Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 32

Рівно о восьмій вечора стою в очікуванні Айли на вході у парк. Закутана у куртку, — ввечері надто похолодало, щоб тішитися весні, — вистукую ногою трель по асфальту. Він вкрився кригою надвечір. Втім, не це тривожністю всередині з'їдає, і навіть не рана, котра нестерпно пече, а  сумніви. Чи вірно я вчинила? Може не варто було залучати колишню Деймона? Подумаєш, їх зв'язувало минуле? Айла обрала гроші й цим все сказано, хіба ні? Вона ж навіть прийшла у дім Поузі, щоб показати власну зневагу до них усіх. Я пам'ятаю їх обличчя, очі… хлопці були розчаровані Айлою. 

— Привіт, — лунає позаду.

Здригаюся. Від учора ненавиджу, коли зі спини підкрадаються. Різко обертаюся. Айла стоїть з серйозним обличчям. Котячі очі виблискують лукавістю. Чорне пальто та берет пасують дівчині, як і чорні чоботи вище коліна. Вона втілення краси, ідеальна наречена Еріка Дорана. 

— Привіт, — відповідаю спокійно. — Пройдемося? 

Дівчина змахує рукою, мовляв, веди. Кивнувши швидше собі, аніж їй, прямую першою. Деякий час ми мовчки блукаємо, поки не досягаємо прихованого місця від людей, — хоча тут й так нікого, — й бачу лавочку. Ніхто з нас не сідає, Айла починає нервувати.

— Довго гуляти будемо? — напружено запитує.

— Ні, — відрізаю. 

— Тоді пропоную обговорити все, я поспішаю. 

Глибоко вдихаю. Господи, хоч би це не було помилкою, благаю тебе, хоч би я не помилилася з  Айлою. 

— Ти наречена Еріка, — починаю. Дівчина вигинає чорні брови зневажливо окидаючи мене з ніг до голови. 

— Очевидно, — саркастично.

Рана спалахує болем. Обіймаю себе за тіло руками наказуючи триматися. Намагаюся, щоб кореянка нічого не помітила. 

— Ти знаєш про нього усіляке лайно.

— О, ось ти до чого.

— Саме так. Мені потрібно щось огидне. Страшне. Щось таке, що зітре усі виправдання Дорана у суді. Спровокує. Виставить його у поганому світлі. 

— Скажи, — Айла мружить очі, підходить впритул, — ти так сильно кохаєш його? 

Між нами сантиметри відстані. Я чую аромат солодкого парфуму дівчини. Чую, як пахне її волосся. Бачу, яка її шкіра ідеальна. Вона — витвір мистецтва. Дивно, що Деймон таки обрав мене, а не її. 

— Дуже, — щиро зізнаюся. 

— Готова на все? 

— Буквально.

— Хм. 

Відходить. Поправляє чорне волосся. 

— Айло, — відчай, попри всі спроби тримати емоції під контролем, все одно чутно.

— Ліліт, —  в очі дивиться. — Невже ти вважаєш, що я продам власного нареченого просто так? Візьму і зрадника врятую? 

— Невже вас нічого не пов'язує? Ти ж кохала його! — вигукую.

— Він ніколи не кохав мене так, як хотіла я. Ніколи не міг. Його було мало. — це перша правда яку чую з її вуст. — А тебе кохає. — в голосі заздрість. — Я бачила. Він кохає тебе так, як я бажала, щоб кохав мене. 

— Будь ласка, — м'яко прошу. — Скажи, що потрібно зробити? 

— Ерік справді зґвалтував тебе? — натомість запитує.

— Справді. — відрізаю. 

— І Деймон майже все зробив ідеально. — під ніс бурмотить. 

— Майже, — тихо промовляю. 

— Я не допоможу. 

Вирок. Я розраховувала на неї. Айла була несподіванкою, інформація, якою вона володіє, могла б врятувати. 

— Тоді ти ніколи не кохала його. — ціджу крізь зуби.

— О, крихітко, не маніпулюй мною. Ти знала, до речі, що крихітками він називає лише тих дівчат, на яких йому байдуже? 

Хитаю головою. Деймон має для мене багато прізвиськ, і крихітка в їх числі, хоча раніше справді більше використовував це слово. 

— Прощавай, — повертаюся, щоб йти. Який сенс стояти й очікувати, що вона передумає? Гроші для Айли мають більший важіль, аніж інше. 

Слова дівчини летять у спину:

— Деймона не врятувати. Не намагайся. І не заважай працювати адвокатам, моя тобі порада.

Я йду. Хочеться сказати Айлі багато неприємних слів. Навіть в обличчя кілька разів зарядити не проти. Але…хіба це змінить щось? Та ні чорта! Ми у лайні! Доведеться робити те, що я вирішила від початку. Погрози, фейкове зґвалтування, брехня й підкупляти усіх готівкою, щоб не прослідкувати. Всі кажуть план лайно, проте він єдине, що є. Адвокати працюють, звісно ж, апеляцію то подали, та сенс? Захист провалиться знову, впевнена. Хіба “Тріо” підкупить суддю, як і мало бути від самого початку. А де гарантії, що Доран не підкупить? Тоді як усе станеться? 

Темрява поглинає. Крокую додому, але ноги несуть від Едему в інший бік. У висновку приходжу до мами та Лейли. Вони вдома удвох. Сестра почувається набагато краще, ніж до початку лікування, тож тепер вона живе не у лікарні, а вдома. В лікарні ж ходить на деякі процедури, і все. 

Стукаю у двері дому. Відкриває Лейла тримаючи на руках Сімбу.

— Ліліт! — радісно вигукує. 

Падаю в обійми сестри. Відчай роздирає. Не рана турбує від невідомого, а рана на серці, котра стає все більшою. Кожний день розлуки з Поузі утворює в душі вирву від якої не позбутися так просто. Мені мало було тієї зустрічі. Мене налякали його рани. Його очі. Його напруга у тілі. Я боюся, що ми знову програємо і втратимо усі шанси. Боюся що Деймону доведеться сидіти у в'язниці прокляті десять років, а Доран буде жити щасливо. 

— Привіт, — бурмочу, виткнувшись у волосся сестри. 

Лейла не ставить питань. Вона просто обіймає й тримає мене так стільки, скільки потрібно. Допоки мама не з'являється у коридорі, не гукає нас обох. Читає по моїх очах, що я у розпачі, проте, теж не запитує нічого. І добре, бо я не знаю, що сказати… Не певна, що не розридаюся від жаху, який оселився в душі. 

Ми проходимо на кухню. Мама одразу ставить переді мною макарони з сиром, запечене м'ясо. Лейла заварює трав'яний чай. Удвох, вони сідають поруч. З усмішками просять поїсти. Мабуть, виглядаю аж надто виснажено, якщо намагаються впхати їжу.  Вечеряю, аби не ображати їх. 

Після ми граємо у карти. А ще пізніше мама веде у мою кімнату. Я тут не обжилася. Мої нещасні речі перевезли зі старого дому, проте найголовніше у квартирі Деймона. Лягаю під ковдру. Мама, як у дитинстві, поправляє її, підбиває під тіло й цілує у чоло бажаючи доброї ночі. Замикає двері. Вперше, після десяти років, прошу не замикати їх до кінця. Мама залишає щілинку, вмикає світло у коридорі та йде. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍