Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Коробочки, але тут почерпнули небагато: купив, мовляв, за п’ятнадцять карбованців, і пташине пір’я теж купує, і багато всього обіцяв накупити, в казну сало теж постачає і тому, певне, шахрай, бо вже був один такий, що купував пташине пір’я і в казну сало постачав, та й обдурив усіх і протопопшу нагрів більше як на сто карбованців. Усе, що вона говорила далі, було повторення майже одного й того самого, і чиновники побачили тільки, що Коробочка просто дурна баба. Манілов відповів, що за Павла Івановича завжди він ладен ручитися, як за себе самого, що він пожертвує усім своїм маєтком, щоб мати соту частину якостей Павла Івановича, і озвавсь про нього взагалі в найприємніших висловах, додавши кілька думок щодо дружби вже із заплющеними очима. Ці думки, звичайно, задовільно пояснили ніжний порух його серця, але не пояснили чиновникам справжнього діла. Собакевич відповів, що Чичиков, на його думку, людина гарна, а що селян він йому продав на вибір і народ у всіх відношеннях живий; але що він не ручиться за те, що станеться згодом, що коли вони трохи вимруть під час труднощів переселення в дорозі, то не його провина, і в тому владен Бог, а гарячок і всяких смертодайних хвороб є на світі немало, і бувають приклади, що вимирають цілі села.

Пани чиновники вдалися були ще до одного засобу, не вельми благородного, але який, проте, іноді вживається, тобто стороною, за допомогою всяких лакейських знайомств, розпитати людей Чичикова, чи не знають вони яких подробиць щодо попереднього життя й обставин панових, але почули теж небагато. Від Петрушки почули тільки запах жилого покою, а від Селіфана, що він сповняв службу государську та служив раніш на митниці, та й тільки. У цього класу людей вельми чудний звичай. Коли його спитати прямо про щось, він ніколи не згадає, не добере всього в тяму і навіть просто відповість, що не знає; а коли спитати про щось інше, отут він і приплете його й розкаже з такими подробицями, що їх і знати не захочеш. Усі розшуки, вчинені чиновниками, відкрили їм тільки те, що вони напевне ніяк не знають, що таке Чичиков, а проте Чичиков що-небудь та мусить бути неодмінно. Вони поклали нарешті поговорити остаточно про цей предмет і вирішити принаймні, що і як їм робити, і яких заходів ужити, і що саме він таке: чи така людина, яку треба затримати й схопити, як недобромисного, а чи така він людина, яка може сама схопити й затримати їх усіх, як недобромисних. Для цього всього задумано було зібратися навмисне в поліцеймейстера, вже відомого читачам батька й добродійника міста.

Глава десята

Зібравшись у поліцеймейстера, вже відомого читачам батька й добродійника міста, чиновники мали нагоду зауважити один одному, що вони схудли від цих турбот і тривог. Справді, призначення нового генерал-губернатора і ці одержані папери такого серйозного змісту, і ці бог знає які чутки, все це полишило помітні сліди на їхніх обличчях, і фраки на багатьох зробилися помітно просторіші. Усе подалось: і голова схуд, і інспектор лікарської управи схуд, і якийсь Семен Іванович, ніколи не називаний на прізвище, що носив на вказівному пальці перстень, який давав розглядати дамам, навіть і той схуд. Звичайно, знайшлися, як і скрізь буває, дехто неполохливого десятка, що не стратили духу, але їх було вельми небагато: поштмейстер один тільки. Він один не змінився в постійно рівному характері і завжди в таких випадках мав звичку говорити: «Знаємо ми вас, генерал-губернаторів! Вас може три, чотири зміниться, а я ось уже, добродію мій, тридцять років сиджу на одному місці». На це звичайно зауважували інші чиновники: «Добре тобі, шпрехен зі дейч, Іван Андрейч: у тебе справа поштова — прийняти та відіслати експедицію; хіба тільки обдуриш, замкнувши присутствіє на годину раніше та візьмеш із запізнілого купця за прийом листа невказаного часу, або перешлеш інший пакунок, який не слід пересилати: тут, звичайно, всякий буде святий. А от хай до тебе унадиться чорт підвертатися щодня під руку, так що от і не хочеш брати, а він сам трутить. Тобі, певна річ, півбіди, у тебе один синок, а тут, брат, Прасковію Федорівну наділив Бог такою благодаттю — що рік, то й несе або Праскушку, або Петрушку; тут, брат, іншої заспіваєш». Так говорили чиновники, а чи можна справді встояти проти чорта, про це судити не авторське діло. В нараді, що зібралася цим разом, дуже помітна була відсутність тієї необхідної речі, яку в простолюдді називають глуздом. Взагалі, ми якось не створились для представницьких засідань. У всіх наших зібраннях, починаючи з селянського громадського сходу і до всяких можливих учених і інших комітетів, коли в них немає однієї голови, яка всім керує, буває чимала таки плутанина. Важко навіть і сказати, чому це; видно, вже народ такий, що тільки й удаються ті наради, які складаються для того, щоб погуляти або пообідати, як-от клуби й усякі воксали на німецький зразок. А готовність щохвилини є, мабуть, до всього. Ми відразу, як вітром повіє, заведемо товариства благодійні, сприяльні й не знати які. Мета буде прекрасна, а з усім тим нічого не вийде. Може, це буває тому, що ми зразу задовольняємося на самому початку і вже гадаємо, що все зроблено. Наприклад, затіявши якесь благодійне товариство для бідних і пожертвувавши значні суми, ми зразу для відзначення такого схвального вчинку завдаємо обід усім першим сановникам міста, розуміється, на половину всіх пожертвуваних сум; на решту наймається тут же для комітету препишна квартира з опаленням і сторожами, а тоді й залишається всієї суми для бідних п’ять карбованців з половиною, та й тут у розподілі цієї суми ще не всі члени згодні між собою і кожен пхає яку-небудь свою куму.

А втім, нарада, що зібралася нині, була зовсім іншого роду; вона утворилася внаслідок необхідності. Не про якихось бідних чи сторонніх була справа, справа стосувалася кожного чиновника особисто; справа стосувалася біди, яка всім однаково загрожувала, отже, поневолі тут мусило бути однодушніше, щільніше. Але, з усім тим, вийшло чортзна-що таке. Не згадуючи вже про незгоди, властиві всім нарадам, у думках зібраних виявилась якась навіть незбагненна нерішучість: один казав, що Чичиков підробник державних асигнацій і потім сам додавав: «а може, й не підробник»; другий твердив, що він чиновник генерал-губернаторської канцелярії і зараз же застерігався: «а втім, чорт його знає, на лобі ж не прочитаєш».