Франко І. Я. - Поеми - т. 5, Франко І. Я.

style="">«Чесний отче, їдь ураз зо мною!

Будеш ти нам у дорозі грати,

Наші душі грою звеселяти,

За се маєш три заплати в мене:

Першу плату - коня верхового,

Другу плату - страву у господі,

А ще третю - захист у дорозі».

 

Юліана радо се приймила,

З Галанбегом рушила в дорогу.

 

Вандрували чотири неділі,

Аж прибули в Іконію-місто.

Тут говорить чернець подорожній:

«Ой мій пане, беже Галанбеже,

Ось тут наші шляхи розійшлися:

Мені вправо, до божого гробу,

Тобі вліво, до султана твого».

 

Відмовляє Галанбег на теє:

«Чесний отче, вволи мою волю,

Їдь зо мною до султана мого,

Звесели ти грою його душу -

Певне, того не будеш жаліти».

 

Не перечить черчик подорожній,

Їде з бегом до його султана.

Як до міста доїжджали полем,

То побачив черчик подорожній

Бідних бранців при роботі в ярмах,

А між ними Олександра свого.

У ярмі він аж дугою гнеться,

Звисли руки від тяжкої муки,

Почорніло личенько рум’яне,

Лиш сорочка все на ньому біла,

Мовби тільки в сюю хвилю вбрана.

 

Прибуває Галанбег у місто,

То султан його до себе кличе

І вітає щирими словами:

«Ой мій вірний беже Галанбеже,

Як щастилося тобі в дорозі?

Як сповнив ти мою волю в Відні?»

 

Відмовляє Галанбег по правді:

«Ой султане, мій ласкавий пане!

Хоронив нас аллах у дорозі,

Та я в Відні не зробив нічого.

Непохитна Олександра жінка,

А розумна, що нема їй пари,

А що гарна, то й не розповісти».

 

«Галанбеже,- знов султан питає,-

А се що за чоловік з тобою?»

 

«Ой султане, мій ласкавий пане,

Се є чесний черчик подорожній,

Що мандрує до божого гробу.

Він музика, пане, пречудовий,

Всю дорогу веселив нам серце,

Розганяв своєю грою тугу,

То я, пане, взяв його з собою,

Щоб почув ти його тонів силу».

 

І велів султан черцеві грати.

Полилися чародійні тони,

Полонили серце у султана.

І не міг він від них відірваться.

День би слухав і цілую нічку,

Пив би їх, мов спраглий у пустині.

 

Так минули чотири неділі.

Промовляє черчик подорожній:

«Ой султане, мій ласкавий пане,

Час мені вже далі у дорогу,

У дорогу - до божого гробу».

 

Відмовляє тут султан черцеві:

«Жаль мені з тобою розставаться,

Та не можна й силою держати,

А за те, що тонів твоїх чаром

Чарував ти моє серце досі,

Розганяв мою тоску так часто,

Веселив мене в тяжких годинах,

Я даю тобі багаті дари:

Срібло, злото, дорогу одежу,

Та й ще гарні коні верховії

І сторожу ще для супроводу».

Відмовляє черчик подорожній:

«Ой султане, мій ласкавий пане!

Не даруй мені ти срібла-злота,

Бо я богу шлюбував на бідність.

Не для мене дорога одежа -

Сеї ряси задосить із мене.

Не даруй мені ти гарних коней,

Бо я богу шлюбував, що пішки

Аж до гробу його помандрую.

І не шли сторожі ти зо мною,-

Бог - моя сторожа найпевніша,

Що він схоче, те зо мною й буде.

А коли твоя султанська воля,

Чим слугу твойого вдарувати,

То даруй мені одного бранця

З тих, що там за містом в плузі орють».

 

Полюбились ті слова черцеві,

Полюбились султанові дуже,

І говорить він до Галанбега:

«Ой мій вірний беже Галанбеже,

Йди на поле з тим черцем у парі,

Дай йому там з бранців до вибору,

Кого схоче, той його най буде!»

 

І подався Галанбег у поле,

Там, де в ярмах бідні бранці ходять.

І говорить Галанбег черцеві:

«Чесний отче, ось тобі ті бранці,

Кого хочеш, щоб тобі пустити?»

 

Відмовляє тут чернець розумно:

«Ой мій пане, беже Галанбеже,

Не моє тут діло вибирати;

Кого хочеш, сам пусти зо мною!»

 

Відмовляє Галанбег черцеві:

«Відпущу з тобою Олександра,

Того бранця у сорочці білій.

Не для нього се зроблю, їй-богу,

А для жінки його Юліани.

Непохитна її вірність, отче,

Її розум, знать, не має пари,

А краса така, що й не сказати».

 

І зняли окови з Олександра,

І подався він з черцем в дорогу,

У дорогу до божого гробу.

Як при божім гробі помолились

І святим місцям всім поклонились,

Подалися до рідного краю.

А як стали близько Відня-міста,

Близько міста на дві милі шляху,

Коло тої каплиці в діброві,

То чернець до Олександра мовить:

«Друже любий, треба нам розстаться,

Бо тут наші шляхи розійшлися:

Ти наліво йди, до Відня-міста,

Я направо, в монастир свій мушу».

 

Гей заплакав Олександер ревно

І черцеві в ноги поклонився.

«Чесний отче, вічне вам спасибі,

Що мене ви з ярма слобонили.

Жити буду чи вмирати буду,

То навіки ваш невольник буду,

Все, що маю, вам готов віддати».

 

Усміхнувся черчик подорожній:

«Не обіцюй, брате Олександре,

Більше того, ніж здержати можеш.

Адже в тебе є сім’я лицарська,

Є дружина вірна, молодая!»

 

«Чесний отче, жаль мені на неї,

Що, почувши про мою неволю,

Не подбала мене слобонити.

Не хочу я більше жити з нею,

В монастир у черці пострижуся,

Щоб тобі по бозі буть слугою».

 

Усміхнувся черчик подорожній,

Усміхнувся, стиха промовляє:

«Не кажи так, Олександре-брате,

Коли вірна тобі твоя жінка,

Гріх би мав ти її покидати.

Я ж у тебе попрошу одного:

Дай мені своєї