Марса Чаунік - Суперечлива угода, Марса Чаунік

– Лежебоко, вставай, – доноситься бадьорий голос Андрія. Прокліпуюся після солодкого сну. Пробую зібратись з думками. Мій роботодавець стоїть на порозі моєї кімнати в спортивних штанах і футболці й задоволено либиться.

– А котра година?, – відриваю голову від подушки, наполегливо шукаючи телефон, але голос, що доноситься від дверей, випереджає.

– Шоста ранку, країна уже прокинулась, – радо хмикає.

– Ти здурів? – обурююсь. – Чого так рано?

– Я збираюся на пробіжку. Ти складеш мені компанію, – ошпарює мене владним тоном.

– Нізащо! – пручаюсь спросоння.

– Це навіть не обговорюється. Я твій бос, ти на мене працюєш. А я вирішив трохи розширити твої скромні повноваження. То ж збирайся і не викаблучуйся. Я не маю наміру довго тут стовбичити. Чи ти здалася?

– Я? Не дочекаєшся! Вийди й вже за п'ять хвилин я буду, – погоджуюсь, бо здаватися я не збираюся. Андрій чемно виходить…

Наша перша спільна пробіжка вийшла доволі виснажливою, попри те, що я звикла долати  не один кілометр на біговій доріжці в залі. 

– А ти справжній тиран, – переконливо заявляю Андрію після пробіжки.   

– Ні, я просто вимогливий, – твердо карбує, усміхаючись. – Я в душ, а ти приготуй мені каву. Подвійне еспресо без цукру. Сподіваюся, ти складеш мені компанію на сніданку. 

– Як скажеш босе! – продірявлюю його поглядом з чітким розумінням, що нізащо не здамся, щоб він не вигадав, бо тепер це мені вже потрібно не тільки для справи. Мені ця пригода неабияк подобається. 

Розходимось. Кожен чемно прямує у свою спальню. Швидко приймаю душ, переодягаюся та поспіхом спускаюсь до кухні. Перш ніж мій бос з'явиться, маю зварити каву. Просте, невибагливе завдання. Точно впораюся, бо я це вмію. Готую напій неквапливо, наче чаклую приворот, зі знанням справи за своїм коронним рецептом. Щіпка кориці під фінал… Нарешті кава готова. Приємний п'янкий аромат стелиться кухнею. Ставлю дві чашки на блюдцях на стіл. Заповнюю білу порцеляну густим, темним напоєм по вінця, насолоджуючись неповторним кавовим запахом. Кайфую від усвідомлення того, що дуже хочеться переграти Андрія. І роблю чергову капость у відповідь на його досвітню витівку з пробіжкою. Сподіваюся, Андрію, тобі солона ранкова кава  засмакує…

Але щось пішло не так! Чи він помітив, коли спускався, чи здогадався? Невтямки мені. Та поки я розігрівала круасани в мікрохвильовці,  Князевич поміняв горнятка з кавою. Тепер солоною кавою давилася уже я з переконливою думкою, що моя помста йому за це буде страшною.

Однак, виду не подала, аби не нагадувати нестерпному босу про той його збиточний тріумф з солоним напоєм. Як і Андрій весь ранок удавав, що нічогісінько не сталося, і він ту каву не чіпав, а всередині  аж давився від сміху.  Я це помітила. Наш день почався весело. І на роботу він чомусь не пішов. Бос, може собі дозволити…

– Сабіно, давай-но я покажу тобі своїх черепах, бо тепер тобі доведеться доглядати за ними. Не лякайся, вони невибагливі, однак годувати їх таки треба, – Андрій придумав мені чергове непосильне завдання і тішиться, знущаючись. От вже нестерпний! Та все одно я тебе переграю, Князевичу, не сумніваюсь.

– Звичайно, я обожнюю черепах, – посмішка невинного янгола котиться моїм обличчям. Граюся з його емоціями, підіграю, уявляючи, як він прокидається від лоскоту черепаших дотиків.  Кумедна була б картинка, та шкода тваринку… 

Ми прямуємо на балкон його спальні. Там мій бос довго хизується своїм тераріумом з двома потішними черепашками.

Зрештою, я толерантно покидаю балкон, залишаючи Андрія, поки він відповідає на телефонний дзвінок, наголосивши мені, що це по роботі.

Кажуть, що в житті нема випадковостей. Хтозна?  Механічно ривком потягнула  величезне, аж до підлоги, панорамне балконне вікно, і воно автоматично захлопнулось на замок. Зовні не відчинити. Халепа чи удача? Вирішую в одну мить цим скористатися. Розплата за мій зіпсований сон і каву! А він все ще теревенить, не підозрюючи, що так попався. Випадковість!? Знизую плечима і задоволено підтюпцем прямую на свій балкон, що зовсім поруч з його пасткою…

Мої кілька хвилин блаженного душевного кайфування завершуються неабияким здивуванням. Виходжу на свій балкон і офігіваю: посеред просторого відкритого майданчика красується карколомна фігура мого роботодавця. Всю дорогу я мучилася питанням, як довго він протримається у своїй пастці, поки я вдаватиму, що не чутно мені ні його телефонного дзвінка, ні волання, Князевич спокійнісінько перебирався на мій балкон. Але комедію переконливо граю до кінця:

– Андрію, а що ти тут робиш? – вигинаю   брови у здивуванні.

– Нічого, просто вирішив перебратися на твій балкон і трохи позасмагати. Ти ж не проти? – знизує плечима, удаючи повне нерозуміння. Наче то звична справа шастати з балкона на балкон пробираючись по зовнішній стіні, як Людина-павук, точніше Спайдермен.  – Тут краще сонце. 

– Ну звісно ж, будь ласка! – ствердно кажу, усвідомлюючи, що найближчі кілька годин мені вже аж ніяк не позбутися його нав’язливої присутності. І хто кого переграв в цьому протистоянні?

Кінець