Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

до мундира. “Добре, — каже, — навідайтесь днями”. Копєйкін мій виходить мало не в захваті: одне те, що вдостоївся аудієнції, так би мовити, з першорядним вельможею, а друге те, що ось тепер нарешті розв’яжеться, в деякому роді, щодо пенсіону. В настрої, розумієте, такому підскакує по тротуару. Зайшов до Палкінського трактиру випити чарку горілки, пообідав, добродію мій, у “Лондоні”[191], звелів подати собі котлетку з каперсами, пулярку запитав з різними фінтерлеями, запитав пляшку вина, увечері вирушив до театру, одно слово, розумієте, гульнув. На тротуарі, бачить, якась струнка англійка, як лебідь такий, можете собі уявити. Мій Копєйкін, кров, знаєте, заграла в ньому, побіг до неї на своїй дерев’янці, тюп, тюп, слідом, — “та ні, — подумав, — хай після, коли одержу пенсіон; тепер щось я розгулявся занадто”. Ось, добродію мій, яких-небудь через три, чотири дні з’являється Копєйкін мій знову до міністра, діждався виходу. “Так і так, каже, прийшов, каже, почути наказ вашого високопревосходительства за одержаними хворобами й через рани…” й інше таке, розумієте, в урядовому стилі. Вельможа, можете собі уявити, зразу його пізнав: “А, каже, добре, каже, цей раз нічого не можу сказати вам більше, як тільки те, що вам треба буде чекати приїзду государя; тоді, без сумніву, будуть зроблені розпорядження щодо ранених, а без монаршої, так би мовити, волі я нічого не можу зробити”. Поклін, розумієте, і — прощайте. Копєйкін, можете собі уявити, вийшов у становищі найбільш невиразному. Він же думав, що ось йому завтра так і видадуть гроші: “На тобі, голубчику, пий та веселись”; а замість того йому наказано чекати, та й часу не призначено. От він совою такою зійшов з ґанку, як пудель, розумієте, якого кухар облив водою: і хвіст у нього межи ніг, і вуха повісив. “Ну, ні, — думає собі, — піду вдруге, поясню, що останній шматок доїдаю, — не допоможете, мушу померти, в деякому роді, з голоду”. Одно слово, приходить він, добродію мій, знову на Палацову набережну, кажуть: “Не можна, не приймають, приходьте завтра”. Другого дня — те ж; а швейцар на нього просто й дивиться не хоче. А тим часом у нього з синюх тих, розумієте, уже залишається одна в кишені. То, бувало їв щі, яловичини шматок; а тепер у крамничці візьме якого-небудь оселедця або огірок солоний та хліба на два гроші, одне слово, голодує бідолаха, а тимчасом апетит вовчий. Проходить повз такий який-небудь ресторан: кухар, можете собі уявити, чужоземець, француз такий з відкритою фізіономією, білизна на ньому голландська, фартух білістю дорівнює снігам, виробляє там фензерв[192] яких-небудь, котлетки з трюфелями, — одно слово, розсупе-делікатес такий, що просто себе, тобто, з’їв би від апетиту. А то пройде повз Мілютінську крамницю, там з вікна виглядає, в деякому роді, сьомга така, вишеньки — по п’ять карбованців штука, кавун-страховище, диліжанс такий, висунувся з вікна і, так би мовити, шукає дурня, щоб заплатив сто карбованців, — одно слово, на кожному кроці спокуса така, слинки котяться, а він чує тимчасом усе “завтра”. Так, можете собі уявити, яке його становище: тут, з одного боку, так би мовити, сьомга й кавун, а з другого — йому підносять одну й ту саму страву: “завтра”. Нарешті бідоласі, в деякому роді, урвавсь терпець, вирішив будь-що-будь пролізти штурмом, розумієте. Діждався біля під’їзду, чи не пройде ще який проситель, і там за якимсь генералом, розумієте, прослизнув зі своєю дерев’янкою до приймальні. Вельможа, за звичаєм, виходить: “За чим ви? за чим ви? А, — каже, побачивши Копєйкіна, — я ж уже оголосив вам, що ви мусите чекати рішення”. — “Дозвольте, ваше високопревосходительство, не маю, так би мовити, шматка хліба…” — “Що ж поробиш? Я для вас нічого не можу зробити; подбайте поки що допомогти самі собі, шукайте самі засобів”. — “Але, ваше високопревосходительство, самі можете, в деякому роді, судити, які засоби можу вишукати, не маючи ні руки, ні ноги”. — “Але, — каже сановник, — погодьтесь, я не можу вас утримувати, в деякому роді, своїм коштом, у мене багато ранених, всі вони мають однакове право… Озбройтесь терпінням. Приїде государ, я можу дати вам слово честі, що його монарша милість вас не залишить”. — “Але, ваше високопревосходительство, я не можу чекати”, — каже Копєйкін і каже, в деякому відношенні, грубо. Вельможі, розуміється, зробилося вже досадно. Справді: тут з усіх боків генерали чекають рішень, наказів, справи, так би мовити, державні, які вимагають щонайшвидшого виконання, — хвилина прогаяння, може, важлива, — а тут ще прив’язався з боку настирливий чорт. “Вибачте, — каже, — мені ніколи… мене чекають справи, важливіші за ваші”. Нагадує способом, в деякому роді, тонким, що пора нарешті й вийти. А мій Копєйкін, — голод, розумієте, підострожив його: “Як знаєте, ваше високопревосходительство, каже, не зійду з місця доти, поки не дасте резолюції”. Ну… можете уявити: відповідати таким чином вельможі, якому варт тільки слово, так от уже й полетів шкереберть, так що й чорт тебе не відшукає… Тут коли нашому братові скаже чиновник, одним чином менший, подібне, так уже й грубість. Ну, а там розмір, розмір який: генерал-аншеф і який-небудь капітан Копєйкін! Дев’яносто карбованців і нуль! Генерал, розумієте, більше нічого, як тільки глянув, а погляд — вогнепальна зброя: душі вже немає, вона вже пішла в п’ятки. А мій Копєйкін, можете уявити, ні з місця, стоїть, як укопаний. “Що ж ви?” — каже генерал, і взяв його, як то кажуть, за карк. А втім, сказати правду, обійшовся він ще досить милостиво: інший би полохнув так, що дня три крутилася б після того вулиця догори ногами, а він сказав тільки: “Добре, каже, коли вам тут дорого жити і ви не можете в столиці спокійно чекати рішення вашої долі, так я вас вишлю казенним коштом. Покликати фельд’єгеря![193] Перепровадити його на місце проживання”. А фельд’єгер уже там, розуміється, і стоїть: триаршинний мужичище який-небудь, ручища в нього, можете уявити, самою натурою збудована для ямщиків[194], — одно слово, дантист такий… Ось його, раба Божого, схопили, добродію мій, та на візок з фельд’єгерем. “Ну, — Копєйкін думає, — принаймні не треба платити, прогонів, і за те спасибі”. От він, добродію мій, їде на фельд’єгері та, ідучи на фельд’єгері, в деякому роді, так би мовити, міркує сам собі: “Коли генерал каже, щоб я пошукав сам засобу допомогти собі, — добре, каже, я,