Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

class=poem> Перший тиждень грудня вже минає… Ось, здавалось, і прийшла зима, Та морозу й снігу ще немає, Тож зими боялися дарма. В перший день вона лиш покропила Сумішшю із снігу і води. Потім раптом втратила всю силу Та й пішла невідомо куди. І над нами знов осіннє небо, Поміж хмар деінде ще й блакить. Почекати зиму трошки треба, Бо оця красуня, мабуть, спить. «Потроху прибирають вже морози…»
Потроху прибирають вже морози До рук погоду, уночі і зранку, Та так, що виступають навіть сльози, Коли виходиш з дому на світанку. Ідеш і носом шморгаєш холодним, І руки у кишені вже ховаєш. Хоча процес насправді цей природний, По-іншому узимку не буває. А я із неба й сніг ще викликаю, Хоча би на три пальці, не горою. Коли є сніг, мороз не так щипає, І ми втішатись будемо зимою. «Гуляет ветер вдоль окон…»
Гуляет ветер вдоль окон Холодный, а не тот, что летом. И, говорят, приносит сон, Который длится до рассвета. А я не сплю, хоть ночь уже, Гляжу в ночное небо в тучах И где-то, глубоко в душе, Надеюсь все ж, что будет лучше, Что переждем мы холода И это зимнее ненастье. Коль есть надежда, то всегда За нею вслед приходит счастье. Пускай не сразу, а потом, Но все равно когда-то будет, Ведь мы надеждою живем… Ну, доброй ночи всем вам, люди! «Вчорашній день так тішив око…»
Вчорашній день так тішив око Яскравим сонцем в вишині І небом, синім та глибоким,