Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Проти здогаду, чи не переодягнений це розбійник, озброїлися всі; визнали, що, крім зовнішності, яка сама по собі була вже добромисна, в розмовах його не було нічого такого, що показувало б людину з буйними вчинками. Зненацька поштмейстер, що залишався кілька хвилин заглибленим у якесь замислення, чи внаслідок раптового натхнення, що окрило його, чи чого іншого, скрикнув несподівано: «А, знаєте, панове, хто це?» Голос, яким він промовив це, мав у собі щось разюче, так що примусив скрикнути всіх разом: «А хто?» — «Це, панове, добродію мій, не хто інший, як капітан Копєйкін!» А коли всі зразу в один голос запитали: «Хто такий цей капітан Копєйкін?» — поштмейстер сказав:

— Так ви не знаєте, хто такий капітан Копєйкін?

Усі відповіли, що ніяк не знають, хто такий капітан Копєйкін.

— Капітан Копєйкін, — сказав поштмейстер, що розкрив свою табакерку наполовину, боячись, щоб хто з сусід не занурив туди своїх пальців, у чистоту яких він мало вірив, і навіть мав звичку приказувати: «Знаємо батечку; ви пальцями своїми, може, не знати в які місця навідуєтесь, а тютюн річ, яка вимагає чистоти». — Капітан Копєйкін, — повторив він, уже понюхавши тютюну, — а втім, коли це розповісти, вийде прецікава для якого-небудь письменника в деякому роді ціла поема.

Усі присутні виявили бажання упізнати цю історію, або, як висловився поштмейстер, прецікаву для письменника в деякому роді цілу поему, і він почав так:

Повість про капітана Копєйкіна

«Після кампанії дванадцятого року[182], добродію ти мій, — так почав поштмейстер, незважаючи на те, що в кімнаті сидів не один добродій, а цілих шестеро, — після кампанії дванадцятого року разом з раненими присланий був і капітан Копєйкін. Чи під Красним, чи під Лейпцигом[183], тільки можете уявити, йому відірвало руку й ногу. Ну, тоді ще не зроблено було щодо ранених ніяких, знаєте, таких розпоряджень, цей який-небудь інвалідний капітал[184] уже заведено, можете уявити собі, в деякому роді багато пізніше. Капітан Копєйкін бачить: треба працювати б, тільки рука от у нього, розумієте, ліва. Навідався додому він до батька; батько каже: “Мені нічим тебе годувати, я, — можете уявити собі, — сам ледве дістаю хліб”. От мій капітан Копєйкін вирішив податись, добродію мій, у Петербург, щоб просити государя, чи не буде якої монаршої милості: “що от, мовляв, так і так, у деякому роді, так би мовити, життям жертвував, проливав кров…” Ну, якось так, знаєте, з обозами чи фурами казенними, одно слово, добродію мій, дотягся він абияк до Петербурга. Ну, можете уявити собі такий який-небудь, тобто, капітан Копєйкін та опинився раптом у столиці, якій подібної, так би мовити, немає в світі! Раптом перед ним світло, так би мовити, деяке поле життя, казкова Шехерезада[185]. Раптом який-небудь такий, можете уявити собі, Невський проспект, або там, знаєте, яка-небудь Горохова, чорт візьми! або так яка-небудь Літейна, там шпиль такий який-небудь у повітрі; мости там висять таким чортом, можете уявити собі, без усякого, тобто, дотику, — одне слово, Семіраміда[186], добродію, та й тільки! Посунувся був найняти квартири, тільки все це кусається страшенно: гардини, штори, чортовиння таке, розумієте, килими — Персія цілком, ногою, так би мовити, топчеш капітали. Ну просто, тобто, йдеш вулицею, а вже ніс тобі так і чує, що пахне тисячами; а в мого капітана Копєйкіна весь асигнаційний банк, розумієте, складається з яких-не-будь десяти синюх[187]. Ну якось там притулився в ревельському трактирі за карбованця на добу; обід — щі, шматок битої яловичини. Бачить, заживатися нічого. Розпитав, куди звернутись. Кажуть є, в деякому роді, найвища комісія, правління, розумієте, таке, і начальником генерал-аншеф[188] такий-то. А государя, треба вам знати, в той час не було в столиці; військо, можете собі уявити, ще не верталося з Парижа, все було за кордоном. Копєйкін мій, уставши раненько, поскріб собі лівою рукою бороду, бо платити цирульникові — це становитиме, в деякому роді, рахунок, — натяг на себе мундир і на дерев’яній своїй, можете уявити, пробрався до самого начальника, до вельможі. Розпитав квартиру. “Он”, — кажуть, показавши йому будинок на Палацовій на набережній. Хатинка, розумієте, мужицька: шибочки у вікнах, можете собі уявити, півторасажневі, дзеркала, так що вази й усе, що там тільки є в кімнатах, здається ніби назовні: міг би, в деякому роді, дістати з вулиці рукою, дорогоцінні мармури на стінах, металеві галантерії[189], яка-небудь ручка у дверях — конфорт найпершої марки, так що треба, розумієте, забігти попереду до роздрібної крамнички та купити на гріш мила, та раніш годин дві, терти ним руки, та потім уже зважатись ухопитись за неї. Сам швейцар уже дивиться генералісимусом[190]: визолочена булава, графська фізіономія, як відгодований гладкий мопс який-небудь, батистові комірчики, канальство!.. Копєйкін мій виволікся якось зі своєю дерев’янкою до приймальні, притулився там у кутку собі, щоб не штовхнути ліктем, можете собі уявити, яку-небудь Америку або Індію — роззолочену, розумієте, порцелянову таку вазу. Ну, розуміється, що він настоявся там удосталь, бо, можете собі уявити, прийшов ще такого часу, коли генерал, у деякому роді, ледве підвівся з постелі і камердинер, може, підніс йому яке-небудь срібне цеберко для різних, розумієте, умивань таких. Чекає мій Копєйкін години чотири, аж ось увіходить, нарешті, ад’ютант або там інший черговий чиновник. “Генерал, — каже, — зараз вийде до приймальні”. А в приймальні вже народу, як бобів на тарілці. Все це не те, що наш брат холоп, усе четвертого або п’ятого класу, полковники, а де й товстий макарон блищить на еполеті — генералітет, одно слово, он який. Раптом у кімнаті, розумієте, пролинув ледве помітний рух, як ефір який-небудь тонкий. Почулося там і там: “шу, шу”, і нарешті тиша настала страшна. Вельможа виходить. Ну… можете уявити собі: державна людина! В обличчі, так би мовити… ну, відповідно до звання, розумієте… до високого чину… такий і вираз, розумієте. Все, що тільки було в приймальні, розуміється, ту ж хвилину струнко, дожидає, тремтить, чекає рішення, в деякому роді, долі. Міністр або вельможа підходить до одного, до другого: “За чим ви? за чим ви?.. що вам завгодно? яка у вас справа?” Нарешті, добродію мій, до Копєйкіна. Копєйкін, зібравшись з духом: “Так і так, ваше превосходительство, проливав кров, позбувся, в деякому роді, руки й ноги, працювати не можу, насмілююсь просити монаршої милості”. Міністр бачить, людина на дерев’янці і правий рукав порожній пристібнуто