Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Я вспомню этот теплый день со светлой грустью. «І знов колісний перестук…»
І знов колісний перестук На вщент розбитих перегонах. І так риплять старі вагони, Що склянка випадає з рук. Пляшки дзвенять – як дзиґарі, Немов супровід для розмови. Ми знову їдемо до Львова… Чужих нема, лиш книгарі. Хтось п’є міцний із склянки чай, А дехто – й щось міцніше трохи. Вже звичний атрибут дороги… Ти завтра, Львове, нас стрічай! Книжок в нас купа та ідей, Як світ книжковий цей змінити. Тебе прошу я нас зустріти Й притиснуть міцно до грудей. Адже ми всі – твоя рідня, Сім’я, книжкова вся родина. Зустрінь й мене, як батько сина, Світанком сонячного дня. «Брижить воду в калюжах поривами вітру…»
Брижить воду в калюжах поривами вітру, Темних хмар дощових нависає гора. День сьогодні з обмеженням доступу світла — Пополудні, а вже як вечірня пора. В дощових потічках, що течуть вздовж бордюрів, Жовте листя пливе, мов ватага човнів, Наче те, що було і вже стало минулим, Наче залишки сонячних радісних днів. Дощ і сум нині небо так впевнено сіє. Господинею осінь у місто ввійшла… Зберегти нам важливо в цю пору надію І у серці краплини людського тепла. «Яка ж бо тиша… Боже, яка тиша…»
Яка ж бо тиша… Боже, яка тиша! Немов весь світ заснув блаженним сном. Мовчать в підвалі шурхотливі миші, Й авто не виють за моїм вікном. В відкриті навстіж половинки рами Потоком ллється яблук аромат. Ніч торбочку принесла в дім зі снами І вже приспала вересневий сад. Тож він й завмер у мареві нічному, Зігнувшись від врожаю вантажу… А я не сплю і на порозі дому В ніч, майже літню, мовчки сам сиджу.