Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Доторкнувся… – і наче напився Життєдайної щастя води. «Ліхтарі в осінній позолоті…»
Ліхтарі в осінній позолоті, Осінь завершає перше коло… Лист летить, кружляючи в польоті, Й застилає жовтим все довкола. Місто так спокійно засинає В міксі з ночі, листя і води. Лиш на тротуарах залишає День минулий дощові сліди. «Не йду, повзу. Така слизота…»
Не йду, повзу. Така слизота! По листю – наче по льоду… Дощ вправно виконав роботу, Створивши з листя цю біду. Розвівши руки в різні боки, То прямо йду, а то – навскіс. От маю ввечері мороку — Ще розтягнусь на повний зріст! Та ще і шкіряні підбори Додали листю слизоти… Хоч би іти було під гору, А то ж донизу мушу йти! Прокляв сьогодні вже про себе І лист, і дощ, і мокрий шлях… Але іти вперед все ж треба Й триматись міцно на ногах. Потрібно, друзі, тренуватись, Бо шляху іншого нема, Щоб, попри все, мети дістатись… А ще попереду зима, А ще попереду тривоги Й лютіш за зиму вороги… Та щоб здолати всі дороги, Дай Бог нам сили і снаги. «Скотився день у морок ночі…»
Скотився день у морок ночі, Та щось мені все не до сну. Мабуть, тому, що прагнуть очі Не осінь бачить, а весну. Щасливу, сповнену надії, Із синім небом без кінця… Таку, де збудуться всі мрії, Що наші бережуть серця. «Дух осені холодно-пряний…»