі – представив свого друга Фін – він може повернути нас на Землю.
– Так? – здивувався Джером.
– Гляньте но, знайома пицюня – сказав Бред, вказуючи на мармотею з великими губами, що лежала замотана у сітку– А ну, розказуй, куди ти розприділила усіх інших!?
 Губата не дуже хотіла говорити, але у неї не було вибору. Вона розповіла їм про те, хто де знаходиться, та тільки но об`єднаним друзям довелося розійтися. Річі рушив разом з Трітом та Джеромом. Бред пішов з Дагрою по Холлі, а Фін пішов шукати Ітана, розуміючи, що той пішов до замку.
 
Глава 5 
 Річі біг разом з Джеромом та Трітом. Якби Джером знав дорогу, то він би біг по переду. Було видно як сильно він хоче побачити Іві. 
 – Дивовижно, він не знає чи Іві в порядку чи жива взагалі, але не боячись правди біжить по неї – подумав Річі біжучи позаду – Не знаю чи я би міг бути таким, якби мене розривала невідомість. Я би тоді дуже переживав...
 – Тріте, ще далеко? – запитав Джером.
 – Ні, ми скоро прибігти – відповів той.
 – Джероме – почав Річі – З Іві могло трапитися що завгодно, я думаю, вона навіть могла би впасти в депресію...
 – До чого ти ведеш? – запитався Джером . 
 – До того, що варто з нею бути дуже обережним та можливо закрити очі на щось що могло би на неї погано повпливати та висвітлити хороші сторони.
 – Я не до кінця розумію про що ти – сказав Джером – До речі, ти не проти якщо ми на "ти"?
 – Я маю на увазі, щоб ти беріг її та не дав їй залишитися одній – сказав Річі.
 Джером біг мовчки, але відчувалося, що він обдумував сказані слова.
 Річі муляло в середині те, що він міг не до кінця донести усю важливість своїх слів. Це би означало, що він не виконав обіцянку. Тому він вирішив сказати трохи більше, ніж говорив кожен Річі.
 Коли вони дійшли до дому вченого та обійшли нижні поверхи, то натрапили на потрібну для них кімнату. Там було дуже світло. По серед приладів то накритих білими полотнами, то розкритих стояла двометрова колба з блакитною рідиною та блакитноволосою дівчиною всередині.
– Іві!– вигукнув Джером підбігаючи до неї.
 Дівчина не рухаючись знаходилася там із заплющеними очима. Джером почав стукати по колбі, аби привернути її увагу.
– Вона хоч жива?– запитав він, глянувши на Річі.
 Той без слів вивчав кнопки на приладі, що був підключений до колби. Він натиснув на кнопку та Іві розкривши очі різко притулилася долонями до скла.
 Джером пробував розбити скло кулаками, стільцем, та коли він взяв металевий прилад зі столу та влупив ним, поверхня трісла та вода витекла назовні разом з дівчиною.
– Ти впорядку? – запитав Джером у Іві беручи її на руки 
 Лише тоді він помітив поміж проводів, що перекривали її тіло – великого живота.
 – Вона...Вагітна? – подумав Джером, але пригадавши слова Річі вирішив не питатися про це у Іві.
 Він підповз до якогось апарату та здер з нього білу ковдру, обмотавши дівчину. Потім він відірвав від нього тонесенького продовгастого клаптя та перемотав швиденько її поріз. 
– Як ти тут опинився? Ти прийшов за мною? – запитала вона.
– Я... Не хотів тебе лишати – відповів Джером – ми можемо повернутися на Землю разом.
 Від його слів очі Іві наче засвітилися від неочікуваної новини.
– Можеш ходити? – запитав він надумавши підійнятися 
– Я... Зараз не дуже – відповіла Іві, ледь привставши на ноги.
 Джером піднісся з нею на руках. Він відчув, що вона поважчала, але нічого їй не сказав. 
 Вони пішли на дах та Річі почав викладати усе з рюкзака. Крихкі металеві деталі утворювали коло на землі.
 Іві попросила Джерома опустити її та вона встала на ноги.
– Тримаєшся? – запитав він, підтримуючи дівчину руками.
– Так – відповіла вона.
 Після того як до них приєднався Фін, вони продовжили чекати на інших.
– Лишається ще Бред та Холлі – сказав Річі продовжуючи усе розставляти.
 – Чому він сказав тільки про Бреда та Холлі? – подумав Джером, тримаючи Іві за талію – Можливо він щось недоговорює?
 Річі відпровадив Тріта та вони залишилися четверо. Через кілька хвилин до них приєдналися Бред та Холлі.
 – Все як сказав Річі, інші не прийшли – запідозрив щось Джером.
– Нарешті, я закінчив з усім – сказав Річі роздаючи кожному чіпи – одягніть ось це собі на скроню.
 Іві дивилася на перемотану руку, перевернувши долоню, дівчина дивилася на фіолетову кров. Вона змарніла та глянула на свій живіт.
 – Невже це і є цей переломний момент? – подумав Річі дивлячись на Іві – Вона зараз надумає покінчити життя самогубством?
 – Чому ти мені даєш один? Дай ще на Іві – сказав Джером простягаючи руку.
 Річі вийшов із своїх думок та глянув на долоню Джерома, в якій лежав один чіп.
 – Я все знаю, але кожного разу Іві помирає... – подумав Річі даючи Джерому ще один чіп – Я справді не здатен нічого змінити? 
– Тримай, я взяв і тобі – сказав Джером, підходячи до дівчини.
– Джероме, думаю, я не повернуся назад – сказала Іві відходячи на крок.
 – Це і є той момент? – подумав Річі зусереджено дивлячись на дівчину – Вона зараз впаде з даху? Чому я стою!? Я все знаю та стою!?
– Чому? Що сталося? – здивувався Джером.
– Ти не розумієш! – викрикнула Іві та відступила на ще два кроки – Я перетворююся на монстра!
 – Це не так! – крикнув Річі та здивувався від того, що подав голос.
 Джером та інші глянули на нього.
 – Це так, але і не так. Ти можеш повернутися з нами на Землю і я зроблю для тебе препарати, щоб ти не виглядала як інопланетянка – сказав Річі та подумав – що я роблю!? Я не мав втручатися!
– Але в середині мене живе ця істота! – вигукнула зі слізьми Іві.
 – Вона по вигляду ні чим не відрізнятиметься від тебе. Коли ти завагітняла, то ця дитина почала вбирати в себе твою генетику та зовнішність, а ти навпаки її. Іншими словами у тебе в животі нормальна та здорова дитина сказав вчений повільно підходячи на два кроки.
 – Справді?– запитала вона витираючи сльози.
 – Так, у цієї дитини будуть твої очі, твої губи та ніс, вона буде чудовою дівчинкою – відповів він підходячи на крок – І зватиме її Йоланта.
 – Звідки ви це все знаєте? – запитала Іві.
 – Тому що я знаю певну частину майбутнього, що повторюється з разу в раз – відповів Річі підходячи ще на крок.
 Відбувся вибух.Під ногами усе похитнулося. Іві ледь не впала назад, але Річі схопив її та потягнув на себе. Дівчина полетіла на Джерома, а Річі не втримався та оступившись впав з даху. 
– Річі! – вигукнув Фін.
 Поверхня під ногами почала розвалюватися.
 – Що? Невже для мене це все так і закінчиться? – подумав Річі віддаляючись від даху .
 Його тіло охопив дим та жар.
 – Річі – почувся голос Фіна.
 – Я маю їх телепортувати! Це ж і моє спасіння! – подумав Річі та потягнувшись до скроні не помітив там чіпа – Де ж він? Я його не одягнув!?
 Його ноги почали скажено пекти. Жар вогню у який він потрапив огорнув все тіло та почав обпікати плоть.
 – Ось вона – рівноцінність. Життя за життя – сказав Річі та прокрутивши гвинтика на розжаренному годиннику побачив спалах блакитного світла на даху, що зникав в червоному вогні, що поглинав вченого.
 – Нехай вам щастить – сказав Річі розкинувши руки та заплющивши очі.
 ***
 В сусідній кімнаті щось впало. Сорока шести річний Фін, що їв сендвіч, що приготувала Люсі, вийшов з кухні та зайшов у спальню. Біля комоду лежала фотографія в рамочці лицевою частиною до низу. 
 Фін підійшов та підійняв її. Він помітив, що скло розбилося та з сумним поглядом глянув крізь побите скло на обличчя Річі, що було на фотографії.
 – Ти так хвилювався перед телепортацією... Надіюся, у тебе все добре – сказав пошебки Фін.
 Біля його ноги проїхався робот на гусеничках втягуючи повітрям залишки скла, наче пилосос.