Марса Чаунік - Суперечлива угода, Марса Чаунік

Посміхаючись, прямую до ліфта. За дві години моє реаліті-шоу стартує, якщо до того моменту Андрій Князевич не передумає. Пригадую, що спровокувало ту мою незаплановану появу в його офісі: – Сабіно, доки я прикриватиму твої ляпи? – грізно карбує батько. – Набридло! – Вибач! – винувато опускаю повіки з чітким усвідомленням, що цього разу мені моя витівка просто так не минеться. – Сабіно, доню, ти постійно торочиш, що уже не маленька, а поводишся, як капризний підліток. Цього разу тобі все це так просто не зійде з рук. Я забираю машину. Блокую картки. Жодних нічних клубів, гулянок. І, якщо ти всерйоз хочеш мені щось довести, то у тебе з'явився шанс. Хочу впевнитись, що ти справді здатна поводитись відповідально, як доросла, – каже батько, продірявлюючи мене строгим поглядом. – Але ж…, –

Глава 1

– Проходьте, будь ласка! На вас вже чекають, – посміхаючись, озивається секретар-референт мого майбутнього роботодавця та повторно окидає мене допитливим поглядом. Очевидно впізнала і відразу спантеличилась. Звісно ж! Сабіна Клименко неочікувано завітала до них в офіс. Цікаво ж! Те, що я тут –  випадковість, вибрик долі, збіг обставин. От дівчина й витріщається. Вона ж точно не здогадується про справжню причину моєї появи тут. Та мені так байдуже, що вона думає. У мене своя, корислива ціль через обставини. І, звісно ж, на мене чекають. Впевнена, що з нетерпінням. 

Я дістала собі такі рекомендації, що подзвонили відразу. Не знаю, що там понавигадував товаришу, ще недавно лондонському мажору, а тепер власнику місцевої кавової імперії, Андрію Князевичу про мене та мої компетенції бойфренд подруги Світи, Микита Паславський. Але, судячи з миттєвої реакції його служак, й того, що покликали мене на зустріч з ним самим, мені тут точно не відмовлять.

– Дякую! – сухо кидаю і піднімаюся з крісла, в якому в нестерпному очікуванні провела аж цілих хвилин п’ять. Здається, моя тактика спрацювала. Тато буде задоволений, а я доведу, що вже не маленька і можу влаштуватись на роботу до кого схочу.

Демонстративно обтягую ділову, строгу спідницю олівець, поправляю білу офісну блузку на грудях та кидаю прискіпливий погляд у дзеркальну стіну навпроти. Бездоганно! Я собі подобаюся. Манірно закочую очі й рішучими кроками задоволено направляюся до дверей багатообіцяючого кабінету. 

За пів кроку зупиняюся та з полегшенням видихаю, механічно заправляючи неслухняний локон за вушко. Дію максимально швидко. Не терплю чекати, тому рвучко тягну двері на себе навіть чемно не постукавши. Упс! Мій самовпевнений ляп. Ррр… Довго не заморочуюся. Секундне замішання і продовжую свій задум з думкою, що нічого критичного не сталося.  Він же ж чекає на мене, мій майбутній бос. Не сумніваюся.

Двері легко піддаються тому ривку, плавно відчиняючись. І моєму взору відкривається доволі знайома картинка: все обладнано згідно з найновішими тенденціями офісної, каталожної моди. Мене абсолютно не вражає ні та лаконічність, ні вишуканість шикарного кабінету молодого кавового магната. Звикла. Визнаю, мені подобається цей вишуканий мінімалізм. Не люблю помпезності.

Погляд вмить відразу зачіпається за пишну темноволосу шевелюру, що схилилась над документами, які прискіпливо вивчає її власник. Так серйозно заклопотаний, що навіть не відразу зреагував на мою появу. Це неприємно зачепило. Не люблю пихатих і самозакоханих мажорів. Нарцисизм давно вже не вітається в моєму колі. Видихнувши, ледь проковтую своє незадоволення та чемно вітаюся, позаяк ця робота, попри все моє незадоволення, мені дуже потрібна для справи:  

– Добрий день!

Як не дивно, кавовий  магнат реагує миттєво – підводить голову, а я умліваю. Не впізнати його у мене не було шансів. Здається, цього разу фортуна зіграла зі мною злий жарт. Єдина надія на те, що в світлі клубних софітів він просто не встиг мене, як слід, розгледіти. 

Ото самовпевнена дуринда! І чому я не поцікавилась ним раніше? Елементарно ж.

– Добрий день! Проходьте, – задоволено відкидається на спинку крісла, вальяжно вказуючи мені рукою на крісло навпроти, поруч з його столом, а поглядом допитливо мене сканує. Пригадала вчорашню ніч і той прикрий, несподіваний казус. Усвідомлюю, він впізнав мене й однозначно не забув нашу вчорашню зустріч в нічному клубі. А я, до цього моменту, нею ніскілечки не переймалася. Ну, подумаєш! Випадково налетіла на його крутезну, широку спину біля виходу, коли поспіхом забиралася з клубу після скандалу з Ксюхою. Я ж відразу чемно перепросила. Дарма, що його віскі, чи чим він там доганявся, опинилося на його піджаку та сорочці. Хіба для нього то проблема?! Сорочку елементарно викине, а піджак відправить в хімчистку. 

Я, до речі, спокійно погоджуся компенсувати йому всі витрати, якщо жлобиться. Хоч навряд чи! Виглядає самодостатнім в емоційному плані, дорослим мужиком. Ну, хіба що з принципу, аби мене покарати, якщо захоче. Видихаю з придихом. Тепер у нього точно з'явилась така можливість. Я сама несподівано щойно її подарувала цьому красунчику. Навряд чи цей шанс він упустить. 

Як це я так примудрилася саме до нього проситися на роботу? Халепа!  Переконую себе, що може мені не так вже й потрібна ця робота?! Якось вирулю ситуацію й без нього. А свою самодостатність татові доведу іншим способом. Хоч, можливо, не просто так мене саме до нього занесло вибриком долі? І чого це в моїй голові власне зараз з'явилося стільки думок навколо такої незначної проблеми? Все буде Ок, я певна! 

Швиденько опановую себе і більше не панікую. Я приклала стільки зусиль, щоб потрапити сюди, тому так просто не здамся. Ледь звучно видихаю, реагуючи на його манірний жест, і впевнено прямую до стільця, на який він мені вказує, так привітно білозубо всміхаючись. Всідаюся.

– Дякую, – тягну награну  привітну либу. Не кокетую. Не хочу, аби подумав, що я вирішила з ним погратися, щоб загладити вчорашній інцидент. – Я прийшла за рекомендацією Микити…

– Я знаю, – нетерпляче перебиває, наче дратується. – З приводу тебе Паславський мені телефонував, і я погодився тебе прийняти. Але тепер дещо змінилося. Ти надто довго збиралася. Вакансія вже зайнята.

– Тобто як? – удаю, що не зрозуміла. Невже він вирішив відшити мене ось так через якусь сорочку? Чи придумав собі, що я не надто ввічливо з ним повелася? От індик. Несподіваний поворот, і головне так невчасно. І хоч в душі я вже й сама відмовилась від цієї ідеї, але це рішення мало бути моїм, а не щоб він так витончено мене послав. 

– Ось так! Все просто. Вакансія уже зайнята, – вдоволено либиться той індик, переконливо карбуючи кожне слово. – Охочих працювати на мене достатньо. А ти, Сабіно, здається так? Розважайся в нічних клубах і далі. Навіщо такій кралі працювати, не розумію? Татко ж за тебе подбає. От до нього й наймись, якщо хочеш самоствердитись!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍