Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

плакати тут, під Стіною Плачу… «Не любити — не бути, бо сказано: не убий…»
Не любити — не бути, бо сказано: не убий. Нам з тобою мій страх на початку буває іншим. Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій, Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник. Я належу тобі, як належить росі земля. Як дитя не належить ні матері, ані Богу. Те, що маю в собі, те, без чого не буду я, Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого. «Після смерті важчає утричі…»
Після смерті важчає утричі Кожне слово у моїх руках. І темніють очі на обличчі, І біліють вишні по снігах. І стає дорогою прожите, Поки непрожите настає. І лягають, мов хрести на квіти, Два зітхання — наше і твоє. «Не знаю, як нас звати, як нас звати…»
Не знаю, як нас звати, як нас звати, Коли в мені вишіптується Бог. Печаль не має імені чи дати. Усе воздається. Двічі. За обох. За кожне слово. За неслово кожне. За все, чого не сталося. За світ. За те, що у мені моє тривожне — Несповідимі мед, вогонь і лід. «Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові…»
Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові Ворушиться під серцем і ляка. Рука холодна в смерті. А в любові Караюча здригається рука? Всевірую — і знаю, що не можу Любити не словами молитов. Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим, Який — ціна за мову і любов. «Валькирії в альковах, звуки снів…»
Валькирії в альковах, звуки снів Сандалового дерева над ложем… Ти був одним із тих, хто не зумів В мені затамувати перше — боже… Ти був із тих, хто не подав руки, Післяпроживши в дивному шалене. Стояла в майже білому, шовки Текли по жилах, вислизнувши з вени. «Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…»
Ця майже пристрасть не зашкодить тиші. Я жінка ночі, а тому не сплю. Стримлять із горла недожиті вірші, Що їх усі, прокинувшись, спалю. Повір спочатку — я тобі боліла. Повір наприкінці — і засвіти Моє занадто паперове тіло, Хоч вогнища розпалюєш не ти… «Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…»
Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще… Загусла застиглість очей і незнайденість суті… Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем, До щему — з питанням: зректися? чекати? бути? Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав. Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах. Хіба перед смертю торкнуся твого плеча — Останнім цілунком, доказом, розіп'ята. «Щось розділяє