Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

напекли, понаставляли страви На площах — їж, бери добро на власний двір. І їв народ, і пив, і лаяв, як блюзнір, Свободу, що дала замало пива й кави. Не знали вожаї, що в тих людей нема Своєї гідності, історії та мови, Що їх наїдками не визволиш з ярма. Але й самі вожді — нікчемні славослови — Державу бачили у вимені корови, Доїли й билися за дійки тишкома.

2004

12 «Ми — вибраний народ, зерно, а не полова, Одвічна сіль землі, думок болящий рух, Натхненники жахних, кривавих завірюх, Де твориться життя, йде людськості обнова». Але озвався Він од істинного слова: «Народи — рівні всі, а революцій дух Лишає ворожду і згарища навкруг, А з крові й попелу не встане vita nova!» Він мудро говорив, та гордощі і мста Були об'явлені законами природи, І людський син помер, прибитий до хреста. І, якщо гнів, і лють, і Каїнові коди Не вигублять в собі пануючі народи, їх жде повільна смерть, а Бога — пієта!

2004

СПОВІДАЛЬНІ СОНЕТИ
1 Я став тоді рабом, як написав заяву, Вступив під натиском до компартійних лав. В тім пеклі я горів, мов ялівець, палав І потім опадав кудись в глибоку мряву. Та чудо сталося: на вольності відправу Мене покликано для неминущих справ. Я душу спалену свою з землі зібрав, Мов з іскрами золу димуючу й криваву. Я ще горю, але то тільки никла грань; Врятований з вогню, жадаю прохолоди, Виходжу на сніги в сяйну, морозну рань. Не оглядаюся на власні переходи, Боюся бачити на білині свободи Сліди обвуглених юнацьких почувань. 2 Не вірив я собі, страхався власних слів, Бо знав, що слухають і стіни, й телефони, Та виривався все ж з покірної колони, Що до трибун несла царя пролетарів. До наляку свого ненавистю горів, Окови на душі носив тяжкі, як дзвони. А вже коли співав про чорне і червоне, То думав про своїх братів-боївкарів. В благословенний день собі сказав я: «Досить! Боятись перестань, і на майдан іди, І сповідайсь, як муж, що милості не просить!» Окови я зламав, та не позбувсь біди: Палають на душі ганебні їх сліди; Ласкавий Бог, але полегші не приносить. 3 Любити ворогів — найтяжча це наука, Що йде, мій Господи, з Твоєї доброти. Я ж в серці закипав, жадав покари, мсти, Коли мене вражав негідник і падлюка! Та піднімав і Ти у Божім храмі бука На жадібних купців погорблені хребти, І Юді Ти не дав од зашморга втекти, Як пойняла його відступництва розпука. Ненавидів я зайд-гнобителів. Пробач, Та більше не любив не чужака, а брата, Що за геройство мав свій підневільний плач.