Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

І затишно, спокійно так мені. Зроблю собі гарячий чай з лимоном Та розкладу папери на столі… І слухатиму, як по підвіконню Тупцюють звучно крапельки малі. На кухню зачиню щільніше двері — Ну й що, що дощ на відстані руки? І викладати буду на папері Своїх думок віршовані рядки. «Наробив холодний вітер…»
Наробив холодний вітер Дірочок у хмарах, Що зібрались рано-вранці В велику отару. Скільки дірочкам тим бути, Нині я не знаю. Та нехай хоча б хвилинку Сонечко посяє. Хай потішить сумну душу Своїм світлом милим І додасть нам в день похмурий Настрою і сили. «Ранок осінній похмурий, незрячий…»
Ранок осінній похмурий, незрячий. Простір довкола туманом повито. Понад добу небо дощиком плаче. Може, жалкує за втраченим літом? А мо’, оплакує втрачені мрії, Що відлетіли вже клином лелячим? Душу і серце судомлять події, І разом з небом сьогодні я плачу. «Затихают шаги в полумраке густом переулка…»
Затихают шаги в полумраке густом переулка, И его пустота так контрастна с бушующим днем. Ну зачем мне нужна была эта ночная прогулка Под стучащим по зонту холодным осенним дождем? Ну зачем, на ночь глядя, мне эта сырая промозглость, Этих окон глаза, что без света темны и пусты? Среди бурных событий такая прогулка – возможность Позабыть о проблемах и вынырнуть из суеты. Я и зонтик сверну – пусть дождинки стекают за ворот — И шагну с полумрака в глухую двора темноту… Остывают пусть мысли, и мирно так дремлющий город Возвратит в мое сердце забытую в буднях мечту.