Франко І. Я. - Поеми - т. 5, Франко І. Я.

півсорочки,

Щоб я знак мав в монастирі своїм,

Що тебе я визволив з неволі».

 

Радо сеє вволив Ол[ександер] -

Півсорочки для нього відрізав,

І чернець її сховав до себе.

 

З Олександром щиро попрощався

І подався у свою дорогу,

Та, прийшовши до каплиці, зараз

Зняв із себе все чернече вбрання,

Видобув свої жіночі шати,

Вмив лице криничною водою,

І не стало тут черця старого,

Появилась Юліана-краля.

Помолилась у каплиці щиро

І живенько простими стежками

У свій двір у Відні поспішила.

 

Там її свекруха зустрічає,

Олександра старенькая мати,

Зустрічає і словами лає:

«Ей красуне, жінко віроломна,

Де се ти так довго пропадала?

Нема в тебе бога ні сумління,

Що таємно ти свій дім лишила,

Цілу зиму безвісті блукала,

Певно, любка іншого шукала».

 

Відмовляє втішно Юліана:

«Мамко люба, не турбуйся мною!

Вже я знаю, як себе правдати.

Ти послухай, що тобі скажу я.

Маю звістку певну, неохибну,

Що сьогодні верне Олександер,

Любий муж мій, а твій син коханий,

Із неволі з турецького краю».

 

Та свекруха гнівно їй говорить:

«Волів би він там і пропадати,

Ніж тут має на таке вертати!

Не на радість він тобі явиться

І не радість тут собі застане!»

 

Та ось чути гомін вулицями,

Здвиг народу валом напливає,

Олександрів двір весь обступає.

І лечуться крики попід небо:

«Олександер повернув з неволі!»

 

Вибігають його зустрічати

Юліана і старая мати.

Юліана з ним вітаться хоче,

Як подоба шлюбній жінці з мужем,

Та свекруха її відпихає

І словами гнівно промовляє:

«Стій, негідна, жінко віроломна!

Не посмій до нього доторкнуться,

Нема в тебе бога ні сумління.

Ти безстидно шлюб святий зламала,

Цілу зиму з дому пропадала,

Десь за іншим любасом ходила!»

 

Затремтіла, зблідла Юліана,

До свекрухи жалібно говорить:

«Най вам, мамко, бог не пам’ятає,

Що мене ви так позневажали

Перед домом, перед всім народом!

Олександре, любеє подружжя,

Не хочу вітатися з тобою,

Не промовлю до тебе ні слова

І не з’їм з тобою ложки страви,

Поки суд нас правий не розсудить.

Видай завтра пишную гостину,

Запроси всіх кровних і знайомих.

Перед ними я до ока стану

І поставлю своїх свідків радо,

А тоді вже най мене всі судять».

 

І сховалась у свої покої.

Олександер матір докоряє:

«Мамо, мамо, що ви наробили?

Любій стиду, а мені турботи!

Юліана чесна жінка, мамо,

Я на се найліпший доказ маю.

Ще як з дому у похід ішов я,

То дала мені сорочку білу,

Даючи, ось ті слова сказала:

«Доки буде ся сорочка біла,

Доти, любий, вірна тобі буду».

І я мав на собі ту сорочку

Рік, матусю, і ще три неділі,

І погляньте, вона й досі біла».

 

Відмовляє Олександра мати:

«Чари, синку, препогані чари!

Ти не вір їм, правди добивайся!»

 

Ніч минула, другий день зробився,

До полудня сонце вже доходить,

І зібрались в Олександра в домі

Пишні гості, графи та барони,

Свояки, і други, і знайомі.

 

Час уже би суд розпочинати,

Та немає пані Юліани,

Не виходить із своїх покоїв.

Та ось чути - на вулиці грає:

Плаче скрипка, як мала дитина,

Підтягають гуслі їй до ладу.

І говорить гостям Олександер:

«Гості любі, свояки кохані,

Підождіте хвилечку на мене!

Бо я добре знаю сю музику,

Бо се грає той чернець вандрівний,

Що мене він вивів із неволі.

Хочу його в дім свій запросити,

Хочу його чесно вчастувати».

 

Олександер із дому виходить

І черцеві кланяється в пояс,

Його руки вдячно він цілує

І до дому його запрошає,

Садовить за стіл праворуч себе,

Віддає йому найбільшу шану.

І говорить той чернець до нього:

«Олександре, пане мій коханий,

Де ж твоя є вірная дружина,

Чом вона при учті нам не служить?»

 

І говорить мамі Олександер:

«Ідіть, мамо, кличте Юліану,

Чом до гостей вона не виходить?»

Подалася мати у покої

І вертає за малую хвилю:

«Олександре, сину мій коханий,

Всі покої я перешукала,

Та немає в жаднім Юліани».

 

От тоді встає чернець вандрівний,

Півсорочки білої виймає,

І виймає Олександрів запис,

І султанів лист на обезпеку,

І говорить отакеє слово:

«Олександре, пане мій коханий,

Чи не є се півсорочки тої,

Що носив ти у тяжкій неволі?

Чи не є се те твоє писання,

Що мені на службу записався?

Чи не є се карта від султана,

Що була нам вірна обезпека

У дорозі по турецькім краю?

Ну, я сама, подивись на мене,

Чи не є я твоя вірна жінка?»

Теє мовить, бороду зриває

І кидає геть каптур чернечий,

Відкриває свої білі груди.

 

Олександер кинувся їй в ноги,

А з ним рядом його стара мати,

І всі гості, графи та барони,

Юліану величати стали.

 

І пішла по світі її слава,

І не згине, доки світу стане,

Доки в світі є живії люди,

Доки пісня серце їх чарує.

 

 

 

До тому ввійшли поеми і легенди на теми з життя народів світу, написані в кінці 90-х - на початку 900-х років. За життя письменника вони друкувалися в збірках творів, у різних періодичних виданнях; деякі побачили світ уже після його смерті. Окремою книжкою поет видав тільки одну збірку поем (Іван Франко.