Франко І. Я. - Поеми - т. 5, Франко І. Я.

Франко І. Я.

ПОЕМИ

Том 5

зібрання творів

у 50-ти томах

Звичайно - крадене.

Тарас Шевченко.

Коли правда те, що головне значення поезії в тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями.

В такій думці я подаю нашій громаді отсі поеми. Дві перші належать до найстарших продуктів людського слова і людської творчості, які дійшли до наших днів. «Істар» - се виривок із старовавілонської космогонічної епопеї, що була зложена на яких 2000 літ перед Христовим різдвом і мала головною темою геройські діла і пригоди вавілонського національного героя Гішдубара (Німрода). Богиня Істар (ранішня зірниця) грає в тій поемі визначну роль, а епізод про її зступлення до аду належить до найліпше захованих частин вавілонської поеми. Те, що подано ось тут, се по змозі вірний і дослівний переклад вавілонського тексту; тільки деякі уступи додані мною для заповнення люк. Попри всю наївність старезної старовини ми бачимо тут величну символіку любові; новочасні символісти мають дуже давніх предків.

Друга поема «Сатні і Табубу» може вважатися прародичкою сучасної новели, дарма що написана була яких 200 або 250 літ перед Христом. Се також є один епізод із більшої цілості - оповідання про царевича Сатні-Хамоїса, що зрештою дійшло до нас без початку. Сила сліпої любові у мужчини і жіночої кокетерії ледве чи була коли змальована такими простими і сильними рисами, як у тім єгипетськім творі. І тут я даю по змозі вірний переклад, не додаючи від себе ані слова, крім остатніх двох рядків, що заступають місце іншого, казочного закінчення в оригіналі, де Табубу в остатній хвилі переміняється в страшну почвару.

Дальші три поеми побудовані на основі західноєвропейських середньовікових оповідань. Пайка моєї власної праці в тих творах неоднакова. Коли в «Біднім Генріху» я міг покористуватися майже зовсім чужими взірцями, то в «Поемі про білу сорочку» мені прийшлося надати оповіданню весь колорит, а в «Похороні» і ще дещо більше. Зрештою в увагах до кожної поеми я подаю її джерела, а хто цікавий, може з них виробити собі поняття про те, що в них є мойого, а що я знайшов уже готове.

Може, зустріне мене закид, пощо я літаю фантазією в такі далекі часи і краї, чому не співаю про сучасне і близьке? Винуватий! Та що пораджу на се? Як умію, так пію. Зрештою думаю, що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає свойому народові, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую.

Текст отсеї поеми, котрої зв’язок з епосом про Гішдубара не є ще докладно вияснений, заховався на глиняній табличці, що була зладжена для бібліотеки ассірійського царя Ассурбаніпала і в наших днях з руїн його палати відкопана англічанами. Віднайдено сю табличку, розбиту на кілька шматків, 1873 р. Я користувався німецьким перекладом її тексту, який опублікував з коментарем Е. Шрадер (Dr. Eberhard Schrader, Die Höllenfahrt der Istar, ein altbabylonisches Epos, nebst Proben assyrischer Lyrik, Giessen, 1874), а також французьким перекладом Росні (I. К. Rosny, Textes originaux, Égyptiens et Semites, Paris, 1895). Початок і люку в другій частині доповнив я сам, користуючися уривками і зворотами оригінального тексту.

Поміж небом і землею

День і ніч блукає Істар,

День і ніч ридає гірко,

Небо б’є своїм риданням,

А сльозами землю мочить.

Далі перед батьком своїм,

Перед Сіном, 1 стала Істар

І ламає білі руки,

І говорить теє слово:

«Горе, горе, батьку Сіне!

Розранила в мене серце,

Розранила в мене душу

Злая відьма завидюща,

Аллата, землі богиня!

На моє вона кохання

Обернула злюще око,

На героя Еабані.

І наслала скорпіона,

Що вжалив його у ногу

І звалив чудову квітку;

Із престолу золотого

Повалився геній земний.

І лишилось сиротою

Сонце ясне, чисте поле,

І ріка, й ліси дрімучі.

Вхопила та чорна відьма,

Вхопила моє кохання,

Понесла в свій дім глибокий,

В непросвітную безодню».

Пригорнув до себе доню

Батько Сін, втирає сльози

І говорить теє слово:

«Не ридай, моя дитино!

Адже знаєш, що всесильна

Мати є землі богиня,

Що й богам непереможні

Є святі її закони».

Та ще дужче заридала

Істар, ясная богиня,

І ламає білі руки,

І говорить теє слово:

«Ні, якії ж то закони?

Се є зависть тої відьми,

Се погана, низька злоба!

Не покину я ридання,

Не зупиню сліз потоку

І думками не спочину,

Поки з темного пробутку

Не добуду друга свого.

Я піду, піду, мій батьку,

В непросвітную безодню,

Стану їй самій до ока,

Кину їй в лице докором.

Поборюся з нею, батьку,

Та не силою ручною

І не зброєю зо спіжу,

Але серцем і чуттям».

І пішла блискуча Істар,

І всі думи, всі бажання

Обернула в ту країну,

Відки вороття немає;

В той далекий край гнилизни.

Істар, Сінова дочка,

Обернула весь свій помисл

На те сховище зотління,

На житло Іркалла, 2