Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Дух осені холодно-пряний Давненько котиться вже світом. Та лист ще радісно-багряний Дарує спомин нам про літо. Про літні ранки, ніжні, милі, Й шалену полуденну спеку, І про дніпровські теплі хвилі Та в небі синьому лелеку. Нехай минули ці події І зникли в далині туманній, Та залишились світлі мрії Й на щастя наші сподівання. Те, що дарує нам надію, І те, чого нам не забути. Тож, якщо маєм в серці мрію, Тому, про що ми мрієм, бути! «В душе осенний листопад…»
В душе осенний листопад Последние срывает листья. И, не приемля новых истин, Мы все хотим вернуть назад. Пугают новые пути, Терзают новые тревоги… Но нет назад уже дороги, И мы обязаны идти. И мы обязаны листать Судьбы все новые страницы, На них отыскивая лица Тех, кому можно доверять. Тех, кто не бросит в трудный час В пути, дарованном судьбою, Кто, может, жертвуя собою, Крылом своим прикроет нас… А может, и наоборот, Мы сами станем им защитой На взлетной полосе разбитой, Когда они пойдут на взлет. Ветра в измученной душе Смели остатки желтых листьев, И постигать суть новых истин Мы начинаем вновь уже. «Ось дощ пішов, дрібненький і неспішний…»
Ось дощ пішов, дрібненький і неспішний, Немов рахує краплі на вікні… У час такий в домівці теплій втішно