Шашкевич М. С. - Оригінальні поезії, Шашкевич М. С.

style="">Зо мнов пожурися!

 

ОПИХАНЕ, ПАНЕ?

 

 

При битім гостинці липа зеленіла,

Під липою баба жебруща сиділа.

Дасть хто кусень хліба, то «Отче наш» каже,

Ще й «Богородицю», сли платок розв’яже

Хто, з торгу йдучи, і в жменю гріш вложить.

Часом молодухам з бобу поворожить.

Аж глянь! Шляхом дідич суне четвергою. 19

Гладун, петльованець, кругленький собою;

Як гарбуз, му лице, а руки, як тісто,

Червений, як ридза, під горлом звисисто.

«Гей, бабо! - галасне нероба неробі,-

Чверть проса дарую!», миттю руці обі

За пояс засунув і поклону ждає.

Ще ж добре, що з лихом в дарунку й не лає.

А баба лінива й на ноги не встане,

З гнізда запитала: «Опихане, 20 пане?».

А пана, як спарив, як лопух надувся,

Сли жар ним накриєш, з надійов минувся.

І баба минулась, не підвела носа,

Не мала ні каші, ні пшона, ні проса.

 

ПОБРАТИМОВІ,

посилаючи йому пісні українські

 

 

Дума

 

От так, Николаю, вкраїнські вірлята

І веселять душу й серце зігрівають;

От так, Николаю, руські соколята

То вголос, то стиха матері співають.

Аж мило згадати, як то серце б’ється,

Коли з України руськая пісенька

Так мило, солодко вколо серця в’ється,

Як коло милого дівка русявенька.

Так го обнімає, так до себе тисне,

Пригортає і любує,

І голубить, і цілує,

І плеще, і тішить,

І медочком дишеть,

Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!

 

Аж тут і небавком буйний вітер повине,

Гостинець вже інший, от вже думку несе.

Несе й каже: сю ніч степами гуляв я,

Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,

Буцімто спочити, а то підслухати,

Як-то стара бувальщина буде розмовляти:

Про давні літа,

Про давні часи,

Як слава гула

Світом вокруги,

Про руських батьків,

Боярів, князів,

Про гетьманів, козаків.

І стане повідати зразу так мило,

Стиха й величаво, мов над морем цвіла

Цвіт-доля любенько; потім голосніше

Застогне, заплаче, щораз то сумніше,

Сумніше, страшніше гукне, засковиче,

З-під могил, казав бись, старих людей кличе,

Щоби поспитали

Про спис, про шаблюку,

Щоби розвідати

Про орду-канюку:

Як руським тілом згодувалася,

Як руськов крівлев напувалася;

Як руська шаблюка все її вітала,

Як кривим зубом серце добувала,

В пущі вигідненько на нічліг стелила,

В воду під могилу спати кладовила.

 

І знов згомонить ти нишком, мило-немно,

Як в сумерк вечірній, півсонно, півтемно,

І луну розпустить ген-ген долинами,

І гомоном шибне ген-ген дубровами,

Ні то комусь-то десь-там повідає,

Як-то колись-то красою засяє,

Як при Чорнім морі

Себе заквітчає,

В степах на просторі

Весело заграє,

Як в водах, Дніпрі

Змиєсь, прибиреся,

Легеньким крильцем

На Дністр занесеся,

В тихенькім Дністрі

Собі прилягнеся,

Крилоньками сплесне,

Стрясе, злопотить,

Під небо, до сонця,

Ген-ген полетить,

Під небом, край сонця,

Сонечком повисне,

І буде літати,

І буде співати

І о руській славі

Скрізь світу казати!

 

СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ

 

 

Гадка моя, як буйний весною вітрець,

Зводиться, легким крильцем злітає,

Несесь сторонами в далеч, де отець

Голубонько сизий пробуває.

 

Живе в печалі. Боже, коли б в радості

Вік тихо, весело єму проживати,

В гаразді, здоровлю, в любій солодості

Цвітами щастя життє обгортати.

 

Отче, ох, отче! Сли ся мені придало

Дні життя твоєго полином згірчити,

Сли коли око твоє жалем запало,

Сли-м був нещасен серце закервлити,

 

Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,

Жалем серце бідне моє прозябає,

Твої ніженьки сльозами зливаю -

Ах, прости синові, най не загибає.

 

ТУГА

 

 

Крутий берег, по березі трава зелененька,

Серед трави край берега калина червенька.

 

Своє гілля буйненькеє сумно в воду клонить,

Своє листя дрібненькеє по водоньці ронить.

 

Скоро смерклось, голуб сивий сюди прилітає,

Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє;

 

Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,

На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.

 

На темнії ліси гонить та й зворами блудить,

Там горює, униває, тяжко серцем нудить.

 

Весна одна перецвіла, минула і друга,

Вже і третя засіяла, не минає туга.

 

І все голуб прилітає, на гіллі сідає,

І головку к листям тулить, плаче і ридає:

 

«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька?

Щезла з ними, лишилася година сумненька.

 

Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,

Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.

 

Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами.

Мари - дружба, ліси - хата, гоню за зморами.

 

А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили.

Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.

 

Люта би вас буря в мряку та дрібну розбила,

Та й дрібну мряку розбила, сліду не лишила.

 

А бодай вас жарким літом дуга випивала,

А зимою студінь люта навік ледом стяла.

 

Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,

Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.

 

Щастя моє перебилось, доля вже минула,

Мов ластівка скорокрила в безвісті злинула».

 

ВІРНА

 

 

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,

Затужила дівчинонька, серцем затужила.

 

Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,

Бо із війни за три роки не вертає милий.