Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ще більше не любив себе! Доба проклята Була така, що я з гнобителем на свята Сідав за стіл і їв, як плоть свою, калач. 4 Був на трибуні кат, а ми сиділи в залі, Поети злякані, ряди погаслих свіч, На гори наших душ упала темна ніч, І зір погаснув наш з болючої печалі. Як під помостами конали на Каялі Пов'язані князі, так мліла наша річ. Мовчали ми, як дух зруйнованих сторіч, Як Бога вічного потовчені скрижалі. Ніхто не закричав. І я змовчав також, Та нишком докоряв поетові старому, Коли в його руці відчув смертельну дрож. Чому це я не зміг пробачити нікому Тремтіння власних рук, ганебну осорому Мовчанки рабської, що прославляє лож? 5 Хотів я підійти і вдарити падлюку, Щоб заточився він і повалився в грязь, Щоб аж йому щока від ляпаса спеклась, І щоб тулився він, немов хробак, до бруку! Насправді ж я йому подав поштиво руку І плоть його відчув, немов гидотну мазь; Втім, усмішка моя (звідкіль вона взялась?) Нагадувала крик розчавленого звуку. Фальшива доброта перемогла на мить. А може, то була відраза до мерзоти, Котра лайно і бруд обходити велить? А може, я свій страх не зміг перебороти, Бо як згадаю, знов тремчу від соромоти, І на моїм лиці той ляпас мій горить! 6 Я недругів своїх старавсь не впізнавати, Проходячи повз них, убік відводив зір; Це помилка була, бо ворог — наче звір: Як в очі не зирнеш, він буде нападати. Ти пожадай за зло не миру, а відплати, І сутички шукай, і злагоді не вір; Як він одвернеться, роби наперекір, Ставай з ним до чола, хай бризне кров бидляти! Гірке моє вчення. Немає тут Христа. Є людські мудрощі, позичені в потвори, Що невідома їй звитяжна доброта. О Боже, чом же Ти не дав мені покори, Коли шукав мій дух ослаблений опори, І сяяла йому, як сонце, правда-мста?! 7 Сумна моя душа — криниця, повна туги За тим, що не збулось, хоч мріялось мені. Та не хотів би я вернутись в юні дні, Щоб виправляти все, життя прожити вдруге. Ганьбу приниження над волею наруги Я в серці вмурував на кам'яному дні. Та дзвони вдарили! В натхненному вогні Горів я й воскресав з народної потуги. Минулося. Гуде прощань глуха струна. А я, не вписаний ні в жертви, ні в герої, Дивлюсь, як глибину ковтає глибина. І жаль мені за тим, що смерті молодої Я не зустрів тоді, коли ходив при зброї Над Прутом у лісах, у сотні Спартана. 8 Про славу я не дбав, не пхався в лавреати, А як давали, брав медалі й ордени, Та не кладіть мені тих бляшок до труни, Щоб я