Дарина Міс - Хочу тебе на Новий рік, Дарина Міс

Ох, ця надзвичайна передноворічна атмосфера… Знаєте за що я обожнюю Новий рік? Застілля само собою звісно, але більше це прості та такі банальні речі. Приємне рипіння снігу під ногами, пощипування щік від морозу, запах мандаринок в кожній оселі, і… Несподіванки. Дива. Щось знайоме, але водночас таке бажане і дивне. Їхавши до батьків на Новий рік я чекала на будь-що, але точно не на зустріч зі своїм давнім знайомим. Ну як зі знайомим… Одного разу він дуже допоміг мені, і, схоже, тепер мій час повертати борги! Але чим закінчиться його «гра»?

Розділ 1

І чому постійно перед Новим роком зі всіх наче знімаються обов'язки?

Їдучи за кермом я кляну просто всіх на світі, адже хто ж хоче чистити дорогу перед самим святом. Розумію, в людей вже святкування повним ходом, але я ж повинна якось дібратись до сім'ї.

Мої батьки зі старшим братом мешкають в невеличкому містечку поблизу Львова. Місце там звісно чудове. Дуже гарно, тихо, дійсно чарівна картина. Але дібратись туди взимку, як один із подвигів Геракла. Для простих смертних надто важко!

Я покинула рідну домівку три роки тому, і повертатись сюди точно не входило в мої плани, але ніхто не питав моєї думки. Батьки наполягали на проведені цього свята разом, а я ж згадувала той Новий рік, який зламав моє серденько. Точніше навіть не так… Я сама зробила все, аби закінчення улюбленого свята було плачевним!

Вже на під‘їзді до будинку мій автомобіль вирішує добити мене повністю, тому й злітає з дороги прямо у великий насип снігу. Як не стараюсь, та виїхати не можу. Мете так, що далі власного носа нічого не видно. Кляну все і всіх, але це ні чорта не допомагає. 

Тягнусь до телефону і, взявши його в руки, швидко телефоную брату. 

На диво, він майже відразу підіймає слухавку. 

— Ну що там, Оль? — чую роздратований голос брата і ще дужче злюсь. 

— Чорти б побрали цю погоду, — відразу лаюсь і чую тихий смішок. Весело йому!

— Що знову? 

— Нічого хорошого, Паш. Бери ноги в руки, а в зуби хапай лопату, — тараторю швидко, бо сил терпіти це дійсно немає. 

— Що? — чую питання, і міцно заплющую очі. 

Боже, дай мені сили, бо боюсь при зустрічі я Павла просто вб’ю. 

— Сіла я, що-що! — кричу у слухавку і чую гучний регіт. — Паша! — кричу, але він наче не чує. 

— Треба було на автобус йти, шумахер, — продовжує сміятись. 

— Ти допоможеш? — запитую спокійно, бо сенсу кричати однаково немає. 

— А куди я дінусь. Зараз покличу хлопців, бо твоє корито сам точно не витягну, — промовляє, а я знову закипаю. 

Корито? Та я сама назбирала на свою ластівку. Для вихователя в садку це не так легко. 

— Швидко. Я біля старого млина, — промовляє. 

— Хотіла скоротити? — запитує, а я вже відчуваю, як сильно він хоче посміятись. Ну от що за людина?

— Чекаю, Паш, — кидаю і закінчую розмову. 

Глушу автомобіль і все навкруги різко темніє. Хуртовина лише дужчає, від чого я відчуваю себе не дуже комфортно. Схоже улюблене свято з роками переходить на другий план, і через це я відчуваю сум. Бо, хоч би що там було, але я завжди відчувала якісь дива в цей період. А зараз… Хочеться якнайшвидше повернутись додому і знову ходити на роботу. Наплювати на це свято і провести його вдома. Наодинці! Останній Новий рік, що був проведений тут – звів з розуму. Змусив піти на необдуманий вчинок, про який я навіть трохи жаліла. І повторення мені точно не потрібно.

Розумію, що сидіти та чекати марно. Саме тому й вирішую вийти з автомобіль і самій оцінити масштаб проблеми. Шкода, що я не подумала про те, який вигляд зараз маю. Адже точно не планувала виходити з автомобіля до того, як дістанусь батьківської оселі. Саме тому я й одягнута у звичайні лосини чорного кольору, та в велику та широку блакитну худі. На ногах зручні угі. Мені комфортно, але не дуже тепло. Сніг мете в обличчя. Клята хуртовина. 

Не встигаю зробити й крок, як спотикаюсь об свою ж ногу і лечу у сніг. Відчуваю себе жахливою невдахою. Поки встаю і намагаюсь привести себе в порядок — чую звук двигуна поруч. Повертаю голову і помічаю великий позашляховик. Це точно не автомобіль батьків!

Але з авто виходить Павло. З пасажирського місця…

Бо за кермом сидить мій однокласник. Той, кому я винна себе, і, схоже, він дуже щасливий бачити мене зараз!

В цей момент мені здається, що час зупинився. Я стою, не в змозі навіть кліпнути, в той час, як Мар‘ян спопеляє мене поглядом і, зовсім не соромлячись, сканує поглядом. За ці декілька років я змінилась, добре знаю це. А от він… Таким і лишився. 

Зверхній погляд, але від нього не віє холодом. Він зігріває, хоч і виглядає так, ніби готовий спалити вщент цілий світ. Темне волосся, яке змокріло від  снігу, хаотично спадає на обличчя, закриваючи брови та частково очі. Одягнений в довге чорне пальто, а шию зігріває шарф. Виглядає чоловік дійсно неймовірно, хоча чому я дивуюсь, адже він завжди був таким… Привабливим. Око раділо, коли бачило Мар’яна. 

— Де Діда Мороза загубила, Снігуронько? — мій брат як завжди починає реготати, що змушує мене вирватись зі ступору. 

Декілька разів кліпаю, для кращого ефекту, і все ж звертаю увагу на Павла. 

— Допоміг би краще, — фиркаю, на що брат киває, широко посміхнувшись. 

Прямує до мого автомобіля, розглядаючи масштаб проблеми. 

А я в той час знову дивлюсь на Мар’яна. 

— Привіт. Не думала що зустрінемось тут, — починаю розмову першою, адже схоже чоловік не дуже й то збирається вітатись. 

— Привіт, — промовляє, киваючи в бік автомобіля. — Пішли сядеш в салон. Ти знатно змокла. 

Нічого не відповівши прямую до автомобіля. Хоча не впевнена в тому, що Мар’ян взагалі чекає на якусь відповідь. 

— Давно ти тут? — знову починаю говорити, поки чоловік щось шукає в багажнику. 

— Приїхав перед тим, як ти подзвонила, — промовляє, а я мовчу. — Як бачиш, навіть переодягнутись не встиг, — додає, киваючи на свій зовнішній вигляд, що змушує мене знову пройтись поглядом по його тілу. Ідеальному!

— Ясно, — протягую, поки Мар’ян вкриває ноги пледом, який дістав з багажника. — Дякую, — шепочу, опускаючи погляд на руки, які почервоніли від снігу. 

Все-таки варто було накинути куртку, коли виходила з автомобіля. 

Мар’ян схоже розуміє все, бо вже через секунду автомобіль заводиться, а по салону починає гуляти тепле повітря. 

Більше нічого не сказавши чоловік закриває дверцята салону і прямує до мого брата. І, поки я чекаю на визволення своєї ластівки з кайданів снігу — засинаю. Тепло, яке окутує моє тіло, змушує закрити очі, запрошуючи в солодкий сон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍