Шашкевич М. С. - Олена, Шашкевич М. С.

відрізали і пекли на рожні, налякався, спинився, ані кроком наперед і мав ся вертати. «Не страхайся,- промовив Данилко,- не такий дідько страшний, як го малюють,- приступи, тадже ти християнин, не враг, не басурман, лише бідний селянин».

- Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко,- озвалося кілька грубих голосів,- несе він нам щось потішного; для нього нема ні воріт, ні залізних дверей,- і поскочили в сторону, відкіль голос ішов. Привели обох, згорнулися к Данилові всі, питаючи, яким світом довершити їм гадку, бо Данилко ніколи надарма не трудився, а, радуючися тамтим около Данилка і попиваючих могорич на будучу добру справу, Семенко сумував, присмотруваючись тотим дивоглядам скоса, то рушницям, то ясним топірцям, стремлячим докола курища, то барильці з горілкою; однако ж частіше поглядав в чорний ліс, чи не з’явиться яка стара стежка, втекти і спастися. Але наганув-си його побратим Данилко свого товариша, приступив к ньому з кухлем: «Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш, не сумуй, зрадуєшся нині, а з тобою многі твої сусіди, пий на погибель врагам, так чинимо всі, так чинить і наш ватажко.- От бач, і він іде; пий, а втішиться тобою».

Але Семенові не до солі було, взрівши його, і мало що кухля не впустив, бо такого ні видав, ні слихав, ні видумати не міг. Станув Медведюк піднебесною чорногорою, барки його - у Бескидах камінь; дуб - його правиця; брови його - як дві чорні хмари; а очі його - з-під тих хмар дві молні; а борода його - ніч темна осіння; а голос його - грім серед літа; а ступив ногою - земля стогнала; вергся на врага - буй-туром валив.- «Мов, як-єсь ся справив!»

- Відомо, думка українська і стіну переб’є,- озвався Данилко,- бандуристою війшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що мя впустив, заглянувши в мене бандурку, просив мя насильно, аби-м єму заграв та заспівав; заспівав-єм відому пісеньку о татарах, кінчивши святим Николаєм, а заспівав єму до серця, і полюбив мя вельми, побратали-сьмо ся, і завів мя світлиці замкової, хвалячи перед паном бандурку мою і мої думки, а я рад тому був. Доспівуючи пісню, взрів входячих того тут молодця з другим, і просили пана на весілля; обіцяв ся, лиш видко було, якусь лиху гадку точив у своїй голові. «Не вдась, вражий сину», думав-єм собі. Відспівав-єм, взяв таляра та й пішов і зустрів-єм старого Дмитра, ждаючого мене під дверми. Проходжали-смо ся по обійстю замковім: старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тимчасом придивлявся: від горбка стіна найнижча. «Тамтуда,- казав старий,- наш Степанко не раз бігав на вечорниці, а вертав, як кури другим опадом запіли».- «Ваш пан,- мовлю до него,- вибираєся на весілля?» - «Правда, до Семена: казав коні сідлати і щонайжвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має… він часами дуріє… а може… може, лише погуляти… Не жаль бо то і погуляти на такім весіллячку: дівчат, як звізд на небі, а всі красні, а найкраща Олена, сама молода, як сам мовляв; лице у неї, як соненько ранком, а очі, як зірнички перед досвітом, голосочок, як дзвіночок, а ноги - вітрець легонький, а руки - сніжок біленький, а сама як… як - гарная ланя…»

Ту старому язик по кутках бігав, закукурічився і здавався молодніти.

- Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати! - озвався сильний ватажко.- На коні! Ванько, з шестома,- у замок; забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде! Немного там труду буде, однак от доведеться, як-ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весілля, потанцюєм з грабителями, вражими синами.

Розбіглися вітром по байраках за кіньми; огонь погас, грань меркотіла - курище ся лишило, втихомирилося.

 

 

* * *

 

«Через густу враз дубину

Соколами, молодці!

Ой, заплачеш, вражий сину,

Як взриш ясні топірці!» -

 

загриміло в далечині, а голос дубровами високими розлягався верхами та й заблудив гомоном в чорних безвістях, лише ще дудонь тряс землею та й знеміг. І знов тихо і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть, радуючись на будучий жир. Мрячно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за вовчими очима, допали лазу край чорного лісу.

- Гей, мабуть, зоріє! - озвався новобранець,- гляньте!

- Неглупе! - загримів велит-ватажко,- Ванько зажег си скипку.

- Аби видко було з погребів старі виточати меди,- озвався старий бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.

- Та й наші, бодай здорові, червінцями ся підкидають,- мовив третій.

А ватажко:

- Цитьте! Дудонь,- коні в байраки, хлопці,- за дуби!.. Федь,- на чати! Як взриш - закрячеш. Потягніть мусатами топірці, потім тихо, щоб вас і муха і не чула, бо… не тра вам казати.

Напретив та й вступив у чагар.

Не довго ждали, тупот ся змагав, дерли коні, аж земля стогнала.

- Кра-кра-кра!

- Хлопці, в лад! - загомотів верховодник.

Задзвонили топірці та мечі, іскри ся посипали, мов з димні, стерлися дві хмари, б’ючи мовнями по чорних воздухах, а Медведюк буй-туром вергся на супротивника, вибив меч зо жмені, завинув ясним топірцем та й вигнав вражу душу лукаву негідника щелиною в голові: приймив з опалих поганих рук зорю на розсвіті, Оленочку гарную. Челядь граблива поборена, одна порубана, друга пов’язана.

- Семенку! Прийми твою відданицю.

Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за коліна, хотів промовити, подякувати, лиш не вдав за про радість. Приспів і дружба з молодими легінями свойого села, гонячи возьмителя, але діло вже довершене зустріли. Уже Медведюк, хоча й непрошений дружба, скупив княгиню мечем, а они ся вельми жалкували, що не лишено було їм нагріти грабителеві чуприни, стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.

- Вже ми йому карку та нагнули, аж на землю поклоном упав і, відай, не зведеся, аж, мабуть, на Осафатовій долині; бач, окаянник з весілля голоден вертає та сиру землю їсть,- озвався верховодник сильний і потрутив го ногою.

А Семенко ся не тямив з радості, пригортав свою надію к собі, а она його білими обнімала руками та