Шашкевич М. С. - Байки, статті, Шашкевич М. С.

 

Шашкевич М. С.

 

 

БАЙКИ, СТАТТІ

 

 

Плішка і Соловей

 

Рікла Плішка д Соловію, що тихо сидів:

Жаль ся, що рідко щебечеш! Сей їй одповів:

«Лучше мало доброго, ніж лихоти много».

 

 

Старий і Молодий Лис

 

Молодий Лис, которий ще стрільця не знав,

Втішився, як нову красну шерсть достав.

А Старий рік: безпечность тих ліпот не любить,

Не тішся ними; сеся красота нас губить.

Не все, що красне,

Єсть для нас щасне.

 

 

Поток і Ріка

 

Поток, з громом шумно із гори текущий,

Сміявся з Ріки, в той час тихонько ідущой.

А як сніги згибли, верх води не дав,

То із того потока поточок лиш став.

А що гірше, що біг прудким перше скоком,

Сплившись з Рікою, не був вже Потоком.

Хто з шумом в світі сам ся величає,

Вже добру славу сам си розганяє.

 

 

Щука і Маленька Рибка

 

Рибка в воді червака ловила,

Не могла ззісти і дуже сь сердила.

Надбігла Щука, червака ковтнула,

А з червом вудка причеплена була.

Взяв рибарь Щуку на берег тягнути,

Взялась Рибка радувати,

Взяла подружкам казати:

«Часом то добре і маленьков бути!»

 

 

Діти і Жаби

 

Коло озера

Щодень звечера

Хлопці сюда, туда бігали

І на жаби засідали.

Лиш ся котра з води показала,

Каменем зараз в лоб діставала.

Одна з них над другі сміла,

Так з води до них повіла:

Діти! Діти, лишіть те биттє,

Вам то грачкою, нам йде о життє.

 

 

Лебедка і Ворони

 

Водою плила

Лебедка біла.

Надлетіли чорні Ворони,

Надлетіли в сесі сторони.

Бачте, Лебедка біла як сніжок!

А ми такі гидкі,

Чорні й бридкі.

Стрімголов на берег впали,

В дзьоби болота набрали

І стали згори мітати,

Білу Лебедку нуряти.

А Лебідь з дурних сміявся,

Став біліший, лиш скупався.

Хоть лихі люди соромом метають,

Добрі і чесні на теє не дбають.

 

 

 

ПЕРЕДСЛІВ’Є

 

 

Судило нам ся послідним бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єсли не вже, то небавком побратаються з повним, ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мряці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однако ж язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста сльоза дівоча в долоні серафима.

Зволила добра доля появитися і у нас збіркам народних наших пісень і іншим хорошим і ціловажним ділам; 1 є то нам як ранок по довгих тьмавих ночах, як радість на лиці нещасного, коли лучча надія перемчить крізь серце його; суть то здорові, повносильні ростки, о котрих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величчю.

Не журися, Русалочко з-над Дністра, що-сь не прибрана, в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народу твого приймила-сь, стаєш перед твоїми сестрицями. Они добрі, вибачать ти, приймуть тя і прикрасять.

Сказати нам дещо о правописі сеї книжечки. Хочемо зачинати, про те знати нам конче, яке теперішньому язикові істинноє лице; задля того держались-мо ся правила: «Пиши, як чуєш, а читай, як видиш»… 2

Поклонися, Русалко наша, низько всечесному сподареві Николі Верещинському, що тобі звелів родитися, і всім, що тя пристроїли піснями народними і стариною; іменно: трудолюбивому Мирославові Ількевичові, потом православові Кавбкові, Івану Білінському, Маркеллу Кульчицькому, Мінчакевичу і іншим; честь їм най буде і слава, а в руських дітях найусердніша подяка!

 

СТАРИНА

 

 

Старина є то піснь хороша, дзвеняча, що різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з передвірка до нас - і раз тихим, миленьким голосом промовляє, обнімає солодким чувством серця, а знова піднімає величною силою душу, чудує, казавбись, надприродними ділами ум послідних,- то знову залебедить тужно, плачем голубиним дідів розпланує сини, то знова обвівує потіхою і радощі в серця нагортає, а в душах зводить святую почесть покійним праотцям. Старина є то великий образ, є то дзеркало, як вода, чистеє, в котрім незмущенноє з’являється лице століть. Там тобі, внуче, глянути, а взриш, як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, радувало, а що печалило, яке сонце межи ними сіяло, як думали, яким духом обнімали природу, окрестності, світ цілий, з ким ся стихали і як се на них діяло, який їх світ внутренній, а який зверхний, що їх наділяло до сильного діяння, а що їм силу віднімало, який їх язик, яка бесіда, яка їх душа, яке серце - словом, якими хотіли перед тобою з’явитися і що по тобі ждали.

Сесе всьо для нас не бридня. Чужина нас займає, чому ж би нашина не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом. Окрухи, ба великі кусні сего образа, сего чудного дзеркала придержались донині, переховались по церквах, по монастирських книжницях, по чесних священиках, по піснелюбних дяках, не щоби і під низькими стріхами, по сановитих господарях,- которе вони честять і переховують, мов святий подарок з неба. Сукромі голоси бренять по всій Русі (то піснею, то казкою, то небилицею, то поведінкою, то приповідкою, то загадкою, то обрядом), лиш їх скликати в одно, а стане піснь велика, довга, безконечна, що цілим світом загуде, що сильно розгримить славу передніх і нинішніх літ всього народа.

Знайшлись многоучені мужеве (лиш їх не годі на так