Шашкевич М. С. - Оригінальні поезії, Шашкевич М. С.

style=""> 

На могилі-верховині милого спрашала,

Біле личко цілувала, слізьми проводжала.

 

«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати,

До твоєї соколоньком я прилечу хати.

 

Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,

Подай ручку біленькую, додому вернися».

 

Вдарив коник у копита, задзвонив станлями, 21

Лишилася сиротонька з журними гадками.

 

Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,

За лісами, за горами лишив чорнобриву.

 

Край дуброви на горбочку сипана могила,

Там дівчина із зорями щодень виходила.

 

Виходила із зорями, стояла до ночі,

Свої чорні за миленьким видивила очі.

 

Ой ходила, ой бродила зимами, літами,

Витоптала биту стежку білими ногами.

 

«Місяченько круглоколий закрився хмарою…»

 

 

Місяченько круглоколий закрився хмарою:

Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?

 

Ой, лісами, берегами білі сніги спали,

Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.

 

Вихор дикий, студененький, лопотить гіллями,

Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.

 

Ой, як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати,

Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.

 

В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький,

Ой, як ляжу серед нього, тогди я щасненький.

 

ДУМКА

 

 

- Ти, конику, воронику, що ти задумався,

Чи ти, коню, голодненький, чи ти утомився?

- Ні я, пане, голодненький, ні я утомився,

Лишень мене ти сумуєш, що ти зажурився.

І поводи-сь опустив, головоньку звісив,

Волоссячко в нелад пало і шапочку погубив.

- Не дивуйся, вороненький, мені молодому,

День біленький вже померк, темна нічка запала,

Через ліси дороженька до миленької хати,

Через ліси дороженька і то не одная,

Дороженька далекая, а ніч темненькая.

Не журися, молоденький ще я.

 

ДРУГОВІ

 

 

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!

Дозволь в той сумний тин

Най свободоньки сонечко заблисне:

Ти не неволі син!

 

РУСЬКА МОВА

 

 

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила;

Чому ж мова єй немила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

 

«Перед зорями, в люту негоду…»

 

 

Перед зорями, в люту негоду,

Розігралася душа молодецька.

Імив за керму та й чухнув на воду,

На буйне море, гей, кров молоденька.

А море бистре, гей, носить собою,

Кипить і б’ється, аж страх, ся здуває,

Вовня на вовню зводиться горою,

Пре сила силу, плавця затопляє…

 

«Серед поля, край могили…»

 

 

Серед поля, край могили

калина стояла,

На калині на буйненькій

зозуля кувала.

Не зозуля кує сумно,

головку склонивши…

 

На зеленій полонині

Вода бистра протікає,

Покрай води, край бистрої

Калинонька гіллям має.

 

«Взлетів орел буйнокрилий…»

 

 

Взлетів орел буйнокрилий

На небесні двори,

Глянув в сонце орел смілий,

Глянув в світле море.

 

А те сонце розплилося

Словом понад світи,

А те море розлилося

В милость понад діти.

 

Пустив орел бистре око

В вічность незміриму,

Сягнув духом ген глубоко

В глубінь незмислиму.

 

Слухав пісні райськой птиці,

Серцем переймає

І піснь вічної зориці

Світові співає.

 

A WIESZ TY?

 

(do Julii…)

 

 

Słuchaj i wierz szczerym słowom!

 

A wiesz Ty, Łubko, co mi Twe spojrzenie?

Rajski to krok o szczęścia rozświcie,

Przed którym pierzcha myśli zasępienie,

A cudnie rozkwita dotąd tęskne życie.

 

A wiesz Ty, Duszko, co mi Twe usteczka?

Co kropla rosy dla piersi spragnionych,

Co pszczółce słodkie uściski kwiateczka,

Słodycz to niebios dla Błogosławionych!

 

A wiesz Ty, Droga, co Twoje ściśnienie

W tęsknej, ponurej duszy mojej rodzi?

Jakieś nadziemskie błogie, szczęsne drżenie,

Gdy gorycz życia ręka lubej słodzi.

 

A wiesz, Julio, co Ty sercu memu?

W długich nocach co słońca spojrzenie,

Uśmiech nadziei długo ściganemu,

W srogich burzach słodkie odpocznienie.

 

MOJE NIEBO

 

(Julii…)

 

 

Błogo temu, który umie,

Rozigrawszy bujne myśli,

Wiatry ukraińskie gonić;

Kto pieśń ruską porozumie

I potrafi taką pieśnią,

Zakim mrozy pierś mu ścieśnią,

Zakim tucha go określi,

Po pod niebiosa zadzwonić!

Błogo temu, co usiędzie

W Ukraińca śmiałej duszy

I jej dzwonki gdy poruszy,

Cudne dumki wydobędzie,

Dumki ruskie, podsłuchane

U przyrody i śpiewane

Dla przyrody z pełnej duszy.

Bo też dumka ruska niesie,

Jak kozacki konik metki,

Jak stepowy wicher letki,

Gdy w głos świętny rozleje się,

Serce czułe, myśl sokolą

Po pod gwiazdy nad obłoki,

Po nad wiecznych światów stoki,

Kędy serca już nie bolą.

Więc jeżeli pragniesz nieba,

Słuchaj! powiem, co potrzeba:

Znajdziesz w dumki ruskiej pieniach.

I kochankę miej w ramionach,-

A zapomniesz o cierpieniach,

O najkrwawszych w sercu szponach.

 

 

 

Оригінальні поезії

 

 

Хмельницького обступлення Львова. Написаний, очевидно, для збірки «Зоря» (1834 р.), упорядкованої М. Шашкевичем і забороненої австрійською та церковною цензурою. Вперше опублікований у кн. «Писання Маркіяна Шашкевича». Видав Михайло Возняк. У Львові, 1912. Звідти передруковується. У вірші оспівується облога Богданом Хмельницьким Львова в 1648 р.

 

О Наливайку. Написаний для збірки