Марса Чаунік - Суперечлива угода, Марса Чаунік

– Що ти не зрозуміла? Поки ти працюєш у мене хатньою робітницею, житимеш зі мною під одним дахом. У мене дуже непередбачуваний графік, але ранкова кава має бути за розкладом, – кидає сухо, і задоволеним павичем відкидається на спинку крісла, а руками впирається в стільницю свого вичурного стола.

– Ок, як скажеш, босе! – навіть не сперечаюся. Помічаю, що він дещо шокований. Очевидно, не розраховував, що я так легко погоджуся на цю пригоду. Він просто ще не знає мій авантюрний характер. А я така. Якщо вже вирішила погратися з самим Андрієм Князевичем, то  гратимусь допоки не набридне. Правда, цього разу у мене дедлайн – тиждень. А потім я стану зразковою лондонською студенткою. 

Повільно піднімаюся з крісла, спираючись рукою на його вичурний стіл. Схиляючись над стільницею, прогинаюсь грайливою пантерою і  бешкетно зазираю в ті великі зелені очі навпроти. – То о котрій ти за мною заїдеш?

– О шостій! Підходить? – отетерів.

– Думаю, я впораюся, – помічаю, як зацікавлено він мене розглядає. Пофантазуй! Різко піднімаюся, виструнчуючись, розвертаюся і, злегка погойдуючи стегнами, повільно пливу до дверей. Відчуваю на спині та сідницях пожежу. Ага, помрій! Зупиняюся вже біля самих дверей. Злегка повертаю голову і знущальним тоном речитативно проказую. – Не запізнюйся, босе!

Швидко виходжу, навіть не дочекавшись відповіді, якої не послідувало, та щільно зачиняю двері. А вже за мить з думкою про те, чи варто мені цього разу втягуватися в цю авантюру, спираюся спиною на дверне полотно і голосно видихаю. В приймальні порожньо, і це рятує мене від надокучливого погляду помічниці кавового короля, з яким я, заради забави, щойно затіяла реаліті авантюру. Стою і роздумую, а чи так вже й конче мені це потрібно, бо чогось так бентежно на душі вже від першої розмови з тим Андрієм. Та відступати вже геть негоже.