Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Твоя правда. І ти, і донечка зробили мене щасливою. Наповнили життя тим сенсом, котрого я завжди прагнула знайти.

-Як же я скучив.

Гордій поволі підняв руку і ніжно взяв мене за шию. Загріб пальці у волосся на потилиці, а великим ласкаво гладив щоку. А я розтанула від приємних відчуттів. Я теж скучила, дуже, до болю. Ці дотики здаються чимось дуже важливим, цінним, дорогим. Хочеться запамʼятати мить, бо не дивлячись на реальність, все ще присутній страх знову все втратити. Тільки очі Гордія, наповнені коханням можуть відігнати погані думки. Саме тому я постійно в них заглядаю. Гордій задоволено посміхнувся, із нотками загадковості. Нахилився ближче.

-Ти дещо мені винна.

Я задоволено посміхнулася. Винна, памʼятаю. Обійняла Гордія і ніжно торкнулася його губ. Щоб одразу потонути у його пристрасному і чуттєвому поцілунку. А після, коханий  мене дуже приємно здивував.

-Як думаєш, ця мить варта того щоб її назавжди закарбувати на фото?

Він вийняв із кишені мій іnstax. Я ж його забула взяти з собою. Зраділа, наче дитина. Авжеж вартий. Погоджуючись кивнула і обійняла коханого для спільного фото. Вийшло дуже гарно, бо ми світилися від щастя. Трохи намилувавшись фото, я мимоволі помарніла.

-Що таке?

-Я пообіцяла тобі фотографувати ті миті коли буду дійсно щасливою. Саме тому фотографувала лише історію вагітності, бо все інше не було важливим. На жаль, я не змогла сфотографувати Улянку одразу після народження. Вона вже помітно підросла і змінилася. Але, нічого, зробимо фото на хрестинах.

-Одразу після народження лікарі відпавили мене додому за речами донечки. Тоді я побачив її кімнату, імʼя і чарівні фото на стіні. От і поцупив фотоапарат, щоб зробити для тебе перше фото Улянки. Потім якось забув про нього.

-Ти серйозно?

-Так. Але ти знаєш за якої умови я його покажу.

Дарма просив. Після почутого я сама захотіла накинутися на нього із поцілунками. Дивовижний чоловік, у таку складну і стресову мить, думав про дрібниці котрі могли мене порадувати.

***

-Миколо, йди сюди! Швидше!

-Що таке? Щось не так з онучкою?

Чоловік схопився з дивану і швидкими кроками підійшов до дружини, котра стояла біля вікна. На її руках мирно спала Улянка, що одразу заспокоїло.

-Все так. І з онучкою, і, нарешті, з нашим сином. Поглянь.

Вони одразу повернулися до вікна. На лавочці під черешнею цілувалися двоє закоханих. Чоловік трохи зніяковів і відвернувся. Обійняв свою дружину за плече із задоволеним обличчям, провів її до дивану. Обережно погладив немовля по личку.

-От тепер я знову відчуваю щастя.

-Я теж, саме тому і поділилася побаченим з тобою. Хай наші діти більше ніколи не зазнають біди.