Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 4, в якому Лукаш діє зопалу

Усе своє двадцятилітнє життя Лукаш був перекотиполем. Тяжка доля сироти, коли від народження знаєш лише злидні й побирання, змусила його не прив’язуватися до людей, речей, якогось одного місця. Але попри постійний голод та бідування вдалося йому зробитися кремезним, здоровим парубком, котрий володів значною силою.

Та богатирська міць направилася у розбійницьку течію. То  грабунком випадкових перехожих заробляв собі на життя, то прибився до розбійницької ватаги. Але останні декілька років товаришем і поплічником його був бувалий розбійник Діян. Його Лукаш вважав вірним другом і навіть названим братом.

Однак щось перемкнуло йому, коли зустрівся із цією красою-відьмою. Як можна згубити таку звабу? Не думав, коли вгатив Діяна каменюкою по макітрі, на емоціях діяв і лише до голосу серця прислухався.

А серце гупало в богатирських грудях, мов навіжене.

– Скільки цього питва дати? – бурмотів під ніс, розглядаючи на сонці синю пляшечку. – Чи весь вміст, чи декілька крапель?

Розімкнув обережно губи непритомної красуні й влив десь половину тієї протиотрути.

А потім підхопив її торбу, закинув собі на плече. Так само легко, як і торбину, узяв на руки ту, що збурила усе його попереднє існування, і пішов до коней.

Легка вона була, мов пір’їнка. Так би й носив на руках усе життя. Однак їхати верхи з нею виявилося тяжкувато. Бо ж другого коня вирішив відпустити у вільний степ. Якщо Діян отямиться, то не зможе їх наздогнати.

Дівчину притискав до грудей, закутавши у її ж плащ. Не галопом їхав, а  спокійно, тихо, й думав, що робити.

Хоч і Лукаш перев’язав рану якоюсь ганчіркою, він відчував, що кровотеча повністю не припинилася і кров потроху сочилася. Треба було негайно щось вигадати. Звертатися знову до тієї знахарки, котра зілля дала, не можна, звісно. Треба шукати іншу. Але ж куди їхати?

Опустивши свою кучеряву голову й очей не зводячи з побілілого личка, Лукаш раптом почув, як здіймається у степу кінський тупіт.

Навіть в далині роздивився, що наближається у їхній бік повозка з охоронним загоном. Це були такі екіпажі, в яких, як правило, подорожували вельможні особи, жінки багатіїв, які хотіли сховатися від допитливих очей та подорожувати з комфортом. Адже в таких повозках і широкі місця для сидіння були. Інколи навіть невеликі пічки, щоб обігрівати своїх власниць в холодну пору.

Лукашу миттєво ідея спала на думку. Такі багаті жінки мають і лікарів різних при своїх домах, і цілителів. А жіноче серце добре. Коли побачать непритомну дівчину, що стікає кров’ю, мають же їй допомогти.

Не зважував наслідки свого спонтанного  рішення, діяв зопалу. Швидко спішився зі своєю ношею дорогоцінною з коня. Поклав її обережно при дорозі, сам же заліг у густу траву неподалік. Якщо проїдуть мимо, то тоді вже щось вирішуватиме.

Але, на щастя, та поважна процесія зупинилася. Лукаш упевнився, що то був хтось дуже шанований. Адже з десяток воїнів були чудово озброєні. Зіскочив один, підійшов до тіла, нахилився.

– Це дівчина, вона непритомна, але ще жива! – вигукнув комусь у повозці.

І тут серце Лукаша роздерлося об увесь колючий чортополох, що ріс у степу. Адже вийшла із повозки не жінка, а гарно вбраний, статечний чоловік.

Лукаш упізнав його. Це був підгірський князь Владислав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍