Шашкевич М. С. - Олена, Шашкевич М. С.

Шашкевич М. С.

Казка

Музика різко від уха заграв, а бас то загудів, то, влад вибиваючи, моторні дівчата аж піднімав, а хоть ноги потомлені, до круглого рвалися танка; гарні хлопці в підкови до складу кресали, позираючи радісно кождий по своїй дівчині; свашеньки з молодцями, стиснувшися в кутку коло припічка, хоч дрібненько, но частенько витрясали крупник із чарочки, не дбаючи, собі раденькі, на старих своїх довговусих господарів, на другім боці в куті коло скрині спорою мірою попиваючих. Було то весіллячко.

«Гей, хлопці, чи спите? Що-сте ся позабували? - кликнув гожий дружбитонька, з великою шовком шитою хусткою у бока, досадним голосом.- Дівчата раді би гопцювали, а в нас як би душі не стало!» - Махнув шапкою, вінцем барвінковим стрійною, погладив чорненький, хоч невеличкий вус, розгорнув волоссячко у чола, глянув по дівчатах, виніс одную з калинового луга, напретив музиці «або грай, або гроші віддай», моргнув на Юрця, і станули до шпаркого козачка.

Хоть з дерева лист упав,

Моріг половіє,

Весіллєчко господь дав,

Радо нам ся діє!

Юрцьо:

Хоч надворі ніч темна,

Гей, темна ночонька,

В нас світличенька ясна,

Красні дівчатонька.

Дружба:

Сокіл в білий двір влетів

К чорної галонці,

Княжиненько наш приспів

К русій дівчиноньці.

Юрцьо:

Нуте, жваві хлопаки,

Легіники горні,

Витинайте гопаки,

Хлопчата моторні.

Ба, й свахи не дармували, бо і їм не йно що всім разом саджати коровай, ще і потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен та ясним сонцем на столі засіяв, та й добру долю приніс; а Олена, пишна княгиня, як русалочка гарна, ще раз вінком барвінковим золотозеленим стрійна, їх веселій придивлялась охоті та часто в легкій коломийці розковану русу косу на легкий кругом пускала вітер.

Бач, і наш вдалий Василько приспів дарити нашу княгиню; хоч о пізній вечері, но стане він за теє зо своїми красними співаночками. «Щось ти нам сумний, та й сам; кажи, може, яка лиха пригода?..» Приступив і старий батенько, сивий голубонько, та приніс спорий кухоль горілки з медом: «Но, жвавий козаче! Бодай здоров був!» - надпив і подав йому: «Відай, утомив-єсь ся, покріпи сили!»

Відобрав, подякував, поставив, втер лице - та й став промовляти:

- Вертаю із Дубровнич, були-смо у дворі просити пана старостича на весілля; він, бачимо, не дуже нам рад був, схнюпився, люто по нас глянув, відвернувся; но небавком знову промовив солодко, вложив Семенкові кілька талярців ясних у жменю, обіцяв прийти, та й відправив, але видко було по нім якуюсь нерадість. Не встигли-смо відійти, може, на двайцять кроків: «Семенку!» - кликнув, відчинивши віконце. Семенко, як стояв, поскочив ід дворові. «Скакай,- казав мені,- домів, я духом приспію».

Уже зступав-єм к долині, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую, оглянувшись назад себе, взрів-єм, сила при вечірній мряці доглянути льзя було, Семенка; спізнав-єм го по легких ногах, спускатися вискоком ко старому крутому шляхові, що то о нім так много старі повідають люди. Куда єму шлях, не знаю і не вгадаю; щось-то лихого буде, лисиця мя перебігла та й ворон на хресті сім раз закрякав. Але док життя ми стане, не забуду того козака з бандуркою і густокрутою бородою, котрою дакуда сивий кудався волос, як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею мя обсипав; він тогди саме, коли-смо ступили на поріг світлиці у дворі, кінчив співанку тими словами:

……з татарської неволі;

Кінець моїй пісні, кінець і недолі…

* * *

Сонце спочило, смерклося, тиха пітьма насіла тихі та узкі звори, вітер буйний осінній метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листям з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гіллями відвічної дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаючись з їх недуги; звір шелепотів чагарами за жиром, часами вовк, голодом пертий, дивими завив голосами; перісті опеки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мряці проживати та свої міняти становища, проходячись, мов нічні мари, бо, як-то кажуть: «у страха великі очі».

Сміло ступав відважний Семен по круглім грехоті і по розметаних костях, переступав колоди, підносячи високо ноги, із притиска їх ставляв, щоб го яка мара не підбила; чорна пітьма го за очі хватала: скоро взрів тумани по корчах, волосся му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав відваги, бо ся не раз добре довело, але змаленька чував о заклятих дівицях, о скаменілих лицарях, о недоступлених про змії райських птицях, то о однооких татарах, людоїдах, великанах і многих інших лихих духах; а скоро то все стануло на умі роєм (а час, ніч темна і місце, гори, дебри і чагари по тому були), то тогди і найсмільшому трусом ставати, а Семен, посміховуючийся на зазір вовка або ведмедя, при найменшім лопоті застигав, бо то, відай, з лихим, не з пирогами.

Замаячило в далечині гей ватров широко розложеною; було то йому, що женчикам в жаркім літі вітрець холодненький; вдивився в ню цілою душею, а радість в його душі калиною зацвіла, і втихомирився дух його, як природа по шайній тучі, і зрадувалося серце в нім вельми, як коли б ясне лице своєї Олени взрів… Затріщало корчами по сухім ломаччю, та й го переймило, скаменів, заголосило:

……з татарської неволі;

Кінець моїй пісні, кінець і недолі…

прожив, бо пізнав Данилка, що го у дворі видів, що то так дико і люто, як розбишака, виглядав, що то на обіцянку пана бути на весіллю, к стіні по-бісовськи ся усміхнув. Утішився, видячи його, а зрадувався більше, скоро вчув: «Одна нам дорога», стис го за руку, і побратались і разом в двійні ступали кремінчатою стежкою під круту гору к високій ватрі.

Підійшли на місце. Семенко, узрівши із-за дуба кільканадцять бородачів при широко розложенім вогні, нагадав си дванадцять розбійників у казці, що висільця